Головна
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Вiвторок Жовтень 14, 2014
Головні новини
За пенсіями до ПФ звернулося 64 тис.переселенців У зв’язку з переїздом через воєнні дії на ... (12 Жов 2014)
Добра воля Не­що­дав­но бу­ли ... (12 Жов 2014)
Як Москва сама себе висікла 7 сеп­ня уряд Ро­сії на ... (12 Жов 2014)
Турецький Кіссінджер іде вгору Ре­джеп Та­йп Е­до­ган ... (12 Жов 2014)
Союз держав-ізгоїв У Мос­кві дня­ми ... (12 Жов 2014)
Активізація дипломатичних маневрів навколо Ураїни Чергове загострення військово-політичного ... (12 Жов 2014)
План Путіна Пе­зи­дент о­сії ... (12 Жов 2014)
Штайнмаєр вважає Порошенка й Путіна відповідальними за ... Міністр закордонних справ Німеччини ... (12 Жов 2014)
УКРАЇНА – НАТО Учо­ра в Уель­сі ... (12 Жов 2014)
ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА УКРАЇНА І СВІТ
КОРОЛЬ ПОМЕР. ЯК ЖИТИМЕ АФГАНІСТАН?
23 липня 2007 року на 93-му році життя помер король Афганістану Захір-шах. Він повернувся до Кабула 2002-го, коли американські війська скинули режим талібів. Багатьом афганцям тоді здавалося, що відновлення монархії сприятиме консолідації афганського суспільства, подоланню племінних та кланових суперечностей, збереженню в країні релігійного миру. Чи були для подібних сподівань вагомі підстави? Дати однозначну відповідь на це запитання нині складно. Звісно, можна було сподіватися на повернення «золотої доби» в історії Афганістану, коли у 60-х — на початку 70-х років минулого століття саме під час правління короля Захір-шаха в країні не було іноземних військ, панував громадянський мир, жінки бували в громадських місцях без чадр, а економіка розвивалася.

Радикальні зміни, які відбувалися в Афганістані після ліквідації монархії 1973 року, а особливо після чергового військового перевороту у квітні 1979-го, були тісно пов’язані з тодішнім протистоянням Радянського Союзу та Сполучених Штатів. З огляду на географічне положення в стратегічно важливій зоні між Центральною Азією, Перською затокою, Індійським океаном та Китаєм Афганістан, внаслідок геополітичних обставин, був приречений стати територією глобального протистояння. У Москві викликала занепокоєння перспектива появи американських військових баз поблизу центрально-азійських республік, а у Вашингтоні не сприймали можливості поширення радянського впливу ледь не до багатої на нафту Перської затоки. Крім того, втягнення СРСР в Афганістан дало можливість остаточно підірвати міць «хворої імперії» нескінченним протистоянням з мусульманським світом. Виведення радянських військ у лютому 1989 року означало для ісламської республіки новий етап війни — цього разу вже не визвольної, а громадянської.
Колишні борці за цінності ісламу впродовж 1989–1996 років перетворили країну на сцену кривавого протистояння між різними збройними угрупованнями моджахедів, так званих «польових командирів». Світові лідери не втручалися в цю «туземну» війну, допоки не виникла потреба в стабілізації становища в Афганістані з метою виведення на ринок туркменського газу. Американські фірми сподівалися прокласти афганською територією газопровід з Туркменістану до Пакистану. Реалізувати це рішення планували за допомогою «сильної влади» в Кабулі. Тож американські та пакистанські спеціальні служби швидко озброїли афганських учнів — пуштунів з мусульманських шкіл медресе та спрямували їх проти «старих» моджахедів. Впроваджуючи у звільнених провінціях жорсткі закони шаріату, вони впродовж шести місяців 1996 року відновили контроль над усім Афганістаном, за винятком північних регіонів, де панували збройні загони національних меншин — афганських таджиків та узбеків. Утворений ними Північний альянс став головною союзною силою американських військ, які восени 2001 року вибили талібів з Кабула. До столиці разом з військами США повернувся нинішній президент країни Хамід Карзай.
Натомість таліби «розчинилися» на півдні Афганістану в прикордонній з Пакистаном гористій місцевості, де традиційно живуть пуштунські племена. Країна знову розпалася на дюжину напівфеодальних вотчин «польових командирів», найвпливовіші з яких були корумповані американцями. Однак це не завадило їм займатися головним виробництвом, тобто сіяти мак. Завдяки цьому Афганістан випередив Колумбію та країни азійського «наркотичного трикутника» за обсягом постачання наркотичної сировини на світовий ринок. «Наркодолари» стали надійним фінансовим джерелом для збройних загонів «польових командирів», а ісламські гасла перетворилися на основну ідеологічну зброю у боротьбі проти чергового нашестя «невірних». Якщо за часів радянської окупації серед афганців, які за рівнем розвитку зупинилися фактично на добі середньовіччя, поширювалися «марксистсько-ленінські» постулати, а мулли зазнавали переслідувань, тепер «ходовим товаром» стали ліберально-демократичні цінності, поширювані християнськими місіонерами. Зважаючи на той факт, що перехід з ісламу до іншого вірування за законами шаріату є смертельним гріхом, не дивно, що християни ризикують життям, проповідуючи в Афганістані.
Минулого тижня уряд Південної Кореї вів переговори про звільнення своїх співвітчизників — християнських місіонерів, захоплених талібами. В обмін на це останні вимагають звільнення з в’язниць усіх своїх прихильників. Виконати цю умову неможливо, тож особливої надії на порятунок заручників не залишилося. Так само не варто сподіватися на радикальне покращення ситуації в Афганістані загалом. Навпаки, минулої п’ятниці пакистанські таліби знову спробували захопити Червону мечеть в Ісламабаді, що змусило уряд Первеза Мушаррафа, посилаючись на внутрішньополітичні проблеми, відмовитися від допомоги американського спецназу в пошуках Усами бен Ладена на території афгансько-пакистанського прикордоння. Це означає, що партизанську мережу талібів знищити не вдається.
Симптоматично, що, як і колись для Радянського Союзу, питання «військової перемоги» в Афганістані стало принциповим для Північноатлантичного альянсу. Але в обох випадках проблема аналогічна: здобути військову перемогу в цій країні за допомогою звичайних методів ведення війни практично неможливо. Так само складно стабілізувати становище за допомогою прозахідного уряду в Кабулі, адже насправді його влада далі столиці не поширюється. Збігає шостий рік операції США і НАТО в Афганістані під кодовою назвою «Нескорена свобода». Для ісламських радикалів країна стала «другим» після Іраку фронтом у протистоянні «західним хрестоносцям». За цих обставин викликає занепокоєння намір України повернутися до Афганістану з «гуманітарною місією». Ідея долучитися до відновлення афганської інфраструктури на перший погляд здається шляхетною. Однак українських цивільних фахівців доведеться охороняти українським військовим. Так наша країна ризикує вдруге наступити на одні й ті самі афганські «граблі». Історичний досвід переконує: Афганістанові треба дати спокій, аби афганці мали можливість самі вирішувати свої проблеми.

Андрій МАРТИНОВ
також у паперовій версії читайте:
  • ЗЕМЛЯ В ОБМІН НА МИР
  • КАРТИ НА СТІЛ!

назад »»»


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.u».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».