Вітальня[col=130]
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Понедiлок Лютий 18, 2019

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

Четвер, 19 Лютий 2015 23:30

Анатолій МАРЧУК: я традиційно несподіваний художник

Rate this item
(0 votes)

За­слу­же­ний ху­дож­ник Ук­раї­ни Ана­то­лій Мар­чук (а ще — ака­де­мік Ук­ра­їн­ської ака­де­мії ге­раль­ди­ки, на­уко­вий рад­ник Еко­ло­гіч­ної ака­де­мії на­ук Ук­раї­ни) — лю­ди­на на­про­чуд ко­му­ні­ка­бель­на, яка вель­ми по­люб­ляє то­ва­ри­ство і спіл­ку­ван­ня. Сло­во — від­го­лос. По­ба­чив — від­ре­агу­вав. На­штовх­нув­ся на чу­жу емо­цію — мит­тє­во за­ви­ру­вав влас­ною.

А от у творчих виплесках енергійний Анатолій Марчук не поспішає бурхливо фонтанувати. Він виважений, глибинний, постійно намагається торкнутися небес істин (до речі, його вважають неперевершеним майстром відтворення неба). Комунікабельний Марчук мало звертає увагу на чиїсь смаки-зауваження. Упертий, прислухається, зазвичай, до власних внутрішніх порад, які «надиктовують» йому дивні твори в стилі авангардного реалізму (авангардом називає власний погляд на світ) і мало не протилежні за стилістикою акварелі. Тож ніби існують два Марчуки — авангардист-експериментатор і традиціоналіст. Та в будь-якому разі в його картинах — українські повітря, вода, тваринність і рослинність на тлі Всесвіту.


Приводом для нашої розмови стали три речі: визнання Анатолія Марчука кращим акварелістом України, новації в заснованій ним Макарівській картинній галереї і... гоніння на українських художників.
— Анатолію Петровичу, з одного боку, тисне телебачення, з іншого — Інтернет. Зникає книжкова графіка. Життя дедалі стає кліпово-мозаїчним. Кіч заповнює все. У мізках людей — інформаційний хаос. Як у цьому вариві митцю пробитися до сердець і умів? Знамениті аукціони «Крісті» і «Сотбіс» десь у Британії, а український художник працює в Україні. Що йому робити?
— Вичерпних відповідей не знаю. Після закінчення Київського художнього інституту (1986 р.) я став на стезю творчу і відтоді розвиваюся як художник: малюю, шукаю, роблю все можливе для свого розвитку. Звісно, дехто з колег мені не вірить, запитує: «Як тобі вдається утримуватися завдяки творчості?»
— Наскільки я знаю, Ви не заробляєте викладанням і не маєте якихось фірмочок...
— Лише малюю. І досі знаходяться люди, які купують мої твори. Утім, упродовж 20 років я їздив до Європи. Там великий попит на образотворче мистецтво. Тепер їжджу рідше, бо в європейських галереях залишилися мої картини.
— Проте Марчук матеріально не зігнувся?
— Не зігнувся. Завдяки поціновувачам мого мистецтва. А ще мої роботи закуплені національними музеями України, галереями, банками.
Я проводжу пленери і літературно-мистецькі свята в селі Козичанка, у батьківській садибі, і в райцентрі Макарів, що на Київщині. Заснував Макарівську картинну галерею. І все це працює. До мене, бува, телефонують організатори автобусних екскурсій, просять: «Анатолію Петровичу, чи могли б ви нам провести екскурсію по Макарівській картинній галереї?» Я, перебуваючи в Києві, не завжди можу це зробити, кажу: «Там є фахівці, які зроблять це на найвищому рівні».
— В Україні, як і скрізь, проводять чимало різних конкурсів. За їхніми підсумками, скажімо, проголошують: «Секс-символ України такий-то», «Кращий танцюрист...», «Людина року». Це певна гра, бо все відносно. Вас визнали найкращим акварелістом України. Розкажіть про цю подію. А судді хто?
— Я не хочу говорити про якусь гру. У червні 2014 року відбулася Всеукраїнська виставка-конкурс імені Георгія Якутовича, де було показано понад двісті творів художників з усієї України в номінаціях: акварель, книжкова графіка, естамп і оригінальна графіка. До речі, Георгій Якутович — визнаний майстер графіки, зокрема він був головним художником фільму «Тіні забутих предків», над яким працював разом з легендарним Сергієм Параджановим. Я виборов першу премію в номінації «Акварель».
— А хто очолював журі?
— Микола Саввович Кочубей — голова об’єднання графічних мистецтв Київської організації Національної спілки художників України, заслужений художник України. Окрім кольорових офортів, він ще займається поштовою маркою — вони виборювали Гран-прі на міжнародних конкурсах. А ще створив понад п’ятдесят ювілейних монет Національного банку України.
— Скільки було митців у журі?
— Близько десяти осіб. Серед них такі видатні майстри, як заслужений діяч мистецтв, професор Віталій Мітченко, лауреати Шевченківської премії Сергій Якутович і Микола Компанець.
— Тобто це люди абсолютно незаангажовані, яких не улестиш і не підмовиш, вони мають свою думку і можуть об’єктивно визначити — хто найкращий?
— Без сумніву.
— Як ця перша премія позначилася на вашій долі, які перспективи відкрила? Певно, ще ширше відчинилися двері галерей та музеїв, і всі ваші акварелі швидко розійшлися за шаленими цінами?
— Просто отримав всеукраїнське визнання як майстер акварелі. Я завжди сумнівався у своїх акварелях. Не сприймав їх ніколи як серйозний засіб образотворчого мистецтва, я бавився в акварель. Здебільшого творив офорти, писав олією. Та ще коли ми були студійцями, художник Марко Гейко, нині визнаний в українському мистецтві (Царство йому Небесне), говорив мені: «Анатолію, якби я вмів писати акварелі так, як ти, я ніколи в житті нічим іншим не займався б». Але я шукав себе в інших техніках.
Проте час від часу, незалежно від себе, повертаєшся до того, що вмієш робити. Позаминулого року взимку я взявся за акварель. Написав сто творів. Акварель — неймовірно примхлива техніка. Якщо в олійному живописі ти маєш можливість будь-що виправити в будь-який час, то акварель ти або створив, або зіпсував.
Зі ста я відібрав тридцять кращих. Та це не свідчить про те, що всі вони найкращі. З них можна вибрати десять найкращих. А от як вибрати одну?
Після оприлюднення результатів телефоную до одного з членів журі: «Скажіть, як судилося?» Він каже: «Дуже складно». — «Чому?» — «А хотіли присудити першу премію одному художнику. Та не присудили». — «А чому?» — «Все зроблено добре, але ваші акварелі — це пісня». Ви розумієте, про що йдеться? Зроблено добросовісно, та не більше. Зіграти музичний твір можна по нотах, а Святослав Ріхтер натхненно віртуозив.
— З цих ста акварелей скільки у Вас залишилося?
— Усі найкращі. А решту я продав.
— Кращі залишаєте з яким наміром?
— У мене попереду ювілей, мушу прозвітувати перед мистецькою громадою — показати, на що здатен.
— До ювілею майже рік. За цей період Ви можете написати ще сто акварелей.
— Певно, що так, але... Чи дасть Бог? Колись я створив в акварелях і пастелях багато творів, та нині не маю навіть їхніх фотографій. Можливо, вони були найкращими, та ті картини пішли в люди. Нині я не беру на себе такої відповідальності, що можу створити ще кращі. Проте маю великі плани — у мене стоять чисті полотна. У роботі я — титан. Якщо беруся, то працюю мінімум шість годин на день, а буває і дванадцять. Хочу створити цикли великоформатних пейзажів в олійному живописі.
— Однак пейзаж — це надто традиційно. Нині митці роблять інсталяції з каструль, дохлих мух, художник голяком сидить у клітці на ціпку... У галереї Пінчука можна побачити навіть баню, в якій відвідувачі, поринаючи в туман, ставали експонатами для інших... І все це називають експериментально-модерновим мистецтвом. А що може знайти «продвинутий» глядач у традиційних пейзажах?
— Свою душу. Я народився в природі. А природа — це вічність. У своїх пейзажах висловлюю власну натуру і натуру природи. А от деякі арт-центри, зациклені на так званій модерновості, є проповідниками чи розсадниками антимистецтва. Ці галереї виконують програму Алена Далеса на розтління нації. Це — завдання антимистецтва. Певна сила купує наші уми, передусім молоді.
Торік я прихистив у себе в майстерні молодого художника з Криму (це було до російської окупації). Він на мій осуд імперських замашок Росії зреагував: «Анатолію Петровичу, про що ви говорите? Ми хочемо, щоб Крим був із Росією». Я йому казав: «Ти хоч розумієш, що робиш?» А він казна-що малював, якісь страхітливі вертольоти, літаки. Хлопець гарячкував: «Що ви розумієте в мистецтві? Мені за картину недавно заплатили двадцять тисяч доларів, і ви казатимете мені, чи правильно я малюю? Ви хоч одну свою картину продали за двадцять тисяч доларів?» І далі малював таке, що на голову не налазить.
— Може, і він думав про Вас те саме?
— Гадаю, справа в іншому. Є політика Алена Далеса, творця ЦРУ, яка донині втілюється в життя. Ось цитата з його доктрини: «Человеческий мозг, сознание людей способны к изменению. Посеяв хаос, мы незаметно подменим их ценности на фальшивые и заставим их в эти фальшивые ценности верить. Из литературы и искусства, например, мы постепенно вытравим их социальную сущность, отучим художников, отобьем у них охоту заниматься изображением, исследованием тех процессов, которые происходят в глубинах народных масс. Литература, театры, кино — все будет изображать и прославлять самые низменные человеческие чувства. Мы будем всячески поддерживать и поднимать так называемых художников, которые станут насаждать и вдалбливать в человеческое сознание культ секса, насилия, садизма, предательства — словом, всякой безнравственности». Своєю доктриною Далес розвалював радянський устрій. Певні його послідовники нині розвалюють мораль в Україні.
Цей хлопець, який працював у моїй майстерні, вже свідомо робить щось деструктивне, агресивне тільки тому, що йому заплатили великі гроші за ідеологічне торпедування гуманістичних цінностей та українськості. У такий спосіб купують мізки.
Ви подивіться, що сталося з нашою державою. Ядерну зброю здали, армію повністю розвалили з подачі «старшого брата». Тож маємо нині «результати». Тепер цей кримський художник мешкає в іншій державі, яка загарбала у нас чималий шматок території.
— У чому вбачаєте свою сучасність і модерновість?
— Свого часу я займався модерном і назвав свій стиль «авангардний реалізм». Бути модерновим — право молодих. Я просто осягав багато різних стилів, напрямів і жанрів. Ніколи не зупинявся. Є художники, які, знайшовши тему і техніку, намацують грошову жилу і далі йдуть протоптаною стежкою. Я ніколи на це не спокушався. Переходив від офорту до акварелі, потім — до пастелі, олійних робіт, шукаючи модернові ходи. Хто мене знає, дивується і каже: «Та я знав тебе зовсім іншим, а ти тут цілковито несподіваний. Ти постійно змінюєш свої напрями».
Хто не шукає, той не творець. Отже, я традиційний у тому сенсі, що сповідую вічні цінності людства, не видрючуюся, не епатую, не ламаю. Водночас я постійно ризикував, незважаючи на фінансовий успіх, про це свідчить моя творчість.
— Ви подарували місту Макарів велику колекцію картин відомих українських художників. Що Вас змотивувало?
— Протягом двадцяти років я їздив Європою з персональними виставками. Тільки за дружньої підтримки братів Кличків було проведено п’ять виставок (усього було сорок). І що мене вразило? У кожному найменшому селі є картинна галерея, при в’їзді стоїть герб. Не кажу вже про міста. Нині в Київській — столичній — області є аж п’ять картинних галерей у районних центрах (а районів 25), про села мовчу. Тож зрозуміймо, який наш культурний рівень.
Утім, Макарівська картинна галерея, що міститься в Будинку культури, набула дивовижної популярності (вона занесена до туристичних довідників, на екскурсії їдуть люди з усієї України), адже якісний її склад вражає — серед митців багато народних і заслужених художників, академіків, професорів. Та якось один із чиновників мене запитав: «А чого це ви, Анатолію Петровичу, так пишаєтеся тією галереєю? Що, там такі великі картини?..» Я відповів: «Та ні, картини маленькі, але великих художників!»
— Яким новаціям піддалася Макарівська картинна галерея?
— Вона заснована 2003 року. З часом мені спало на думку, що колекція має наповнитися картинами, котрі зображують природу та життя саме Макарівського району і будуть цікавими саме макарівцям. Упродовж п’яти років разом з мером Макарова Олександром Іващенком я організовував пленери «Макарів та околиці». Художники створили майже п’ятдесят творів.
Я влаштував експозицію в експозиції саме з картин про Макарівщину. Це постійно діюча виставка, на якій земляки можуть упізнати кожен мотив: Макарівські кургани, Змієві вали, церкву Димитрія Ростовського, де перебувають мощі святого, замок графа фон Мекка в Копилові, куди Петро Ілліч Чайковський приїжджав (подейкують, що він там почав писати «Лебедине озеро» і багато інших творів).
— Це правда, що художників беруть за горло сплатою за «комуналку»?
— Приватна фірма Ахметова «Київенерго» знесилює нас величезними тарифами, прирівнюючи до бізнесменів. У такий спосіб художників витісняють із творчих майстерень.
— Як змінився Андріївський узвіз?
— Пориньмо аж у вісімдесяті. Саме тоді почався мистецький Андріївський узвіз із виставками. Художник, який хотів презентувати картини, мав пройти «сито» виставкому. Це свідчить про те, що тоді були високі професійні вимоги, отже — високий художній рівень. Нині все звелося до вуличного мистецтва, тобто за відсутності відбору, «сита», той, хто вміє щось трохи робити, купує собі місце, платить за ті метри і виставляє будь-що. Тож буяє низькопробна кон’юнктурщина, плагіат.
Типовою є така ситуація. Покупець купує задешево картину і йде. Продавець виставляє таку саму. Тобто виготовляють по десять-двадцять копій сюжетів, які подобаються загалу, обивателеві (а вивчити кон’юнктуру дуже легко): лебеді на озері, ведмеді в лісі, яхта в морі...
Раніше на Андріївському узвозі майже в кожному будинку містилися художні майстерні. Скажімо, біля мене флігель складався з майстерень, працювала кіностудія «Рось», якою керував Богдан Жолдак. Та будинок усіма правдами-неправдами викупили, художників виселили. Тепер там «дрім-хаус», тобто готель для молоді. І так скрізь — плодяться банки, ресторани, готелі. У такий спосіб Андріївський узвіз втрачає свою монмартність. А колись тут витало справжнє мистецтво. До колоритної вулиці, увінчаної унікальною Андріївською церквою, прагнули потрапити митці, звичайні люди, туристи з усього світу.
Тепер добивають галереї і викурюють останніх художників. Скажімо, будинок № 34 тричі підпалювали, вночі кидали пляшку з коктейлем Молотова на дах. Будинок серйозно палав, у художників картини згоріли, деякі у розпачі полишили майстерні. Проте Спілка художників все одно відстоювала, відбивалася, відремонтувала цей будинок.
Загалом для художників збережено лише два будинки — 36 і 34. Найгучніший скандал — з будинку № 18 виселили тридцять художників. Років зо три він стоїть забитий дошками. Зараз узялися за іконописні лаврські майстерні, які колись були збудовані на кошти славетного художника Івана Їжакевича. А галерей на Андріївському узвозі збереглося, мабуть, лише три у верхній частині. Я б сказав, що кількість митців і галерей зменшилася катастрофічно, торговців кічу незмірно побільшало.
Проте працюємо, боремося і навіть перманентно перемагаємо.
Володимир КОСКІН

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».