Вітальня[col=130]
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Понедiлок Лютий 18, 2019

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 24 Червень 2016 18:57

Юрій Мушкетик: мною рухають подив і жага пошуку

Rate this item
(0 votes)

Наш спів­роз­мов­ник — Ге­рой Ук­раї­ни, ла­уре­ат На­ціо­наль­ної пре­мії іме­ні Т. Шев­чен­ка Юрій Муш­ке­тик — один із мо­гі­кан-пат­рі­ар­хів, жи­вих кла­си­ків ук­ра­їн­ської лі­те­ра­ту­ри.
Про­за Юрія Муш­ке­ти­ка від­зна­чає­ть­ся ви­раз­ною мо­раль­но-етич­ною проб­ле­ма­ти­кою і спро­бою ав­то­ра знай­ти від­по­ві­ді на важ­ли­ві пи­тан­ня су­час­но­сті.
В усіх тво­рах Юрія Муш­ке­ти­ка прос­те­жую­ть­ся ха­рак­тер­ні озна­ки йо­го про­зи: зоб­ра­жен­ня ве­ли­чі і вод­но­час прос­то­ти ге­роя; по­каз бо­роть­би з бай­ду­жіс­тю; ав­тор­ське до­слі­джен­ня лю­ди­ни, яка но­сить кон­флікт у со­бі; по­каз здат­но­сті ге­роя звер­шу­ва­ти суд над со­бою; ут­вер­джен­ня єд­но­сті лю­ди­ни і сві­ту.

Пер­со­на­жі тво­рів Юрія Муш­ке­ти­ка, будь то іс­то­рич­ні пос­та­ті чи ви­га­да­ні ге­рої, зав­жди зна­чу­щі, бо спов­не­ні гли­бо­ко­го пси­хо­ло­гіз­му. Ко­за­ки і поль­ська знать, се­ля­ни і вче­ні здат­ні як на ге­ро­їч­ні вчин­ки, так і на по­мил­ки. Пе­ред на­ми не прос­то ге­рої тво­ру — пе­ред на­ми жи­ві лю­ди.

— Юрію Ми­хай­ло­ви­чу, пе­ре­див­ляв­ся Ва­шу біб­ліо­гра­фію. Скіль­ки ж Ва­ми на­пи­са­но! Вра­жає. І це при то­му, що ле­во­ву част­ку ча­су за­би­ра­ло ре­да­гу­ван­ня жур­на­лу «Дніп­ро», зго­дом ке­ру­ван­ня Спіл­кою пись­мен­ни­ків Ук­раї­ни. А те­пер на чо­му зо­се­ре­дже­ні?
— От кажуть, що Мушкетик зробив багато добрих справ. Та мені чомусь згадався анекдот. Синок каже батьку: «Тато, я сьогодні зробив добре діло». — «Яке? — «Два дяді запізнювались на поїзд, так я нацькував на них нашого Рябка — і вони встигли».
Отакі добрі діла бувають.
Я зараз не розказуватиму про себе, про свої книжки, їх треба читати. Розкажу дещо про те, над чим працюю, і про свій час.
Ось Путін знову затято повторив: «Крим наш! Бо там хрестився князь Володимир Великий». Правильно: у кримському Корсуні хрестився Володимир Великий. Але це — київський князь! Пізніше, у 988 році за його ініціативи хрестили Русь, коли про Москву і чутки не було. Москва в літописах згадується вперше в 1147 році як мордовське село Кучки. Тож яке відношення могла мати Московія до християнства і слов’янства? З прадавніх джерел відомо, що Русь, руси — це наша земля і ми з вами — українці.
Русь згадується у візантійських хроніках, в угорських, це ще 550 рік. Ми ж в основному користуємося літописом руським, тобто літописом Нестора Літописця, писаним у Лаврі. Нестор пише, що були такі слов’янські племена: древляни (це нинішня Житомирщина, колись покрита лісом), дреговичі (нинішні білоруси) і поляни (теперішня Київщина).
— То де ж бу­ла Русь?
— У міжріччі річок: Рось, Роська, Росава, Роставиця. Тамтешні жителі згодом збудували столицю Київ, тож збудували Київську Русь. Потім Русь почала розширюватися, колонізуватися, може, і на лихо собі.
А на землях, де згодом виникла Москва, мешкали мордовські племена: меря, чудь, весь. Нестор багато разів підкреслює, що слов’янські племена — це тільки поляни, древляни, дреговичі, а решта на сході — це не слов’яни, тобто угрофінські племена.
Русь, повторюю, розширювалася, потроху завойовувала землі з мордвою, тобто колонізувала Московію, тож там оселилися руси, ніяк не росіяни.
— Дех­то з ро­сій­ських шо­ві­ніс­тів по­при від­да­ле­ність від на­уки за­яв­ляє, що бу­ла ще пе­ре­дки­їв­ська Русь.
— Як вона могла бути, коли в прадавніх джерелах про це нема жодного натяку?
Багато людей називають історію «повією»: її повертають і так, і сяк. Он Москва як її повернула! За часів Катерини ІІ було зібрано комісію, яка фальсифікувала історичні факти. На чолі комісії стояли сама Катерина ІІ і граф МусінПушкін. З усієї імперії звезли більше ста літописів — і всі спалили. Залишили тільки Лаврентіївський та Іпатіївський, але над ними теж комісія попрацювала — підтирала, виривала сторінки, переписувала. Батько світової історії Геродот, вказуючи на місце, де Москва була розташована, пише, що там жили андрофаги, тобто людоїди.
В усіх підручниках російських розповідається про Куликовську битву, в якій військо російське розбило хана Золотої Орди Мамая. Він, поперше, не хан, а подруге, такої битви не було! В 1380 році була битва між ханом Тохтамишем і ще одним деспотом Тамерланом, і у війську Тохтамиша були дружини московська, суздальська і ростовська. Всі ці дружини були розбиті — тікав Тохтамиш, а з ним і російські дружини. Ось така історія, а про Куликовську битву стільки фоліантів написано і знято фільмів...
Українців з певного моменту всіляко принижували, спонукали до союзу з Московією. У нас була і кріпаччина заведена, і ходили московські князі потоптом по нашій землі. Але, але... Ще 1554 року Богдан Хмельницький як підписувався? «Богдан Хмельницький, держатель землі руської». Після нього наш край називався «Велике князівство руське», Іван Виговський був керманичем. Та його в підручниках ніколи не згадували, бо була битва під Конотопом, там Виговський розбив вщент велике російське військо, навіть цар із Москви тікав з переляку.
Однак потім знову все повернулося на ті ж нещасні для нас кола, і ми підневільно жили, і виховувалися у брехні та підтасовуваннях. Проте фактом є те, що ми — руси, ми — руські люди. Набагато пізніше, з 1721 року Петро I наказав називати Московію Росією, причому тривалий час з одним «с». Та ми, повторюю, руси, можемо цим пишатися, вся історія колись до нас повернеться правдою.
— Я так ро­зу­мію, що ця те­ма є пред­ме­том Ва­ших роз­ві­док і пуб­лі­цис­тич­них ста­тей.
— Правильно розумієте. Торкнуся ще однієї гарячої теми, на якій московіти традиційно спекулюють: «Великий русский свободный язык»... Я не казатиму, наскільки це велика мова, її велич лежить на тому, що це мова агресора, мова більшовизму. Подумаймо про корені. Існувала Київська Русь ще до першого десятиліття нашої ери. Якою мовою там розмовляли?
Коли першого великого російського історика Карамзіна запитали: «На каком языке разговаривала Киевская Русь?», маючи на увазі, зокрема, і землі Московії, він відповів: «На том, на котором сейчас разговаривают малороссы». Тож мовою Київської Русі була українська мова. І це підтверджено фундаментальними працями науковців.
— Юрію Ми­хай­ло­ви­чу, на­ша з Ва­ми зу­стріч від­бу­ває­ть­ся в Бу­дин­ку твор­чо­сті пись­мен­ни­ків в Ір­пе­ні. Чим це міс­це є для Вас?
— Тут я перетинався з Тичиною, Рильським, Довженком, Копиленком, Гончаром, Загребельним, Гуцалом, Дроздом, Коломійцем і багатьма іншими корифеями. Тут була оаза, літературний олімп. В Ірпені створено чимало шедеврів, якими може пишатися українська література і весь світ.
Пам’ятаю багато трагікомічних ситуацій. От, скажімо, дивовижний гуморист Остап Вишня, з яким я був добре знайомий. Він казав, що закінчив десятирічку, тобто 10 років відсидів у сталінських таборах, його тричі мали розстріляти, один раз уже привели до ями... Це був дуже розумний і дотепний добрий чоловік. Якось ми його запитали: «А де Ви були, Павле Михайловичу, де сиділи?» Він каже: «Є така Комі АССР, так там живе 50 тисяч коміків, ото й мене туди як коміка запроторили».
Після концтабору він ходив у поганенькій одежі, хотів заробити якихось грошей, щоб вдітися ліпше. У Спілці письменників існувало Бюро пропаганди художнього слова, воно організовувало виступи (іноді платні) на фабриках, заводах, в різних закладах.
От Остап Вишня їде виступати в Одесу, в Зелений театр. Його супроводжує так званий кореспонденторганізатор. У театрі повно людей. Організатор посадив Вишню на лавочку, каже: «Посидьте, я поки порозписуюся». Побіг. А Вишня після тюремних сидінь брав із собою пласку пляшечку, прикладався. Прийшов організатор, а Вишня п’яний у драбадан. Організатор злякався: «Павле Михайловичу, Ви стояти зможете?» — «Зможу».
Організатор вивів на сцену Вишню (той вхопився за трибуну), розгорнув книжечку і почав читати свою гумореску: бубубу, бубубу... Зал: «Громче! Громче!» Раптом у другому ряду встає здоровенний одеський біндюжник у білій сорочці, показує найнастирливішому крикуну кулака і каже: «Ты что, жлоб, не видишь, что папаша бухой и работает?»
Притому Вишня вмів дивовижно працювати, вивергаючи шедеври. Демонстрував незбагненний зразок людиниоптиміста. Хоча з письменниками здебільшого траплялися трагічні речі. З 650 українських літераторів у 1937му році залишилося 36. Уявляєте? Вони були розстріляні або закатовані у таборах. Зокрема, такі велетні, як поет Євген Плужник або драматург Микола Куліш.
З концтаборів вернувся гуморист Олександр Ковінька. Пригадую, як перед Новим роком з Будинку творчості всі роз’їхалися, а він і я залишилися. Ковінька каже: «Давайте всетаки вип’ємо». Сіли, причастилися, Ковінька — як слід. Потім він пішов спати. А двері номера — навстіж. А я знав, що він приїхав на два місяці і йому треба заплатити наперед. Я до нього: «Олександре Івановичу, де у Вас гроші? Дивіться, щоб не вкрали, бо я піду». А він очі розплющує й каже: «Душіть, а я не скажу». Згодом мій друг Олексій Коломієць розповідав з моїх слів: «Ковінька ліг спати, а Мушкетик його душить і каже: «Віддай гроші».
Багато анекдотів ходило про Тичину. То був нещасний чоловік, заляканий смертельно. У молодості писав щирі вірші, наприклад, про трагедію під Крутами — «На Аскольдовій могилі». Він боявся, що з газет 17го року витягнуть його молоді вірші, за це притиснуть. Я пам’ятаю, якось прийшов до нього, це вже після XX з’їзду КПРС, коли настала відлига. Почав із ним про щось говорити, а він мені робить знаки: стіни мають вуха, обережно. Отаке було. Це — поет із печаттю геніальності, яка потім розчинилась у страху.
Ось приклад. Викликає його клерк у Верховну Раду вручити якусь грамоту. Тичина приходить. А той перериває купу паперів, шукає грамоту. Раптом знаходить фотографію, показує. «Павло Григорович, це ж Ви?» Тичина через плече глянув: «Ніні, це не я». «Як же не Ви? Це Ви стоїте, а це — Петлюра, Вам на плече руку поклав». Цього було достатньо, щоб прийти додому і ночі не спати, не знаючи, що буде. Тоді він уже писав ніякі речі, такі як «Партія веде», як поет він закінчився.
Рильський тримався, хоча теж у тюрмі сидів. Сосюра часто гнув своє, хоч сто разів битий був, Яновський чесно тягнув свого плуга.
В ірпінському Будинку творчості найбільше бував Малишко. Це був великий поет. Але що ж з ним іноді робилося! Сосюра ще під час війни написав і опублікував вірш «Любіть Україну». І аж у 1951 році в газеті «Правда» вийшла розгромна стаття. У Спілці письменників — збори, секретар парткому Малишко стукає по столу кулаком. Сосюра вийшов, він був наївний, крім усього, прочитав нового вірша про партію. Малишко знову стукає кулаком і каже: «Володимире Миколайовичу, Ви що, хочете оцим віршиком замолити Вашу велику вину перед партією і народом? Не вийде!» Сосюра стояв і плакав...
Згадую такий епізод. Помер Сосюра. На Байковому кладовищі похорони. Я стою у натовпі. Велика, довга червона трибуна, на ній стоять члени Політбюро, секретарі ЦК (вони тоді постійно ходили на різні заходи — на творчі вечори, на похорони). З іншої трибуни виступають. Виходить Малишко. Він так говорив, що в мене мурашки по спині побігли. Малишко спочатку показав на труну із Сосюрою, потім — на Політбюро і каже, звертаючись до Сосюри: «Це вони загнали тебе на той світ! Це вони забрали твоє життя!» Тож письменники бували дуже різними.
Дивні, тяжкі, фантасмагоричні часи. Як редактор журналу «Дніпро» я відсидів безліч абсурдних засідань бюро та секретаріатів. Нині письменники не знають, що таке цензура. А тодішня цензура викреслювали з тексту будьщо. Я до тюрми, на щастя, не дожив. Мене звільнили з роботи постановою ЦК за ідеологічні помилки. А це означало, що вдома телефон замовк, друзі не заходять, якщо на вулиці бачать, переходять на інший бік, щоб руку не подати. Не розказуватиму, як я вилазив із цієї ями.
Я написав спогади про різні свавілля, коли помру, може, хтось надрукує, зараз не хочу, бо написав про свої підозри, про тих, хто був стукачем, хто доносив на інших і на мене. Попри все я примудрявся друкувати після кадебістських заборон дисидентів Світличного, Сверстюка, Дзюбу, Стуса під псевдонімами. Мені багато хто казав: «Вам загрожує тюрма». Пронесло.
— Як оці­ню­єте на­пи­са­не?
— Я намагаюся мислити критично. Написав багато. Знаю, що дещо померло вже, дещо помирає, а дещо, сподіваюся, протримається довше. У книжок є різна доля. Наприклад, у мене є роман «Біла тінь». Він був надрукований у журналі, і тут посипалися на мене удари. Такий був партійний критик Шамота, він погромив мене в журналі «Комуніст України» і в інших виданнях. Книжкою роман уже не став, у друкарні набір розсипали.
А в Москві була легша ситуація. Там роман вийшов у журналі «Дружба народов», потім у видавництвах «Советский писатель» і «Художественная литература», згодом вийшов литовською, словацькою, чеською, німецькою, іспанською мовами. А в Україні — зась. Та й мені вже незручно було, бо він був порізаний так, що впізнати щось було дуже важко. Хоч не скажу, що це був дуже гострий роман.
Перед тим у мене вийшов роман «Останній острів», справді гострий роман, про останні острови української культури. Ну мене тільки в ЦК ткнули носом, але ніде нічого не було. А роман «Біла тінь» розбомбили. Через десятиліття я знайшов рукопис, відновив текст. Знайшовся приватний видавець, який його надрукував.
— Роз­ка­жіть про твор­чі ка­зу­си чи не­спо­ді­ван­ки.
— Я справді написав дуже багато історичних творів, зокрема про Семена Палія, Івана Сірка, про Виговського. Часом щось надцікаве знаходив в архівах. Тож написав роман про Павла Полуботка, гетьмана України, який боровся за Україну. Петро I викликав його до Петербурга і там убив. Існує багато легенд про скарб Полуботка. Навіть наша Верховна Рада два дні розбирала це з метою повернути скарб. Він перебуває начебто в Англії, у банку Британської ОстІндської компанії. Якось зібралися 350 потомків Полуботка і теж ділили скарб, якого немає в руках.
Я зацікавився цим скарбом. В одному з джерел надибав, що Полуботок вивіз дві діжки із золотом (200 тис. золотих монет) до Петербурга, золото завантажив на шхуну і відправив в Англію.
Почав шукати кінці. Скарб мав бути, він ще накопичувався попередником Полуботка — обачливим гетьманом Іваном Скоропадським. Але де те золото? Ні, у Петербург вивезти він його не міг, тоді проїхати через Росію було важче, ніж 10 воїнських подвигів здійснити. Цілі полки ходили бандами. Коли Петро І знищив Полуботка, то цареві конфісканти кинулися в Україну шукали гроші. У Михайлівці на Гадячі у підвалах знайшли 92 мішки мідної монети. І жодної золотої, жодної срібної.
Я почав далі шукати і знаходжу журнал гетьманської канцелярії, там усе записувалося. Хронологію подій кожного дня фіксували, навіть записано, коли гетьман на годину відлучався. І раптом 4 місяці пробілу. Немає 4 місяці гетьмана Полуботка. Далі я знаходжу спогади такого собі Маркевича, він пише, що Полуботок їздив до Криму. А через Крим він міг вивезти гроші.
Наша Верховна Рада ухвалила «петицію» і відправила до Лондона з вимогою: віддайте гроші. Для того щоб забрати ці гроші, треба було найняти таємних агентів, адвокатів, щоб вони пошукали в паперах, а тоді вже заявляти претензію. Тож із Туманного Альбіону показали дулю і — все. Так, наче Полуботка й не було. Необхідно і варто в цій таїні «ритися», шукати й шукати.
Володимир КОСКІН

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».