ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ДУХОВНІСТЬ
СИМВОЛ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЄДНОСТІ
«Ні одне ім'я в нашій довговіковій, повній багатого змісту традиції не панує так абсолютно, так нероздільно і повно над нашими симпатіями, не тішиться такою безмежною любов'ю, свобідною від усяких застережень і обмежень, як се благородне ім'я великого співця великого горя українського люду і його великих надій. Ні одне ім'я не в'яже нас в одну національну цілість, як воно». Так казав про Тараса Григоровича Шевченка Михайло Сергійович Грушевський.
Народився Тарас Шевченко в ніч проти 10 березня 1814 року в с. Моринці, що на Звенигородщині Київської губернії.

У подружжя Катерини і Григорія Шевченків він був третьою дитиною.
Батько Тараса — людина письменна — стельмахував, іноді й чумакував. Дід Іван — свідок Коліївщини — був чоловіком грамотним і бувалим. Коли Тарасові минуло дев'ять років, померла мати, зовсім молодою — на сороковому році життя. Тілько-но виповнилось хлопцю 11 років — помер і батько.
Залишившись сиротою, Тарас почав невеселу одіссею «в науку», бо одноманітна селянська праця не вабила його. Мандрував до Лисянки, Тарасівки, Хлипнівки, яка славилась малярами, і врешті прийшов до Вільшаної, щоб взяти в пана письмовий дозвіл учитися малярства.
Потрапив хлопець у кімнатні козачки до пана Енгельгардта. За роки «козачкування» майбутній поет разом з паном виїздив у різні повіти Київщини, Єлисаветградщини, у Вільно, Варшаву, навчився польської мови, був свідком цікавих політичних подій, почав учитися малярського мистецтва.
У Петербурзі, навесні 1838 року, у житті його сталися події, що опромінили душу надією на краще. Доля звела юнака з І. Сошенком, Є. Гребінкою, К. Брюлловим, В. Жуковським, Ю. В'єльгорським та іншими відомими діячами, які підтримали його і доклали багато зусиль, щоб викупити з кріпацтва.
У квітні 1838 року Тарасові вручили «отпускную», і невдовзі він став «вольноприходящим» учнем Петербурзької академії мистецтв. Праця в Академії була успішною: за рік по вступі до неї він дістав нагороду за програмний рисунок з натури — срібну медаль.
Несподівано проявились і поетичні здібності Тараса. Він, власне, почав писати ще 1837 р., але з перших спроб залишилась лише одна балада — «Причинна». Упродовж 1838-1839 рр. були написані «Катерина», «Перебендя», «Тополя», «Іван Підкова», «До Основ'яненка», «Тарасова ніч», «Думи мої, думи мої», «Нащо мені чорні брови». Вони були об'єднані в збірку поетичних творів «Кобзар» (1840).
Критики мало не одностайно зійшлися на визнанні поетичного хисту автора «Кобзаря». Проте більшість з них гостро заперечувала сенс існування української літератури, шкодувала, що талановитий поет пише бозна по-якому, на «несуществующем, небывалом языке», марнує свій талант.
Та в частини інтелігенції, особливо земляків, Шевченкові поезії викликали справжній захват. В одному з прихильних відгуків письменника й перекладача П. Корсакова зазначалось, що твори, уміщені в «Кобзарі», «зробили б честь усякому імені в кожній літературі», вони «повні почуття, розуму, простоти, грації і щирої правди».
Поступово Україну «вишневих садків» у поезії Шевченка заступає Україна національних змагань. З'являються твори нечуваної експресії, насичені й наснажені духом боротьби — духом, що вже заснув у поневолених козацьких нащадків.
Шевченко узявся до писання нового великого твору — поеми «Гайдамаки». Епопея про селянське повстання лякала цензорів. Про це писав і сам Шевченко: «Мав я з ними [«Гайдамаками»] лихо, — насилу випустив цензурний комітет: «возмутительно» та й годі!».
Друга половина 1841 року була для Шевченка добою жвавої літературної праці. Він скінчив поему «Мар'яна-черниця», «скомпонував» баладу «Утоплена», написав трагедію «Микита Гайдай», переробив її на драму під назвою «Невеста».
Одночасно він успішно вчився в академії, намалював циганку-ворожку, за яку дістав уже третю срібну медаль.
Незабаром з-під пера поета вийшов ще один шедевр — поема «Гамалія» — один з найдинамічніших і найблискучіших творів української класичної літератури. Це — гімн людській волі й відвазі, у ньому — стихійна сила, вибагливі ритми феєрії-симфонії, де кольори й звуки потужних образів злилися в одну монументальну цілість.
Бурхливий сплеск поетичної творчості Шевченка спричинила поїздка в Україну 1843 року. Перебування вдома по чотирнадцяти роках розлуки з рідним селом та родиною, подорож до Чигирина та до Січі були великим етапом на його життєвому й творчому шляху.
На руїнах Суботова й Чигирина всім єством відчув ганьбу рабської сучасності, сором національної зради цілих поколінь.
Власне, там й зародилось у Шевченка непереможне бажання бити на сполох, будити «живих і мертвих» земляків, благати і проклинати. Тут він промовив слова свого національного символу віри:
Встане Україна
І розвіє тьму неволі,
Світ правди засвітить,
І помоляться на волі
Невольничі діти.
Місяців з десять провів поет в Україні. Він втратив цілий шкільний рік в Академії, але привіз до Петербурга багатющий запас вражень, які дали поштовх до створення альбомів-зошитів «Живописная Украйна», що мали ознайомити з політичною історією країни, починаючи від князівських часів, дати образ її мистецької культури, уявлення про українські звичаї, а також ілюструвати найоригінальніші пам'ятки української народної поетичної творчості. Працю він пов'язав із шляхетною думкою: викупити своїх братів і сестер з кріпацтва за гроші, що отримає від цього видання.
Цикл поетичних творів Шевченко розпочав ще на батьківщині «Розритою могилою», слідом постав «Чигрине, Чигрине». А в Петербурзі написав «Сову» — трагедію матері-вдови, у якої забрали єдиного сина. Потім створив «Сон», змалювавши в ньому образ поневірянь своєї змученої національною трагедією душі. Шевченко вивів тут стільки колоритних неповторних образів російської імперської дійсності, з такою творчою напругою описав настрої поета-патріота в конфлікті з цією дійсністю, що перевершив усе, що виникло на тлі таких самих переживань поетами-борцями, синами гноблених Росією народів.
У березні 1845 року митець знову виїздить в Україну «для художественных занятий», Це був дуже напружений творчий період. За короткий час він створив поеми «Єретик», «Сліпий» (у пізнішій редакції — «Невольник») і містерію «Великий льох».
...Благослови
на месть і на муки,
Благослови мої, Боже,
Нетвердії руки! —
Слова, вкладені в уста Яна Гуса, стали і власною молитвою Шевченка. У грудні з'явилось геніальне дружнєє посланіє «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм», а слідом — «Холодний Яр», 25 грудня 1845 року в прозрінні того, що доля незабаром перетне нитку його життя, написав свій славетний «Заповіт».
Трагічний підсумок усього пережитого за три роки — цикл своїх поезій 1843–1845 рр. — він назвав «Три літа»: «спустошили убоге моє серце тихе, погасили усе добре, запалили лихо».
Від М. Костомарова Шевченко дізнався про існування в Києві таємного українського братства — Кирило-Мефодіївського товариства й познайомився з багатьма його учасниками.
Перебування в Україні завершилось арештом п'ятого квітня 1847 року. 17 квітня його привезли до Петербурга й ув'язнили в казематі «Третього відділу». За час слідства між 17 квітня і 30 травня 1847 року написано тринадцять поезій, об'єднаних у цикл «В казематі» («Ой одна я, одна», «Мені однаково, чи буду», «Не кидай матері! — казали», «Садок вишневий коло хати» та ін.).
Жандарм, що провадив слідство, у рапорті царю Миколі про Тараса Григоровича написав: «... Шевченко набув серед своїх друзів слави знаменитого українського письменника, а тому вірші його подвійно шкідливі й небезпечні... і з огляду на бунтівний дух, зухвалість, що виходять за всі межі, треба визнати його за одного з найважливіших злочинців». Як бунтівника Тараса відіслали на службу в окремий Оренбурзький корпус. Після вироку Шевченко написав один з найтрагічніших своїх творів: «Понад полем іде» (Косар) — страшний гімн переможному походові смерті. Хвилює ще один вірш: «Чи ми ще зійдемося знову?..» — звернення до братчиків.
Свою Україну любіть,
любіть її... во время люте,
В останню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.
31 травня 1847 року в супроводі фельд'єгеря Шевченко виїхав з Петербурга. За вісім днів подолав 2110 верст, що відділяли Оренбург од столиці.
Лист військового міністра із забороною писати й малювати навіть на старих миколаївських служак справив враження чогось несамовитого.
«Колишній художник» Т. Шевченко став рядовим. Муштра й казарма — те, що найбільше він ненавидів, були тепер атмосферою, у якій мусив перебувати увесь час.
«За всі десять років я, крім степу та казарми, нічого не бачив і, крім солдатської рабської мови, нічого не чув. Страшна, вбивча проза», — записав він у щоденнику 2 липня 1857 року.
І все ж Тарас Григорович залишався митцем навіть у затхлій атмосфері своєї «незамкненої тюрми». Ліпив з глини барельєфи, читав усе, що міг дістати, крадькома малював і писав вірші, поеми, російською мовою повісті. Одна за одною постали «Наймичка», «Варнак», «Княгиня», «Близнецы», «Музыкант».
Після звільнення, оглядаючись на минулі поневіряння, поет у своєму «Щоденнику» (20.VІ.1857) доходить такого висновку: «Мені здається, що я і нині точнісінько такий же, яким був і десять літ назад. У моєму внутрішньому образі не перемінилася жодна риса... І я з глибини моєї душі дякую Господові Богові за те, що він не дав отому страшному досвіду зачепити своїми залізними пазурами моїх думок, поглядів і моїх вірувань, ясних, наче в дитини».
Нарешті другого серпня 1857 року Тарас Григорович вирушив додому. В Астрахані його гостинно приймав гурт шанувальників, серед яких були й земляки — вихованці Київського університету. Разом з ними він прямує на пароплаві до Нижнього Новгорода, де мусив півроку чекати дозволу на в'їзд до столиці. Новгородці зустрічали його шанобливо. Сердечно вітали поета й у Москві. Далі — захоплений прийом у Петербурзі, де недавній вигнанець стає особливо популярним. Шевченко тішиться волею, столичним життям, культурними подіями, новинами, товариством, не в змозі одразу ввійти в робочий ритм художника. Часом це переростає в «мотанину» по зібраннях, обідах, виставках і виставах. Такому розкиданому, часто богемному гайнуванню часу мусить настати край, і Шевченко врешті, поспішаючи надолужити втрачене й згаяне, розпочинає роботу в Ермітажі.
У 1860 р. Рада Академії мистецтв ухвалила надати Т. Шевченкові звання академіка гравірування.
Твори, написані за останні роки життя, різні за жанрами й стилістичними особливостями: «Подражанія біблійним пророкам і псалмам» («Подражаніє 11 псалму», «Ісая. Глава 35», «Подражаніє Ієзекіїлю. Глава 39», «Осії. Глава XIV») та дві поеми з часів зародження християнства — «Неофіти» і «Марія». З погляду майстерності твори Т. Шевченка цього періоду сягають вершини його поетичних здобутків. Іван Франко так писав про «Марію»: «Єсть се, по моїй думці, найкраща перла нашої поезії, — читайте її, і вчитуйтесь добре, і пильно придивляйтесь, як можна речі, на око прозаїчні, піднести до високої поезії, як можна малими средствами кількома простими словами викликати велике враження».
Останні місяці й дні Шевченкового життя були сповнені турбот про друкування, а потім — про розповсюдження його «Букваря южно-русского». Це видання було тільки першою ланкою в задумах Шевченка. Він мріяв надрукувати «Арифметику», дешеву «Географію», таку ж доступну, як «Буквар».
Петербурзький період творчості Тараса Григоровича після заслання був дуже коротким — тривав трохи більше року.
Обірвала його поетова смерть. Усі обставини життя Шевченка були такі, що не могли сприяти доброму стану здоров'я. Вільною людиною він був лише дванадцять років.
Під час перевезення тіла Шевченка до Канева педагог, біограф поета Михайло Чалий виголосив у Києві промову, в якій стверджував, що «муза нашого Кобзаря» піднесла народ в його власних очах» і що вона «завоювала нам право літературного громадянства... в родині слов'янських народів».
«Все йде, все минає...» Однак Шевченко буде так довго безсмертний, як довго існуватиме Україна. Це ж бо він сказав своєму народові все, що йому треба знати, щоб увійти «в народів вольних коло», щоб досягти повної самостійності.

В. КОНОНЕНКО
також у паперовій версії читайте:

• ТАРАС ШЕВЧЕНКО І КИЇВ

назад »»»