ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ПРОБЛЕМА
СТОП, НАРКОТИКУ!

Про боротьбу із зловживанням наркотичними засобами та їхнім незаконним обігом багато говорять і пишуть. Однак подолати це зло ще не вдалося жодній державі. Україна — не виняток. У реальному житті побутує приказка про те, що є брехня мала, є брехня велика і є статистика. Наприклад, нещодавно профільне управління ООН з проблем наркотиків дуже здивувало журналістів повідомленням про те, ніби некерований процес поширення наркоманії сповільнюється.

Хто порахує наркоманів?
У реальному житті побутує приказка про те, що є брехня мала, є брехня велика і є статистика. Наприклад, нещодавно профільне управління ООН з проблем наркотиків дуже здивувало журналістів повідомленням про те, ніби некерований процес поширення наркоманії сповільнюється. Подив викликало не так саме твердження (котре, цілком можливо, не суперечить дійсності), як його аргументація. За інформацією доповідача, у 2006 році перехопили 45 відсотків виробленого у світі кокаїну та 25 відсотків героїну, тоді як у 1999 році відповідно — 24 і 15 відсотків.
Отже, йдеться нібито про явний прогрес, але уявляю, як сміялися криміналісти. Та й пересічному читачеві, напевне, буде цікаво, як вирахувати наведені цифри? Не інакше, як спочатку були послані запити до всіх підпільних лабораторій світу з проханням надати інформацію про щорічне виробництво тих чи інших видів отрути. А потім до всіх поліцейських світу були надіслані інші запити — про кількість вилучених нею наркотиків. Й уже після того, як були отримані відповіді, клерки з калькуляторами вираховували відповідний відсоток.
Тож варто критично поставитись до будь яких статистичних відомостей, особливо тих, що їх оприлюднюють не державні, а громадські організації.
Отже, за інформацією Міністерства охорони здоров’я, в Україні станом на 2007 рік було 117 тисяч осіб, котрі мали наркологічні проблеми. Це приблизно один наркоман на один стандартний стоквартирний будинок. Утім, усі наркомани різні: 84 тисячі з них — наркозалежні особи, що перебувають на диспансерному обліку, а 33 тисячі — це ті, хто, образно кажучи, «балуються» отруйним зіллям, через що перебувають на обліку профілактичному. Протягом року курс лікування від наркоманії проходять близько 40 тисяч осіб, з них в середньому 10 тисяч — стаціонарно (найбільш запущені форми наркоманії), решта — амбулаторно.
Якими ж шляхами потрапляють пацієнти до медичних установ? Насамперед — через міліцію. Вживання наркотиків законом не карається, зате карається незаконне виробництво, придбання, зберігання, перевезення чи пересилання наркотичних засобів. Саме за такими звинуваченнями притягають до відповідальності спійманих наркоманів. Адже для того, щоби вжити наркотик, його треба принаймні взяти в руки, а це вже можна кваліфікувати як зберігання.
Якщо в затриманого знайдено невелику кількість наркотичних речовин, до нього застосовують статтю 44 Кодексу України про адміністративні правопорушення (від 126 до 731 гривні штрафу, а то й 15 діб адмінарешту, якщо поводитиметься надто нахабно). Якщо ж вилучено чималу кількість наркотику, тоді — стаття 309 Кримінального кодексу України (до восьми років позбавлення волі). Великою чи малою є кількість вилучених речовин, визначають відповідно до наказу Міністерства охорони здоров’я.
Так от, за даними МВС, число осіб, притягнутих до адміністративної чи кримінальної відповідальності, становить від 150 до 170 тисяч. (Сталим цей показник бути не може, оскільки судимість з часом знімається, якщо, звісно людина за цей час не примудриться попастися з наркотиками ще раз). Переважно саме цей контингент бере до уваги Міністерство охорони здоров’я.

Від «марафету» до «ширки»
З погляду медичної науки, наркоманія — дуже широке поняття. Алкоголізм, наприклад (як, до речі, й токсикоманія),— лише один з її проявів. Однак до пияцтва широкий загал звик давно й з наркоманією його не пов’язує, а словом «наркоманія» у нас здебільшого називають поголовне захоплення молоді «травкою», що поширилося з 1980-х років. Однак насправді наркотичні речовини з’явилися на наших теренах набагато раніше.
Зокрема, кокаїн, батьківщиною якого є Південна Америка, відомий у нас ще з XIX століття. Цей дорогий елітарний наркотик привозили морським шляхом до Одеси, звідки він розходився по аристократичних кублах усіх губерній російської імперії. За радянських часів його споживала підпільно-кримінальна «аристократія» тих часів: спекулянти, шахраї, професійні крадії, повії. На своєму жаргоні вони називали кокаїн «марафетом». Після жовтневого перевороту він надходив до СРСР також з-за кордону, проникаючи через найменші шпаринки у «залізній завісі».
Простий люд знав про кокаїн та інші наркотики лише з книжок та кінофільмів, а сам потихеньку глушив горілку — для нього це був найкращий та найдешевший стимулятор. Однак перебудова зробила доступними широкому загалові багато чого цікавого: валюту, проституцію і, звісно ж, наркотики.
За логікою речей, найбільш уживаними наркотиками мали б стати популярні на Заході героїн, кокаїн та інші синтетичні речовини, виготовлені в лабораторіях. Ну а їхніми першими розповсюджувачами — синки дипломатів і моряки торгового флоту. Проте сталося інакше: роль справді «народного наркотику» випала сурогатним опіатам — екстрагованому й ацетильованому опію, більше відомим широкому загалові під назвою «ширка» (від жаргонного слова «ширятися», тобто колотися). А основними споживачами стали не тендітні студенти й студентки елітарних вузів, а прості хлопці з робітничих селищ.
Криміналісти довго ламали голову над цим нелогічним феноменом. На переконання більшості з них, цей процес пов’язаний, хоч це й здається дивним, з інтервенцією Радянського Союзу в Афганістані.
Там наших солдатів перед бойовими операціями споряджали шприцом з морфієм — знеболюючим на випадок поранення. Та молоді хлопці швидко призвичаїлися вживати його й без нагальної потреби: щоб легше було долати великі відстані, а то й просто з нудьги. Звідти вони рознесли військову традицію по своїх містах і селах. Дуже скоро чиясь «розумна» голова винайшла спосіб виготовляти в домашніх умовах якусь гидоту, чимось схожу на морфій, зі звичайного маку та конопель.
Можливо, опій так і залишився б «клубною стравою» колишніх «афганців», але тут, як на гріх, підвернулася під руку боротьба з пияцтвом, алкоголізмом та самогоноварінням, під час якої з крамниць зникла спочатку горілка, а потім і цукор. Це підштовхнуло молодь шукати альтернативних джерел одурманення, й ми з подивом дізналися, що п’яніти можна не тільки від горілки, а й від дихлофосу, клею «Момент» та іншої побутової хімії. У жорсткій конкурентній боротьбі усіх перемогла найбільш дієва, доступна та дешева «ширка».
За інформацією правоохоронних органів, 95 відсотків наркоманів споживають саме сурогатні опіати, ринкова вартість яких коливається в межах від 5 до 20 гривень за грам. У 2000–2006 рр. з незаконного обігу щороку вилучалося від 10 до 25 тонн макової соломки і від 50 до 150 кілограмів готової «ширки». Решта наркохворих (невеличка частина) сидить на героїні, кокаїні, екстазі, ЛСД та іншій синтетиці.
Перше місце серед них, звичайно, посідає героїн. Коштує він від 300 до 400 гривень за грам, при тому, що звичайна разова доза — 0,05-0,1 грама. Міліція щороку вилучає від одного до трьох кілограмів цієї речовини — нібито й небагато на всю Україну, але пам’ятаймо, що йдеться лише про невелику частку того, що вже дійшло до роздрібних торговців та споживачів. Що ж до оптових і транзитних партій, пошук та затримання яких належить до компетенції СБУ, то тут цифри значно вагоміші. Зокрема, тільки в поточному році працівники спецслужб вилучили дві партії — 125 і 114 кг героїну, котрий транзитом переправляли через територію України до Німеччини. В попередні роки вага вилученого наркозілля перевищувала 300 кг. Коштує все це «добро» десятки, сотні мільйонів доларів США.

Легше ліквідувати сотню наркоканалів, аніж зробити щасливою одну людину
А тепер час поставити запитання: чи становить наркоманія в її нинішньому вигляді грізну небезпеку для української нації? Наша версія відповіді — ні.
За інформацією Державного комітету статистики, кількість споживачів наркотиків, котрі щороку помирають в Україні, не перевищує 2,5–3 тисяч осіб. Це втричі нижче середньосвітового показника, якщо вірити фахівцям в ООН. У світі з тієї ж самої причини помирає понад мільйон людей. Для порівняння: щороку в нашій державі від хвороб печінки, спричинених вживанням алкоголю, помирає п’ять тисяч людей, внаслідок отруєння алкоголем — 10 тисяч, в дорожньо-транспортних пригодах гине 7–8 тисяч, через навмисні вбивства й тілесні ушкодження — 4–5 тисяч, через самогубства та самопошкодження — 12–15 тисяч.
Непрямим підтвердженням нашого висновку є відмова від практики примусового лікування від алкоголізму та наркоманії. Ще у 1996 році його визнали неконституційним порушенням прав людини, тож у 2001 році згадка про нього зникла з нового Кримінального кодексу України. Однак, всупереч песимістичним прогнозам, після того ні МВС, ні МОЗ не констатували різкого збільшення кількості наркоманів.
Лікування від наркоманії, безумовно, річ дуже потрібна, однак це боротьба з наслідками проблеми, а не з її причинами. Медичними засобами можна подолати фізичну залежність пацієнта від наркотику, але медицина безсила, якщо людина не бачить іншого щастя в житті, аніж пляшка горілки, шприц із «ширкою» чи пігулка з героїном. А зробити щасливою одну людину набагато важче, аніж ліквідувати сотню каналів постачання наркотиків.
Криміналістика знає дві обставини, коли в тій чи іншій країні різко загострюється проблема наркоманії. Перша — це надзвичайне збільшення попиту на наркотики, друга — надзвичайно висока їхня пропозиція. Іншими словами, коли занадто багато людей хочуть їх купити або занадто багато людей хочуть їх продати.
У першому випадку криміналістика безсила: це той стан, коли наркоманія масово охоплює житлові квартали, навчальні заклади, армійські формування та й самі підрозділи поліції. Тут уже нічого не вдієш, а про націю можна сказати, що вона приречена. В історії немало прикладів, коли з карти світу зникали цілі імперії, через те, що «низи» та «верхи» суспільства були заражені пияцтвом та іншими видами наркоманії.
Інша справа, коли суспільство загалом здорове, але деякі негідники хочуть заробити грошей на продажу наркотиків окремим його верствам. Тоді ситуацію можна виправити, якщо на боротьбу з цією пошестю мобілізувати всіх — і державні органи, і громадськість. Й мусимо з гордістю зазначити, що в України є позитивний досвід такої боротьби.
Наприклад, у 1995 році в нас загострилася ситуація зі споживанням героїну. Такі самі проблеми, до речі, на пострадянському просторі переживали Росія, Білорусь, Прибалтика тощо. Причина полягала знову ж таки в ситуації в Афганістані, де споконвіку культивували високоопійні сорти маку. В середині 1990-х років у цій країні зникли будь-які ознаки централізованої влади, а тому місцеві жителі почали безперешкодно вирощувати мак й виготовляти з нього героїн. Це, зрозуміло, збільшило пропозицію й знизило ціну. Широким потоком білий порошок плинув з Афганістану до Москви, а з неї вже розходився по губерніях, по околицях...
Торгівлею займалися переважно чорношкірі студенти. У Києві, наприклад, студентське містечко на вулиці Ломоносова стало місцем масового продажу героїну. Свій бізнес тут крутили студенти шевченківського університету, сільськогосподарської академії. Саме через них знайомі встановлювали контакти з наркоторговцями. Мода на героїн, немов епідемія, захопила місцеву молодь, тож для неї всі дороги вели до студмістечка на вулиці Ломоносова.
Приблизно такою самою, як і в Києві, була ситуація в інших більш-менш великих містах, де були студентські містечка, у яких компактно жили африканці. Як наслідок, почала стрімко зростати смертність хлопців та дівчат від передозування героїном.
Реакція влади була досить жорсткою. З деяких гуртожитків, де мешкало особливо багато іноземців, під приводом ремонту виселили пожильців. Як з’ясувалося, їхні кімнати були переповнені через те, що разом зі справжніми студентами там отаборилося багато їхніх родичів, котрі не мали ніякого відношення до вищої школи. В інших гуртожитках значно посилили пропускний режим. Додатковими силами міліції та внутрішніх військ на території студмістечка встановили ледь не комендантську годину, а співробітники міліції стали масово проводити оперативні закупки. Десятки чорношкірих наркоторговців потрапили за ґрати на тривалий термін.
Завдяки цим рішучим заходам ситуація стабілізувалася. Звісно, героїн не зник з наших теренів, проте торгувати ним стали конспіративно, обережно, тобто не в таких масштабах як раніше. Тож якщо станеться ще одна подібна епідемія, можна бути упевненим: наші правоохоронні органи зуміють покласти їй край. Що ж до тих 117 тисяч наших співгромадян, котрі мають наркологічні проблеми, то окрім них самих, на жаль, їм не зможе допомогти ніхто.

Юрій КОТНЮК
також у паперовій версії читайте:

назад »»»