ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ОСОБИСТІСТЬ
В’ЯЧЕСЛАВ ЛИПИНСЬКИЙ — «КАНТ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ»
«Націоналізм буває двоякий: державотворчий і державоруйнуючий — такий, що сприяє державному життю нації, і такий, що це життя роз’їдає. Прикладом першого може бути націоналізм англійський; другого — націоналізм польський, український.

Перший є націоналізм територіальний, другий — націоналізм екстериторіальний і віросповідний. Перший називається патріотизмом, другий — шовінізмом. Коли Ви хочете, щоб була Українська Держава — Ви мусите бути патріотами, а не шовіністами. Що це значить? Це значить, перш за все, що Ваш націоналізм мусить спиратися на любов до своїх земляків, а не ненависть до них, за те, що вони не українські націоналісти. Для Вас, наприклад, мусить бути ближчий український москвофіл чи польонофіл (оцей, як Ви його звете, малорос і русин), аніж чужинець, який Вам мав би помогти визволитися від Москви чи від Польщі. Ви мусите все своє почуття і весь свій розум зосередити на тому, щоб найти розуміння, найти спільну політичну мову з місцевим москвофілом чи польонофілом — іншими словами: сотворити з ними разом на Українській Землі окрему державу, а не на то, щоб поза межами України знайти союзника, який би допоміг Вам знищити місцевих москвофілів і польонофілів»,— так писав В’ячеслав Липинський у листі до Богдана Шемети.
Ці його слова як ніколи актуальні нині, хоча писалися вони 12 грудня 1925 року. Хто ж він, автор цього листа?

Як поляк і католик став українцем
В’ячеслав (Вацлав) Казимирович Липинський (05.17.04.1882—14.06.1931) — політичний діяч, історик, соціолог, теоретик консерватизму. Народився в с. Затурцях (за іншими джерелами — м. Ратному) на Волині у польській шляхетській родині. 1902 року закінчив Київську класичну гімназію, де зблизився з українофільським середовищем і долучився до так званих «хлопоманів». Фах агронома й соціолога здобув в університетах Кракова і Женеви, часто буває в Україні, а з липня 1913 року оселяється на власному хуторі Русалівські Чагари (поблизу Умані).
Українськість прийшла до нього з молоком матері, яка походила з відомого подільського роду Рокицьких. Материна спадщина — на Уманщині. Але в часи «революційних перетворень» обійстя спалили, а майно розграбували. Найбільше ж Липинський побивався за своєю великою архівною збіркою первісних документів. Усе це знищили, казав він, «руїнники України».
Уже тоді Липинський усвідомлював необхідність повернення українському народові, який «живе, хоче жити і буде жити як народ незалежний», його еліти; ополяченій і польській шляхті в Україні треба визначитись: буде вона з народом, зійде з позиції колонізаторів чи опиратиметься ходові історії. Цю альтернативу Липинський сформулював у брошурі «Шляхта на Україні: її участь в житті українського народу на тлі його історії» (Краків, 1909), а також у статтях до журналу «Przeglad Krajowy» (K., 1909), до редакції якого він належав. Паралельно досліджував історію України. Започаткував державницьку школу української історії, відмінну від народницької школи M. Грушевського.
Напередодні першої світової війни В’ячеслав Липинський брав участь у організації за межами Росії українського політичного центру, трансформованого в Союз Визволення України (1914). Під час війни служив у війську. На початку визвольних змагань інкримінував українським соціал-демократам брак державницької волі і взяв участь в організації Української Демократичної Хліборобської партії, для якої підготував програму (1917). За часів гетьманату його призначено послом України у Відні, де В’ячеслав Липинський залишився в еміграції.
Повернувшись до історичних досліджень, на основі матеріалів з альманаху 1912 року підготував монографію «Україна на переломі. 1656–59» (1920). Ініціював та очолював консервативно-монархічні політичні організації. Видавав неперіодичні збірники «Хліборобська Україна» (1920–25), де друкувався його історіософський трактат «Листи до братів-хліборобів» (окремо виданий 1926 р.).
Як стверджує дослідник І. Лисий, почавши з українофільства, заснованого на понятті вини та спокути, й окреслюючи себе як «українця польської культури», В’ячеслав Липинський ще замолоду відмежувався від «хлопоманів», котрі хотіли «найбільше уподобнитися до народу, замість народ уподобнити до себе». У Женеві перебував під впливом авторів концепції еліт соціологів
В. Парето і Г. Лебона, а також Ж. Сореля, чия думка про те, що лише нація і традиція можуть запобігти моральному занепадові, була прийнята Липинським.
Розробляв ідею територіалізму, згідно з якою факт проживання на певній землі (території) веде до виникнення своєрідної лояльності й обов’язків щодо країни та її народу, що не зобов’язує поривати зі своїм суспільним середовищем.
Припустимим уважав прагнення зберегти в Україні польську культуру й польську національність, але «не те загальнопольське право власності, що спирається на визиск українського народу». У «Листах до братів-хліборобів» чітко окреслено думку про необхідність формування української політичної нації, заснованої на територіальному принципі, протиставленому народницьким етнічним засадам, пов’язаним з приматом мовного критерію: «Українцем єсть всякий, хто хоче, щоб Україна перестала бути колонією, щоби з різних її племен повстала Держава Українська...» Основу нації, за Липинським, становить народ, але йому не властиве самоправство. Долю нації визначає «провідна верства» — аристократія, еліта: «Активна меншість, а не пасивна («українська») більшість держави і нації». Така аристократія має бути створена для українців, у цьому полягає завдання інтелігенції, як і в єднанні еліти з народом. Інтелігенція мусить раціонально усвідомлювати й артикулювати наявні в суспільстві підсвідомі, стихійні прямування. Без цього не може скластися нація, «культурно-національна цілість», якої ще в українців, як уважав Липинський, немає.
«Отже, будьте патріотом, а не шовіністом. Бути патріотом — це значить бажати всіма силами своєї душі створення людського, державного і політичного співжиття людей, що житимуть на Українській землі, а не мріяти про втоплення в Дніпрі більшості своїх же власних земляків. Бути патріотом — це значить шукати задоволення не в тім, «щоб бути українцем», а в тім, щоб було честю носити ім’я українця. Бути патріотом — це значить перш за все вимагати гарних і добрих учинків від себе, як від українця, а не перш за все ненавидіти інших тому, що вони «не українці». Врешті, бути патріотом — це значить, будучи українцем, виховувати в собі перш за все громадські, політичні, державотворчі прикмети: віру в Бога й послух його законам, тобто духовні вартості; далі вірність, твердість, сильновольність, дисципліну, пошану для своєї традиційної влади (монархізм), загалом кажучи, лицарськість — тобто політичні вартості. Натомість бути шовіністом — це значить прикривати свою духовну пустку (безрелігійність) і своє руїнництво: отже, зрадництво, кар’єризм, здеклясованість — фанатичними вигуками про «неньку Україну», про «рідну мову», про «ми — українці!», про клятих «москалів і ляхів» і т. п. Борони Вас Боже від такого роду «націоналізму», який може принести тільки те, що вже приніс: руїну України»,— писав В’ячеслав Липинський у згадуваному вище листі до Богдана Шемети.
В’ячеслав Липинський — християнський мислитель. Дмитро Чижевський характеризував його історіософську позицію як «релігійний волюнтаризм». І сам В’ячеслав Липинський говорив про волюнтаризм, антитетичний пасивноспоглядальному фаталізмові. Суть цієї позиції полягає в тому, що любов до рідного краю, до своєї землі, без якої немає нації як органічного людського зв’язку, становить живильне джерело для творчої душі аристократії, для творчої волі індивіда як діяча історії. Ця воля не безмежна, межі їй ставить воля Божа, Божий план історичного процесу. Реалізація цього плану є рухом людства до здійснення вищої правди.

Могилу сплюндрували, а тіло викинули на траву
14 червня 1931 року В’ячеслав Липинський помер у санаторії Вінервальд (Австрія), що неподалік Відня. Друзі й родина доправили його тіло на рідну землю. Уже за тиждень, як повідомляла газета «Українська нива» (ч. 21, С. 1), за спокій душі славного земляка молилися в Хрестовоздвиженській церкві, що в Луцьку. До речі, у крипті цього храму поховано уродженку Затурців Галшку Гулевичівну, ту славетну жінку, що матеріально й морально посприяла, щоб у Києві постала Києво-Могилянська академія. Православні волиняни вдячно згадували великого українця, який за віросповіданням був католиком. А в наступному спареному числі згадуваної газети (за 15 липня ) на стор. 1 значилося: «2 липня 1931 р. в селі Затурцях Горохівського повіту при великому здвигу народу поховано тлінні останки В’ячеслава Липинського. Сумна процесія пройшла від помешкання Липинських повз церкву до костелу. До католицької процесії прилучилась процесія з православної церкви. Після заупокійного богослужіння в костелі рідні, приятелі і знайомі віднесли домовину небіжчика на цвинтар, де тіло його спочило в родовому гробовці...
Як розповідає Віталій Кушнір, завідувач відділу Волинського краєзнавчого музею, керівник майбутнього музею-заповідника В’ячеслава Липинського, позаяк на цвинтарі не було родинного склепу (раніше, ймовірно, тут було поховано Емілію Бичковську — бабусю В’ячеслава Липинського), то його довелося вимурувати наприкінці червня 1931-го. Пізніше в ніші поряд з домовиною видатного українського мислителя поставлять домовини сина-немовляти й дружини молодшого брата Станіслава, яка відійшла у вічність 1939 року.
Здавалося, на вічний спокій ніхто не чинитиме замаху. Та не так сталося...
Але те, що побачили жителі Затурців одного з ранків 1945-го, вжахнуло навіть бувалих у бувальцях. Склеп розбитий, на траві — останки В’ячеслава Липинського, викинуті з труни. Їх знову повернули землі. За поширюваними чутками, грабіжників цікавила металева домовина, у якій перевозили померлого В. Липинського з Австрії. Вони мали намір, переплавивши, виготовити з неї посуд. Можливо, так і сталося. Адже Зійон Зінчук, 1900 року народження, нині уже покійний, неодноразово сумно казав: «Як гляну на алюмінієву ложку чи миску, то їсти не можу». А чергового, здавалося, остаточного удару у війні з пам’яттю завдали 1953 року, коли католицький цвинтар у Затурцях розрівняли бульдозером...

Великого українця-патріота вшанують Волинь, Галичина, вся Україна
Прикро, що ім’я В’ячеслава Липинського в незалежній Україні (за часів СРСР згадувати «буржуазного націоналіста» Липинського було заборонено) широкому загалу маловідоме. Лише 1989-го рухівці Волині звернули увагу на необхідність вшанування його пам’яті
У 1991-му за кошти, зібрані під час колядування та вертепних дійств земляки придбали саджанці й довкола відновленої могили заклали сквер. А до 120-ліття скульптори Ірина та Іван Дацюки виготовили погруддя славетного вченого й патріота, яке встановлено на надмогильному п’єдесталі (архітектор Андрош Бідзіля).
Відповідно до Указу Президента України від 21 червня 2006 року «Про вшанування пам’яті В’ячеслава Липинського», доручення Кабінету Міністрів України від 30 червня 2006 року з нагоди відзначення 125-ї річниці від дня народження видатного українського громадського й політичного діяча, політолога, дипломата В’ячеслава Липинського та з метою виховання в громадян національної свідомості, поваги до минулого народу на теренах Прикарпаття відзначатимуть ювілей великого мислителя. Проведуть у закладах культури області книжково-ілюстративні і тематичні виставки, експозиції документів, які висвітлюють життєвий шлях, наукову роботу В’ячеслава Казимировича. У навчальних закладах різних рівнів акредитації організують тематичні уроки, політологічні диспути, конференції, наукові читання, «круглі столи» на тему «В’ячеслав Липинський — творець концепції української політичної нації», виховні та політико-просвітницькі заходи, присвячені політичній і дипломатичній діяльності В’ячеслава Казимировича. З метою збереження історичної пам’яті, формування в молодого покоління почуття патріотизму організують і проведуть молодіжно-спортивні розважальні змагання, присвячені цьому ювілею. Обласна газета «Галичина» готує спеціальний номер, присвячений В’ячеславу Липинському. Заплановано й інші заходи.
А на Волині, можливо, врешті-решт, завершать реставрацію будинку Липинських, де має розміститися музей-садиба.
Сподіваємось, що й в інших регіонах України також належно вшанують пам’ять видатного українського громадсько-політичного діяча, політолога, дипломата В’ячеслава Липинського. Він направду того вартий. В’ячеслава Липинського поет Євген Маланюк називав «Кантом української політичної думки». І це визначення не нівелюється часом.

Іван ДМИТРІВ
також у паперовій версії читайте:

• ЗОЛОТІ СЛОВА

назад »»»