ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА З НОВИМ РОКОМ! З РІЗДВОМ ХРИСТОВИМ!
УКРАЇНСЬКЕ РІЗДВО
Власники транспортних фірм із пакистанського боку Хайберського перевалу вирішили припинити постачання товарів для сил західної коаліції в Афганістані.

Та все ж найпопулярнішою традиційною українською символікою на різдвяно-новорічні свята був Дідух. Його виготовляли з першого зажинкового снопа. Верхівка вінка нагадувала конусоподібний сніп із безліччю колосся. Зібрані докупи пучки оздоблювали паперовими чи засушеними квітами. Кожна область України мала свої традиції. На Прикарпатті та в Карпатах сніп жита заквітчували стрічками та гілками ялиці. Дідух мав стояти на покуті від Різдва до Нового року. Українці його особливо шанували, адже цей своєрідний атрибут символізував культ роду предків. Вважалося, що добрі душі пращурів оберігають посіви і врожай від усіляких бід — повеней, граду, бурі, вогню тощо. Дідуха виносили з оселі напередодні Щедрої куті — в ніч з 13 на 14 січня.
Так поступово завершувалися приготування до Різдва. Вправні господині поспішали, адже оселя і обійстя мали бути прибрані до 4 січня (Анастасії).

І.
У відомій колядці співається про «три празники», які прийдуть до нас в гості («Перший же празник — «Святеє Рождество, а другий же празник — Святого Василя, а третій же празник — Святе Водохреще»). Саме ці три свята складали новорічно-різдвяну обрядовість з численними дійствами і розвагами, щедрими гостинами. У хаті оселявся урочисто-піднесений дух. Метушилися господині, бо на Різдво, коли закінчувався пилипівський піст, дозволялося вживати скоромину. Отож готували тушковане або смажене м’ясо, окорок, холодець. Проте найшанованішим святочним наїдком були ковбаси, якими обов’язково годилося розговітися. Не дивно, що часто можна було почути прислів’я: «Хату білити, ковбаси чинити, а завтра Різдво» або: «Різдво без ковбас, як Великдень без крашанок».
Напередодні Різдва відбувалася святкова трапеза — Святвечір (Багата кутя, Багат-вечір, Вілія). За традицією, усі члени родини мають бути вдома; хто спізниться, той «цілий рік блукатиме поза хатою»). Серед різних страв обов’язково мала бути кутя. Її готували з пшеничних або ячмінних зерен. До звареного додавали солоду, але пам’ятали відоме прислів’я: «Не передай куті меду».
Як тільки на небосхилі з’являлася підвечірня різдвяна зірка, всією родиною сідали за стіл. Він недаремно називався багатим, адже на ньому мало бути 12 різноманітних пісних страв. Господар виголошував молитву, не забувши згадати тих, хто «заблукав у лісі, втопився в морі чи не повернувся з далекої дороги». Наступну молитву виголошували нині сущим — усім членам родини. Їм зичили здоров’я і щастя, бажали дочекатися наступного Різдва. Після вечері діти мали за обов’язок віднести обрядову їжу дідусеві з бабусею та своїм хрещеним. Зайшовши до хати, віталися: «Добрий вечір! Мама і тато прислали вам хліб, сіль і вечерю». Господарі, прийнявши їство, обдаровували дітей горіхами, яблуками, цукерками чи грішми.
Різдво розпочинається опівночі після Святвечора, в ніч з 6 на 7 січня. Першими, хто сповіщав про народження Христа, були діти й підлітки. Віншувальників (їх називали полазниками) чекали з нетерпінням і щедро віддячували яблуками, горіхами і бубликами. За давнім віруванням, першими полазниками мали бути представники чоловічої статі; тож колядували зазвичай лише хлопчики.
Після церковної служби, яка закінчувалася о 4–5-й годині, люди верталися по домівках. Зустрівши родичів і знайомих, вітали: «Христос рождається!» У відповідь чули: «Славімо його!». Доки не зійшло сонце, родина сідала за вранішню Святвечерю. Розговівшись, лягали спочивати. Надвечір село знову оживало — починалося масове колядування. Різдвяні колядницькі гурти складалися переважно з парубків. Вони заздалегідь обирали ватага, міхоношу, «козу», «пастуха з пугою» та інших дійових осіб, які в кожній області України мали свої особливості. «Козу» одягали у вивернутий вовною назовні кожух, прилаштовували солом’яні роги, хвіст і дзвіночок на шию. Неодмінним атрибутом колядницьких ватаг була «звізда», яку носив ватаг. Заходячи на подвір’я, колядники просили дозволу, і коли господар давав згоду, починали виставу. У поетичних рядках оспівувалися господар, господиня і їхні діти, зичили їм щастя і здоров’я: «Щедрий вечір, добрий вечір, Добрим людям на здоров’я!».
Неодмінним супутником різдвяних свят був вертеп, що складався з двох частин. Одна пов’язана з народженням Христа, друга було світською і містила житейські історії про Добро і Зло. Нині мистецтво вертепу відроджується, зокрема, на Східній Україні. До речі, між колядками і щедрівками існує відмінність. Колядка — суто різдвяний обряд, де оспівується народження Христа. У щедрівках Бог не згадувався, у них славлять природу, закликають весну.

ІІ.
На 13 січня випадав Щедрий вечір (Меланки). Цього дня до людських осель заходили парубочі й дівчачі ватаги. Поміж хлопців вибирали удатного витівника, перевдягали його у жіночий одяг, він виконував роль Меланки. Дівчата гадали, намагаючись передбачити долю. Рахували поліна, принесені у хату. Якщо випадала парна кількість, то бути весіллю. Лягаючи спати, клали під подушку гребінця і нашіптували: «Суджений-ряджений, розчеши мені голову!». Хто насниться цієї ночі, той і буде судженим.
Із приходом Василів починалися нові обрядові дійства. Характерною ознакою цього свята було засівання осель збіжжям. Це пов’язано з тим, що Василь є покровителем землеробства. Традиційно засівали житнім чи пшеничним зерном хлопчики, яких батьки будили раненько. Зі словами: «На щастя, на здоров’я! Роди, Боже, жито, пшеницю і всяку пашницю. Будьте здорові! З Новим роком та Василем!» хлопчики засівали спочатку власну оселю, а потім оббігали сусідів і родичів. Удень селом ходили ватаги — «перевдягнені мандрівники». Серед них обов’язково був Василь, Меланка, дід і баба, циган. Вони брали з собою козу, коня, плуга та серпа. Заходячи до оселі, вчиняли різні жартівливі дійства: орали і засівали сніг, а потім волочили. Нерідко в хату заводили... коня чи козу. Що б це означало? Коза здавна символізувала добробут і врожай. «Де коза ніжками, там врожай стіжками»,— співається у колядці. А кінь уособлював силу й вірність.

ІІІ.
У розвагах весело минали зимові дні. 19 січня святкували Водохреще (Йордан, Богоявлення Господнє). Стосовно походження цього свята, то існує кілька думок. За деякими дослідженнями, воно сягає корінням у дохристиянські часи і було присвячене чистителю і святителю давнини — воді, вигнанню зими, вшануванню і прискоренню приходу весни. Із Водохрещам пов’язані деякі прикмети. Так, до Йордана жінки намагалися не полоскати у воді білизну, бо «там чорти сидять і можуть вчепитися». Лише після того, як священик опускав хрест у воду, вона вважалася освяченою. За давньою традицією, це дійство відбувалося просто неба, на берегах річок, струмків і озер. Ще напередодні з льоду вирубували великий хрест, пробивали ополонку, з якої люди брали «цілющу» воду. Якщо у хаті були недужі, водичка ставала у нагоді. У посвячену воду дівчата клали калину чи коралі й умивалися, аби щоки були рум’яними.
У народі свято вірили: після Йордана вовки розбігалися по своїх барлогах. Коли в лісі надвечір зустрічали хижака, треба було сказати: «Де ти, вовче, був тоді, як Ісуса Христа на Йордан кропили?» — і він, злякавшись, кинеться геть. Йорданські морози вважалися найміцнішими. Та все колись закінчується. Навіть хрещенські люті холоди. Бо недаремно помічали люди: «Тріщи не тріщи, а вже минули Водохрещі».
Люди прощалися із зимовими розвагами й веселощами. У минулому лишалися Різдво, Новий рік і Водохреще. «Святами, як мовиться у прислів’ї, ситий не будеш».
На щастя, українські обряди і звичаї відроджуються. До чистих джерел охоче припадають дорослі й діти.

Наталія ОСИПЧУК
також у паперовій версії читайте:

• ТОСТИ З ОПТИМІЗМОМ

назад »»»