Приводом для нашої розмови стали три речі: визнання Анатолія Марчука кращим акварелістом України, новації в заснованій ним Макарівській картинній галереї і... гоніння на українських художників.
— Анатолію Петровичу, з одного боку, тисне телебачення, з іншого — Інтернет. Зникає книжкова графіка. Життя дедалі стає кліпово-мозаїчним. Кіч заповнює все. У мізках людей — інформаційний хаос. Як у цьому вариві митцю пробитися до сердець і умів? Знамениті аукціони «Крісті» і «Сотбіс» десь у Британії, а український художник працює в Україні. Що йому робити?
— Вичерпних відповідей не знаю. Після закінчення Київського художнього інституту (1986 р.) я став на стезю творчу і відтоді розвиваюся як художник: малюю, шукаю, роблю все можливе для свого розвитку. Звісно, дехто з колег мені не вірить, запитує: «Як тобі вдається утримуватися завдяки творчості?»
— Наскільки я знаю, Ви не заробляєте викладанням і не маєте якихось фірмочок...
— Лише малюю. І досі знаходяться люди, які купують мої твори. Утім, упродовж 20 років я їздив до Європи. Там великий попит на образотворче мистецтво. Тепер їжджу рідше, бо в європейських галереях залишилися мої картини.
— Проте Марчук матеріально не зігнувся?
— Не зігнувся. Завдяки поціновувачам мого мистецтва. А ще мої роботи закуплені національними музеями України, галереями, банками.
Я проводжу пленери і літературно-мистецькі свята в селі Козичанка, у батьківській садибі, і в райцентрі Макарів, що на Київщині. Заснував Макарівську картинну галерею. І все це працює. До мене, бува, телефонують організатори автобусних екскурсій, просять: «Анатолію Петровичу, чи могли б ви нам провести екскурсію по Макарівській картинній галереї?» Я, перебуваючи в Києві, не завжди можу це зробити, кажу: «Там є фахівці, які зроблять це на найвищому рівні».
— В Україні, як і скрізь, проводять чимало різних конкурсів. За їхніми підсумками, скажімо, проголошують: «Секс-символ України такий-то», «Кращий танцюрист...», «Людина року». Це певна гра, бо все відносно. Вас визнали найкращим акварелістом України. Розкажіть про цю подію. А судді хто?
— Я не хочу говорити про якусь гру. У червні 2014 року відбулася Всеукраїнська виставка-конкурс імені Георгія Якутовича, де було показано понад двісті творів художників з усієї України в номінаціях: акварель, книжкова графіка, естамп і оригінальна графіка. До речі, Георгій Якутович — визнаний майстер графіки, зокрема він був головним художником фільму «Тіні забутих предків», над яким працював разом з легендарним Сергієм Параджановим. Я виборов першу премію в номінації «Акварель».
— А хто очолював журі?
— Микола Саввович Кочубей — голова об’єднання графічних мистецтв Київської організації Національної спілки художників України, заслужений художник України. Окрім кольорових офортів, він ще займається поштовою маркою — вони виборювали Гран-прі на міжнародних конкурсах. А ще створив понад п’ятдесят ювілейних монет Національного банку України.
— Скільки було митців у журі?
— Близько десяти осіб. Серед них такі видатні майстри, як заслужений діяч мистецтв, професор Віталій Мітченко, лауреати Шевченківської премії Сергій Якутович і Микола Компанець.
— Тобто це люди абсолютно незаангажовані, яких не улестиш і не підмовиш, вони мають свою думку і можуть об’єктивно визначити — хто найкращий?
— Без сумніву.
— Як ця перша премія позначилася на вашій долі, які перспективи відкрила? Певно, ще ширше відчинилися двері галерей та музеїв, і всі ваші акварелі швидко розійшлися за шаленими цінами?
— Просто отримав всеукраїнське визнання як майстер акварелі. Я завжди сумнівався у своїх акварелях. Не сприймав їх ніколи як серйозний засіб образотворчого мистецтва, я бавився в акварель. Здебільшого творив офорти, писав олією. Та ще коли ми були студійцями, художник Марко Гейко, нині визнаний в українському мистецтві (Царство йому Небесне), говорив мені: «Анатолію, якби я вмів писати акварелі так, як ти, я ніколи в житті нічим іншим не займався б». Але я шукав себе в інших техніках.
Проте час від часу, незалежно від себе, повертаєшся до того, що вмієш робити. Позаминулого року взимку я взявся за акварель. Написав сто творів. Акварель — неймовірно примхлива техніка. Якщо в олійному живописі ти маєш можливість будь-що виправити в будь-який час, то акварель ти або створив, або зіпсував.
Зі ста я відібрав тридцять кращих. Та це не свідчить про те, що всі вони найкращі. З них можна вибрати десять найкращих. А от як вибрати одну?
Після оприлюднення результатів телефоную до одного з членів журі: «Скажіть, як судилося?» Він каже: «Дуже складно». — «Чому?» — «А хотіли присудити першу премію одному художнику. Та не присудили». — «А чому?» — «Все зроблено добре, але ваші акварелі — це пісня». Ви розумієте, про що йдеться? Зроблено добросовісно, та не більше. Зіграти музичний твір можна по нотах, а Святослав Ріхтер натхненно віртуозив.
— З цих ста акварелей скільки у Вас залишилося?
— Усі найкращі. А решту я продав.
— Кращі залишаєте з яким наміром?
— У мене попереду ювілей, мушу прозвітувати перед мистецькою громадою — показати, на що здатен.
— До ювілею майже рік. За цей період Ви можете написати ще сто акварелей.
— Певно, що так, але... Чи дасть Бог? Колись я створив в акварелях і пастелях багато творів, та нині не маю навіть їхніх фотографій. Можливо, вони були найкращими, та ті картини пішли в люди. Нині я не беру на себе такої відповідальності, що можу створити ще кращі. Проте маю великі плани — у мене стоять чисті полотна. У роботі я — титан. Якщо беруся, то працюю мінімум шість годин на день, а буває і дванадцять. Хочу створити цикли великоформатних пейзажів в олійному живописі.
— Однак пейзаж — це надто традиційно. Нині митці роблять інсталяції з каструль, дохлих мух, художник голяком сидить у клітці на ціпку... У галереї Пінчука можна побачити навіть баню, в якій відвідувачі, поринаючи в туман, ставали експонатами для інших... І все це називають експериментально-модерновим мистецтвом. А що може знайти «продвинутий» глядач у традиційних пейзажах?
— Свою душу. Я народився в природі. А природа — це вічність. У своїх пейзажах висловлюю власну натуру і натуру природи. А от деякі арт-центри, зациклені на так званій модерновості, є проповідниками чи розсадниками антимистецтва. Ці галереї виконують програму Алена Далеса на розтління нації. Це — завдання антимистецтва. Певна сила купує наші уми, передусім молоді.
Торік я прихистив у себе в майстерні молодого художника з Криму (це було до російської окупації). Він на мій осуд імперських замашок Росії зреагував: «Анатолію Петровичу, про що ви говорите? Ми хочемо, щоб Крим був із Росією». Я йому казав: «Ти хоч розумієш, що робиш?» А він казна-що малював, якісь страхітливі вертольоти, літаки. Хлопець гарячкував: «Що ви розумієте в мистецтві? Мені за картину недавно заплатили двадцять тисяч доларів, і ви казатимете мені, чи правильно я малюю? Ви хоч одну свою картину продали за двадцять тисяч доларів?» І далі малював таке, що на голову не налазить.
— Може, і він думав про Вас те саме?
— Гадаю, справа в іншому. Є політика Алена Далеса, творця ЦРУ, яка донині втілюється в життя. Ось цитата з його доктрини: «Человеческий мозг, сознание людей способны к изменению. Посеяв хаос, мы незаметно подменим их ценности на фальшивые и заставим их в эти фальшивые ценности верить. Из литературы и искусства, например, мы постепенно вытравим их социальную сущность, отучим художников, отобьем у них охоту заниматься изображением, исследованием тех процессов, которые происходят в глубинах народных масс. Литература, театры, кино — все будет изображать и прославлять самые низменные человеческие чувства. Мы будем всячески поддерживать и поднимать так называемых художников, которые станут насаждать и вдалбливать в человеческое сознание культ секса, насилия, садизма, предательства — словом, всякой безнравственности». Своєю доктриною Далес розвалював радянський устрій. Певні його послідовники нині розвалюють мораль в Україні.
Цей хлопець, який працював у моїй майстерні, вже свідомо робить щось деструктивне, агресивне тільки тому, що йому заплатили великі гроші за ідеологічне торпедування гуманістичних цінностей та українськості. У такий спосіб купують мізки.
Ви подивіться, що сталося з нашою державою. Ядерну зброю здали, армію повністю розвалили з подачі «старшого брата». Тож маємо нині «результати». Тепер цей кримський художник мешкає в іншій державі, яка загарбала у нас чималий шматок території.
— У чому вбачаєте свою сучасність і модерновість?
— Свого часу я займався модерном і назвав свій стиль «авангардний реалізм». Бути модерновим — право молодих. Я просто осягав багато різних стилів, напрямів і жанрів. Ніколи не зупинявся. Є художники, які, знайшовши тему і техніку, намацують грошову жилу і далі йдуть протоптаною стежкою. Я ніколи на це не спокушався. Переходив від офорту до акварелі, потім — до пастелі, олійних робіт, шукаючи модернові ходи. Хто мене знає, дивується і каже: «Та я знав тебе зовсім іншим, а ти тут цілковито несподіваний. Ти постійно змінюєш свої напрями».
Хто не шукає, той не творець. Отже, я традиційний у тому сенсі, що сповідую вічні цінності людства, не видрючуюся, не епатую, не ламаю. Водночас я постійно ризикував, незважаючи на фінансовий успіх, про це свідчить моя творчість.
— Ви подарували місту Макарів велику колекцію картин відомих українських художників. Що Вас змотивувало?
— Протягом двадцяти років я їздив Європою з персональними виставками. Тільки за дружньої підтримки братів Кличків було проведено п’ять виставок (усього було сорок). І що мене вразило? У кожному найменшому селі є картинна галерея, при в’їзді стоїть герб. Не кажу вже про міста. Нині в Київській — столичній — області є аж п’ять картинних галерей у районних центрах (а районів 25), про села мовчу. Тож зрозуміймо, який наш культурний рівень.
Утім, Макарівська картинна галерея, що міститься в Будинку культури, набула дивовижної популярності (вона занесена до туристичних довідників, на екскурсії їдуть люди з усієї України), адже якісний її склад вражає — серед митців багато народних і заслужених художників, академіків, професорів. Та якось один із чиновників мене запитав: «А чого це ви, Анатолію Петровичу, так пишаєтеся тією галереєю? Що, там такі великі картини?..» Я відповів: «Та ні, картини маленькі, але великих художників!»
— Яким новаціям піддалася Макарівська картинна галерея?
— Вона заснована 2003 року. З часом мені спало на думку, що колекція має наповнитися картинами, котрі зображують природу та життя саме Макарівського району і будуть цікавими саме макарівцям. Упродовж п’яти років разом з мером Макарова Олександром Іващенком я організовував пленери «Макарів та околиці». Художники створили майже п’ятдесят творів.
Я влаштував експозицію в експозиції саме з картин про Макарівщину. Це постійно діюча виставка, на якій земляки можуть упізнати кожен мотив: Макарівські кургани, Змієві вали, церкву Димитрія Ростовського, де перебувають мощі святого, замок графа фон Мекка в Копилові, куди Петро Ілліч Чайковський приїжджав (подейкують, що він там почав писати «Лебедине озеро» і багато інших творів).
— Це правда, що художників беруть за горло сплатою за «комуналку»?
— Приватна фірма Ахметова «Київенерго» знесилює нас величезними тарифами, прирівнюючи до бізнесменів. У такий спосіб художників витісняють із творчих майстерень.
— Як змінився Андріївський узвіз?
— Пориньмо аж у вісімдесяті. Саме тоді почався мистецький Андріївський узвіз із виставками. Художник, який хотів презентувати картини, мав пройти «сито» виставкому. Це свідчить про те, що тоді були високі професійні вимоги, отже — високий художній рівень. Нині все звелося до вуличного мистецтва, тобто за відсутності відбору, «сита», той, хто вміє щось трохи робити, купує собі місце, платить за ті метри і виставляє будь-що. Тож буяє низькопробна кон’юнктурщина, плагіат.
Типовою є така ситуація. Покупець купує задешево картину і йде. Продавець виставляє таку саму. Тобто виготовляють по десять-двадцять копій сюжетів, які подобаються загалу, обивателеві (а вивчити кон’юнктуру дуже легко): лебеді на озері, ведмеді в лісі, яхта в морі...
Раніше на Андріївському узвозі майже в кожному будинку містилися художні майстерні. Скажімо, біля мене флігель складався з майстерень, працювала кіностудія «Рось», якою керував Богдан Жолдак. Та будинок усіма правдами-неправдами викупили, художників виселили. Тепер там «дрім-хаус», тобто готель для молоді. І так скрізь — плодяться банки, ресторани, готелі. У такий спосіб Андріївський узвіз втрачає свою монмартність. А колись тут витало справжнє мистецтво. До колоритної вулиці, увінчаної унікальною Андріївською церквою, прагнули потрапити митці, звичайні люди, туристи з усього світу.
Тепер добивають галереї і викурюють останніх художників. Скажімо, будинок № 34 тричі підпалювали, вночі кидали пляшку з коктейлем Молотова на дах. Будинок серйозно палав, у художників картини згоріли, деякі у розпачі полишили майстерні. Проте Спілка художників все одно відстоювала, відбивалася, відремонтувала цей будинок.
Загалом для художників збережено лише два будинки — 36 і 34. Найгучніший скандал — з будинку № 18 виселили тридцять художників. Років зо три він стоїть забитий дошками. Зараз узялися за іконописні лаврські майстерні, які колись були збудовані на кошти славетного художника Івана Їжакевича. А галерей на Андріївському узвозі збереглося, мабуть, лише три у верхній частині. Я б сказав, що кількість митців і галерей зменшилася катастрофічно, торговців кічу незмірно побільшало.
Проте працюємо, боремося і навіть перманентно перемагаємо.
Володимир КОСКІН