Не­за­ба­ром Ук­раї­на має під­пи­са­ти еко­но­міч­ну час­ти­ну Уго­ди про асо­ці­ацію з Єв­ро­со­юзом. А по­ки три­ває дис­ку­сія се­ред по­лі­ти­ків та еко­но­міс­тів про її вплив на еко­но­мі­ку на­шої кра­їни, про пер­спек­ти­ви член­ства в ЄС, а та­кож про мож­ли­во­сті для зрос­тан­ня ВВП та змі­ни струк­ту­ри еко­но­мі­ки че­рез усу­нен­ня тор­го­вель­них об­ме­жень між кра­їна­ми й гар­мо­ні­за­цію за­ко­но­дав­ства не тіль­ки у тор­го­вель­ній сфе­рі.

При цьому експерти згадують досвід одинадцяти країн Центральної та Східної Європи, які підписали Угоду про асоціацію. На першому етапі у 1991 р. свої підписи поставили Польща та Угорщина, документ набрав чинності через три роки. На другому етапі, у 1993-му, приєдналися ще чотири країни — Румунія, Болгарія, Чехія, Словаччина. Угода почала діяти через два роки. Третій етап 1995 р. був вирішальним для Естонії, Литви, Латвії, при цьому документ став дієздатним через три роки. Словенія зважилася на серйозний крок 1996-го, Хорватія — у 2001 р.

Дня­ми на Пол­тав­щи­ні ста­ли­ся дві по­дії, кот­рі, як здає­ть­ся на пер­ший по­гляд, ні­чим не по­вяза­ні між со­бою. Але во­ни при­вер­ну­ли ува­гу гро­мад­сько­сті своєю ак­ту­аль­ніс­тю.
У пер­шо­му ви­пад­ку йдеть­ся про те, що жи­те­лі од­но­го із сіл Га­дяць­ко­го райо­ну збун­ту­ва­ли­ся і пе­ре­кри­ли рух ав­то­мо­бі­лям, кот­ри­ми пе­ре­во­зять наф­ту, яку ви­до­бу­ва­ють у райо­ні. На дум­ку там­теш­ніх жи­те­лів, са­ме ці ван­та­жів­ки геть роз­би­ли до­ро­ги в райо­ні.
У ін­шо­му гла­ва Пол­тав­ської обл­держ­ад­мі­ніс­тра­ції Вік­тор Бу­гай­чук пуб­ліч­но на­звав Пол­тав­щи­ну ук­ра­їн­ським Ку­вей­том. Як зясу­ва­ло­ся, і се­лян­ський бунт, і за­ява очіль­ни­ка ре­гіо­ну та­ки по­вяза­ні між со­бою.

Ходимо по «чорному» золоту, а самі голі йбосі

Нове керівництво регіону, з перших днів правління зіткнувшись із проблемою браку коштів на розвиток інфраструктури населених пунктів, вирішило піти давно перевіреним шляхом — пошуком резервів. Полтавським ноу-хау це рішення не назвеш, бо в нас усі нині покладаються на резерви, яких до того — поки не припекло — не бачили, а потім про них згадали і кинулися нишпорити у пошуках «заначки». Щоправда, з резервами тепер у регіоні, як і скрізь в Україні, сутужно, бо все, що могли, давно задіяли. Але Полтавщина перебуває в дещо вигіднішій ситуації порівняно з іншими регіонами України.

Анек­сія Кри­му по­ста­ви­ла Олек­сан­дра Лу­ка­шен­ка у склад­ну си­ту­ацію: од­но­час­но він му­сить не псу­ва­ти сто­сун­ки з Ки­євом і де­мон­стру­ва­ти ло­яль­ність Крем­лю.

Лукашенко, піднявшись над особистими симпатіями, підтримує ділові відносини з урядом Арсенія Яценюка. Після Росії і Євросоюзу, Україна є третім найважливішим торговим партнером Білорусі. А її керівник якраз демонструє велику вправність у подібній еквілібристиці — у Білорусі перебуває в гостях у примусовій відставці повалений кілька років тому президент Киргизстану Курманбек Бакієв. Незважаючи на це, відносини з Киргизстаном розвиваються.
Українцям не варто «оплакувати розлите молоко», говорить «батька» і принагідно дає південним сусідам кілька порад, збагачених власною оцінкою ситуації в регіоні. По-перше, не можна перетворювати Україну на федерацію, бо вона стане подібною до фортепіано, на якому одночасно грає кілька осіб (це такий собі невеликий випад у бік Росії, яка наполягає саме на такому рішенні). Причому — і це ще одна чергова розбіжність із росіянами — поділ України на західну і східну — це штучно видумана політиками дурниця.

На тлі анек­сії Кри­му і аг­ре­сії Ро­сії на пів­ден­но­му схо­ді Ук­раї­ни у Ні­меч­чи­ні ожи­ва­ють ста­рі про­ро­сій­ські сим­па­тії.

Німецьких політиків і публіцистів, прихильників стратегічного партнерства з Росією, у Німеччині називають Russland-Versteher (ті, що розуміють Росію). Це іронічна калька поблажливого звертання Frauenversteher до чоловіків, які люблять перебувати у товаристві жінок, але не дуже можуть їх зрозуміти і осягнути.
Найбільш високопоставлений Russland-Versteher — це Герхард Шредер, колишній соціал-демократичний канцлер, промоутер Північного газопроводу. Німецька Вікіпедія під цим гаслом називає німецько-російського політолога Олександра Рара, а також багатьох ветеранів німецької східної політики. Усі вони у нинішніх тектонічних зрушеннях в Україні звинувачують, передовсім, Захід.
Прагнення зрозуміти загадкову російську душу у нинішній Німеччині часто є зворотнім боком неприйняття Америки. Представником такого типу є Шредер, який у 1999 році вперше долучив Німеччину до військової акції НАТО — у Косові, а після 11 вересня 2001 року переконував американців у «необмеженій солідарності». Але коли Шредер відмовив у підтримці Джорджу Бушу у війні з Іраком і відразу потому відкрив «споріднену душу» у Путіна, він абсолютно втратив моральний авторитет для своїх стратегічних оцінок.

6 черв­ня 1944 ро­ку, тоб­то сім­де­сят літ то­му, роз­по­ча­ла­ся опе­ра­ція «Овер­лорд» від­крит­тя дру­го­го фрон­ту за­хід­них со­юз­ни­ків ан­ти­гіт­ле­рів­ської ко­алі­ції в Єв­ро­пі. Участь у ви­сад­ці то­ді бра­ли по­над три міль­йо­ни вій­сь­ко­вих.

У роки «холодної війни» радянські пропагандисти послідовно применшували значення відкриття другого фронту. Лише після розпаду СРСР ситуація частково змінилася. Щоправда, у червні 1994 року, коли відзначали півстолітній ювілей відкриття другого фронту, через війну у Чечні російський президент Борис Єльцин не був запрошений до Нормандії. Не менш показово, що у червні 2004-го на шістдесятилітті цієї події Володимир Путін уже був присутній.
Однак за півроку Помаранчева революція серйозно погіршила відносини Росії із Заходом. Цікаво, що у поточному році дипломатичні припущення щодо можливості запрошення на заходи в Нормандії Володимира Путіна пов’язували зі стримуванням російської експансії в Україні. Сам факт запрошення частково пом’якшив «непримиренну позицію» Кремля щодо президентських виборів в Україні та сприяв зменшенню військово-політичного напруження вздовж українсько-російського державного кордону.

Уклав­ши не­дав­но на ки­тай­ських умо­вах стра­те­гіч­ний га­зо­вий кон­тракт, ро­сій­ський пре­зи­дент Во­ло­ди­мир Пу­тін спро­бу­вав кон­со­лі­ду­ва­ти гео­по­лі­тич­ні ре­сур­си, які ще мож­на ут­ри­ма­ти під кон­тро­лем. Дня­ми в Ас­та­ні під­пи­са­но До­го­вір про ство­рен­ня Єв­ра­зій­сько­го еко­но­міч­но­го со­юзу (ЄАЕС). Піс­ля очі­ку­ва­ної йо­го ра­ти­фі­ка­ції пар­ла­мен­та­ми Ро­сії, Бі­ло­ру­сі та Ка­зах­ста­ну він має на­бра­ти чин­но­сті з 1 січ­ня 2015 ро­ку.

Відповідно до офіційних геополітичних амбіцій Кремль пропонує розглядати Євразійський економічний союз як черговий міст між Євросоюзом і Китаєм. Утім, лише час покаже, наскільки такі плани відповідатимуть реальності, адже сам текст договору є результатом непростого компромісу між Володимиром Путіним, Олександром Лукашенком та Нурсултаном Назарбаєвим. Причому казахський лідер відстоює ідею євразійського інтеграційного формату вже майже чверть століття.

У ЦЬОМУ ПЕРЕКОНАНИЙ ГЕРОЙ УКРАЇНИ ЮРІЙ ШУХЕВИЧ, ЯКИЙ, ПОТРАПИВШИ ЗА ҐРАТИ В 15-річному ВІЦІ, ПРОВІВ У НЕВОЛІ МАЙЖЕ 40 РОКІВ СВОГО ЖИТТЯ

Мій спів­бе­сі­дник Юрій Шу­хе­вич. Син ле­ген­дар­но­го го­лов­но­го коман­ди­ра УПА Ро­ма­на Шу­хе­ви­ча, яка про­тя­гом де­ся­ти­літь не ко­ри­ла­ся ні нім­цям, ні ра­дян­ській вла­ді. Осо­бли­во за­пек­лий опір пов­стан­ці чи­ни­ли ка­раль­ним за­го­нам НКВС, які піс­ля вій­ни «на­во­ди­ли по­ря­док» у Га­ли­чи­ні. Він із ди­тин­ства піз­нав гір­ко­ту си­ріт­ства, на влас­но­му до­сві­ді пе­ре­ко­нав­ся у «гу­ман­но­сті» ра­дян­ської вла­ди.

А розпочалася наша розмова зі спогадів пана Юрія про своє дитинство.
— Наша родина мешкала на території, яка перебувала у складі Польщі, — говорить Юрій Романович. — Сім’я наша була дружною, мене всі любили. А взагалі у нас панувала атмосфера взаємоповаги. Пам’ятаю діда, котрий часто проводив, як мовиться, політінформації: приносячи додому газети, він розповідав нам про події у світі. Нас цікавила насамперед Карпатська Україна.

На­при­кін­ці ми­ну­ло­го сто­літ­тя пе­ре­лам­ні мо­мен­ти в іс­то­рії Ук­раї­ни най­час­ті­ше від­бу­ва­ли­ся вліт­ку. Це ухва­лен­ня Де­кла­ра­ції про дер­жав­ний су­ве­ре­ні­тет (ли­пень 1990), і про­го­ло­шен­ня Не­за­леж­но­сті (сер­пень 1991), й інав­гу­ра­ція дру­го­го пре­зи­ден­та (ли­пень 1994), і під­пи­сан­ня Кон­сти­ту­цій­но­го до­го­во­ру між пре­зи­ден­том та Вер­хов­ною Ра­дою (чер­вень 1995), і ухва­лен­ня Кон­сти­ту­ції (чер­вень 1996)...