Вітальня[col=130]
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Недiля Вересень 23, 2018

Шановні читачі! 15 червня газеті "Демократична Україна

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років! 

Редакційна колегія

П'ятниця, 04 Липень 2014 03:00

Я провідник позитивного театру

Rate this item
(0 votes)

ІРИНА КЛІЩЕВСЬКА:

Є в ук­ра­їн­ській сто­ли­ці мі­ні­атюр­ний те­атр, де ар­тис­ти гра­ють бук­валь­но на від­ста­ні по­ди­ху і ви­тяг­ну­тої ру­ки. А це зу­мов­лює гра­нич­ну при­род­ність, від­вер­тість і щи­рість. Інак­ше не мож­ли­во, бу­де фальш. Ідеть­ся про Ки­їв­ський ака­де­міч­ний те­атр «Ко­ле­со» на Ан­дрі­їв­сько­му узво­зі, який 26 ро­ків то­му за­сну­ва­ла-ство­ри­ла Іри­на Клі­щев­ська, ни­ні на­род­на ар­тист­ка Ук­раї­ни.

Цей театр одночасно нагадує задушевного оповідача, трагіка, клоуна, співака, а загалом філігранного майстра на всі руки, який дарує глядачам великі почуття і думки.
Театр «Колесо» напрочуд різний: традиційний і авангардно-модерновий, і при тому щемливо добрий і задьористо веселий. Хто його раз відвідав, той прагне знову і знову потрапити у ненав’язливі обійми магічної чарівливості.
Отже, наш співрозмовник — Маленький принц українського театру мініатюрно-велична Ірина Кліщевська.


— Пані Ірино, обличчя театру великою мірою визначає місце, де він розташований. У Києві на Печерську, Оболоні або у Дарниці були б три різних «Колеса». Театру пощастило: він розвивається на Подолі, та ще на колоритному Андріївському узвозі.
— Кожен театр, як і людина, має свою долю. Людина може народитися в одній родині, в одному статусі, а перейти в інший. Також і театр: зі скромної студії він може вирости в академічний. Але місце народження й проживання майже вирішальним чином формує характер. Людина в Україні одна, в Індії — інша.
Так склалося-пощастило, що ми з’явилися на Андріївському узвозі. Це, звісно, сприяло нашій різноплановості. По-перше, ми практично рівнозначно, рівномірно працюємо двома мовами — українською і російською. У нас багато української драматургії й такої, що перекладена на українську мову. Водночас, скажімо, виставу «Месяц в деревне» за Тургенєвим граємо, природно, російською.
Таку «програму» я закладала на самому початку, адже працюємо для різних мовних груп, оскільки перебуваємо на Андріївському узвозі, куди приходить багато різних людей.
— Виходить, ще на зорі створення театру Ви врахували мовну ситуацію, дієте за принципом: обирайте і дивіться...
— Ми дотримуємося балансу. Не бачимо сенсу перекладати російських драматургів. До речі, зі студентами, які володіють англійською, визріває перспективний проект. Я запропонувала: «Готуйте уривки англійською, зіграємо».
Що більше мов знає людина, то успішніше її життя, що більше мов знає театр, то він доступніший і цікавіший. У Польщі, наприклад, я вела концерт польською мовою. Наші «Українські вечорниці» перекладені на англійську, і ми грали цей спектакль для британців, щоправда, співали українською. У Франції деякі репліки промовляли французькою. А француженка в українському віночку виконувала на акордеоні українські пісні. У такий спосіб ми стаємо публіці ближчими, ріднішими.
У Туреччину возили виставу «Емма» за романом «Мадам Боварі» Флобера. Актори вивчили ключові фрази турецькою мовою, щоб повороти сюжету були зрозуміліші у залі. Це виявилося вдалим, ефективним. Не треба було рядків, що біжать на екрані, і синхронного перекладу, бо вони відволікають.
Уже граючи спектакль «Едіт Піаф», я прочитала про співачку багато матеріалів. Поки Піаф не вивчила англійську, її не чув увесь світ. Під час поїздки в Америку вона достукалася до людей піснями англійською мовою. Не варто бути в цьому сенсі національно амбіційними. Ми всі маємо чути й розуміти одне одного, для цього потрібен зустрічний рух. Отака мовна позиція в театрі. Шовіністом бути — собі шкодити.
— Подол вирізняється строкатістю юрби, багатомовністю, ярмарковістю, святковим настроєм. Але театр «Колесо» — це не тільки свято, ярмарок, шум, епатаж і музика, ви ще несете розумне, добре, вічне. Як примудряєтеся триматися такого «компромісу»?
— Вулиця сама по собі не заважає. Туристи й гості Києва прагнуть не стільки купити якісь сувеніри, скільки побачити образотворчі галереї, Андріївську церкву, Музей Булгакова, Музей однієї вулиці, прагнуть пройти по одній із найстаріших вулиць Києва. Тому й до нас ходить публіка більш освічена, зацікавлена. До речі, ми не маємо ніякого стосунку до продажу сувенірів і кіч-виробів.
— Ваші режисерські роботи свідчать, що Ви схильні до експериментів, новацій. 26 років Ви ведете колектив. Крім спокійного поступального розвитку, звичайно, були зиґзаґи й різкі повороти, несподівано відкривалися нові обрії... Розкажіть про «вивихи» на шляху розвитку театру «Колесо».
— Звичайно, ніякого тихого руху бути не може, є повороти й заноси. Театр, як і людина, живе за всіма природними законами, він вибирає напрямок і потрапляє іноді в ситуації екстремальні. Серце то готове вискочити, то б’ється неритмічно, згасає. Внутрішні стреси неминучі. У репертуарі трапляються несподіванки, які я іноді не можу навіть припустити.
Наприклад, я випадково познайомилася з французьким режисером П’єром Жаном Валентеном. Це було років п’ятнадцять тому. Валентен ставив в Оперному театрі Києва «Набукко». Якось гуляв по Андріївському узвозу. Йому хтось порекомендував: «Ось цікавий театр — «Колесо», молодий, неординарний». Він до нас прийшов, подивився, здавалося б, зовсім незрозумілий, авангардний спектакль за п’єсою Людмили Петрушевської «Чинзано, або День народження Смирнової». «Чинзано» ми грали на першому поверсі, а «День народження Смирнової» — на другому, тобто з переходом акторів і глядачів.
Французький режисер дуже зацікавився, і поки ставив «Набукко», приходив до нашого театру. Ми подружилися, і недарма, тому що він запросив нас до Страсбурга у свою творчу лабораторію. Відкрив для нас і України таке ім’я, як Петер Хандке. Це відомий у Європі німецький драматург, який живе в Парижі. Він уособлює категорично інший напрямок авангарду. У лабораторії Валентена ми репетирували п’єсу Петера Хандке «Каспер». Наступного року я запросила його до Києва, і він поставив цей спектакль. Познайомившись із творчістю Петера Хандке, я поставила виставу «Скандал з публікою». Це абсолютний андеграунд, але я люблю спектаклі такого напряму, тому що публіку треба трошки «куйовдити», не все має бути зрозумілим. Треба спонукати добряче міркувати. Втім, ми намагаємося так ставити всі вистави, щоб виникала необхідність мислити.
Згодом я познайомилася з американським режисером і продюсером Нілом Флекманом. Він поставив у нас Terra incognita за новелою «Поворот ґвинта» Генрі Джеймса. Теж вийшов незвичайний спектакль, з дуже цікавою оригінальною темою.
У нас є чимало вистав, які раптом виникали без ув’язки з нашими планами. Просто було бажання поставити щось цікаве, і несподівані знайомства, контакти приводили до того, що репертуар робив неочікуваний виток.
У театр приходять молоді актори, їм треба запропонувати щось значне, і всі вони буквально через рік мають вагомі ролі, не просто третій зайчик у п’ятому ряді. Вони відразу почуваються особистостями, усвідомлюють себе в театрі. Так з’явився спектакль «Ніч кохання» за п’єсою Степана Васильченка, в якому чудово грає молодь. П’єса написана давно, а ніби «про тепер», передусім про любов, тільки в ній усе чистіше й романтичніше, дещо в іншому ракурсі. Спектакль добре приймають.
Отже, у репертуар приходять спектаклі різними шляхами, в тому числі завдяки особистим бажанням. Наприклад, «Месяц в деревне» я хотіла поставити років п’ятнадцять. Колись це була моя курсова робота, я цю п’єсу дуже люблю, вона внутрішньо дивовижно пристрасна й чиста. Але з постановкою ніяк не складалося. Ми тричі починали репетирувати, та вистава відкладалася через якісь ситуації. Нарешті відбулася.
П’єсу Панаса Саксаганського «Шантрапа» приніс студент. Я сказала: «Цікава річ, дякую». Він як режисер почав проводити репетиції. Але довелося все ставити заново, щоб урятувати постановку. В історії вистави зафіксовано факт: «Репетиції проводив Сергій Іушин». Він нині, здається, режисер телебачення, ми в добрих стосунках. Сергій зрозумів, коли побачив результат: це те, що потрібно. Для нього «Шантрапа» стала доброю школою.
— Чи доводилося вплутуватися у відверту авантюру?
— Звичайно. Постановка вистави «Приборкання непокірної» — суцільна авантюра. Від Австрійського культурного форуму, з яким давно підтримуємо творчий контакт, надійшла пропозиція поставити сучасну австрійську драматургію, причому дуже швидко (під певне фінансування). А як? Потрібно ж ознайомитися з якоюсь п’єсою.
Домовляюся з доктором філологічних наук, перекладачем Іваном Мегелою, що дружить з Австрією, у Відні в нього багато друзів з-поміж драматургів, він у курсі театрального життя. Мегела, знаючи мову, почитав, сказав: «Є чудова п’єса, добре йде в Австрії. Оригінальний драматург Франсобель написав сучасну версію «Приборкання непокірної» Шекспіра». Я відповіла: «Це цікаво, спробуймо». Але коли ознайомилася з першим перекладом, здійсненим Мегелою, була шокована надсучасним текстом, пересипаним сленгом. Довелося разом редагувати, щоб текст не був надміру фривольним, як у першоджерелі. Робота була тяжка, а постановка вийшла веселою, задерикуватою, можна сказати, нахабною.
— А страх був?
— Авжеж. Я пішла на страшенний ризик, зовсім не знаючи, що ставитиму, погодилася на кота в мішку. Лише згодом, коли відчула текст, усе стало складатися.
Ситуації бувають просто протилежні. Скажімо, «Едіт Піаф» ми спочатку робили як великий спектакль з кількома персонажами. Знову ж починали кілька разів. У підсумку все вилилося в зовсім несподіваний для мене жанр — у моновиставу, поставлену болгарським режисером Дімою Дімовим.
— «Едіт Піаф» у вашому виконанні вийшла нев’янучою.
— Дотепер живе, їздить. Загалом екстремальні обставини — це дуже серйозний стимул, вони змушують нескінченно щось придумувати, вмикаються всі творчі сили. Взагалі усілякі перепони, хвороба акторів, відсутність постановочних грошей спонукають стрибати вище голови, у підсумку спектакль виходить удалим.
— На базі театру «Колесо» щорічно проходять фестивалі. Є що всотувати і порівнювати, отже, є на чому вчитися. Але організувати фестиваль в нинішніх умовах — це серйозна проблема. Як пройшов недавній XVI Міжнародний театральний фестиваль моновистав «Відлуння-2014»?
— Достойно. Художнім керівником фестивалю була Ніна Мазур. Але вона живе в Німеччині, тому всю ваготу організації звалив на себе наш театр. Мазур рекомендувала деякі спектаклі.
Цей фестиваль зазвичай підтримувало Міністерство культури України. Та на кілька років він перемістився в місто Хмельницький, яке його фінансувало. Два роки тому ми повернули фестиваль собі. Держава цього разу не допомогла, отже й фінансова частина лягла на плечі нашого театру. Трішки підтримали спонсори, зокрема підприємство «Оболонь».
— То навіщо вам цей головний біль?
— Не можна втратити театральний фестиваль! У величезному Києві їх залишилося до сліз мало. Це жіночий фестиваль моновистав «Марія» і «ГогольFest». Ну ще театр «Дивний замок» (Альона Іванченко) проводить самотужки місцевий фестиваль.
Хтось же повинен не дати справі згаснути. От ми віз і тягнемо. Цього року фестиваль був скромний. По-перше, артисти приїхали власним коштом. По-друге, деякі країни побоялися до нас їхати. Приміром, Австрійський форум підтримав своїх акторів, а вони не приїхали. Грецьке посольство й Культурний центр Греції підтримали, однак актори злякалися, приїхав тільки грецький режисер, директор Міжнародного інституту театру (ЮНЕСКО) Емануіл Куцуреліс. Дуже цікава особистість. Був артист зі Швеції — Еліас Файнгерш, що зіграв спектакль «Саундтрек мого життя».
— Основна тематика фестивалю?
— Київ і його творці. Спектакль «Врубель» зіграв заслужений артист Росії Петро Миронов (Київський театр «Астрея»).
Спектакль «Лесині листи» за мотивами дитячих листів Лесі Українки зіграла акторка Лідія Корницька (Хмельницький обласний академічний театр ляльок «Дивень»).
Виставу «Прокляті роки» за творами репресованих поетів — О. Ольжича, Ю. Клена, Є. Плужника, В. Стуса, Т. Мельничука, Т. Шевченка виконав заслужений артист України Володимир Смотритель (Хмельницький міський монотеатр «Кут»).
Цікаву роботу «Прекрасний звір у серці» про Миколу Вінграновського презентував заслужений артист України, міністр культури Євген Нищук (Київська академічна майстерня театрального мистецтва «Сузір’я»).
Заслужений артист України Євген Лунченко (Національний академічний театр російської драми ім. Лесі Українки) завершив фестиваль спектаклем «Олександр Вертинський. Бал Господній...» ще про одного видатного киянина.
Фестиваль показав велику спрагу творчості, актори хочуть працювати, багато хто в такий спосіб себе виражає.
— Фестиваль — це творча лабораторія, майстер-класи. Це — бажання свіжого ковтка повітря. Актори «Колеса» відвідували ці спектаклі?
— Звичайно! Потім зав’язується спілкування. Це хороша школа. Завдяки фестивалю «Відлуння» наша Марія Грунічева теж зробила свій моноспектакль. Багато молодих акторів заохотилися, вибирають матеріал, тож фестиваль вельми стимулює.
Я хочу ще організувати фестиваль камерних театрів. Правда, серед театрознавців точиться суперечка з приводу точного визначення, що таке камерний театр: чи за простором визначати, чи за кількістю персонажів...
— Чимало театрів і режисерів на потребу публіці опускаються до бульварщини. А як вам вдається цього уникати, адже ви складова нашого соціуму, живете не на Марсі?
— За рахунок особистої позиції. Існує судження, що театр є дзеркалом суспільства. Але це дзеркало може бути й кривим. Я дотримуюся позиції позитиву (навіть якщо вона критична) і того, що театр має іти трішки попереду глядача.
Так, п’єсу можна трактувати, як завгодно. Але не варто спиратися на режисерський випендрон, акцентувати на суцільному бруді, на покидьках чи мерзоті наркоманів. Що це дасть? Невже ми цього не бачимо й про це не знаємо? Це не глибини теми і не глибина трактування автора, я чітко в цьому переконана.
У мене є критерії. Дякую долі за хороших учителів. Серед них Михайло Резнікович — учень Георгія Товстоногова. Перед моїми очима приклади Марка Захарова, Олега Табакова, Марка Розовського, Юрія Любимова. Спектаклі цих режисерів ніколи не ведуть униз, вони ведуть уперед і вище. Це найважливіше.
Театр — сфера дуже складна, неоднозначна. Але при цьому його діячі мають бути носіями високоморальної позиції. Наш засмічений світ ми повинні чистити. Є очищення трагедією. А очищення брудом не буває. Це моя чітка позиція. Тому я намагаюся акцентувати на позитиві.
Насамперед, тому що я люблю автора, п’єсу якого ставлю, прагну його зрозуміти глибше, з різних боків. Звісно, ми сучасні люди, тож по-сучасному граємо. Ми не можемо грати інакше, тому що живемо зараз, у цій країні, в цьому місті, живемо кожен своїм життям. Природно, придумуємо різні режисерські ходи, але, наголошую, театр все одно повинен бути трошки попереду й вести вгору. А не вниз.
Володимир КОСКІН

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».