ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
СТЕПАН ПРОЦЮК:«МЕНЕ ЦІКАВИТЬ ЛЮДИНА БЕЗ МАСКИ»
Івано-франківця Степана Процюка, прозаїка, поета, есеїста, автора п'ятнадцятьох книг, лауреата кількох національних літературних премій, одного із засновників літпроектів — «Інша література» та «Інша проза», напевно, вже можна назвати одним з найуспішніших письменників України: адже за життя автора його творчість почали вивчати в школах.

Комусь він неймовірно подобається, а дехто його писання, навпаки, люто ненавидить. Читачі називають Степана Процюка «бунтарем» в літературі, а колеги, письменники старшого й середнього покоління, досі вважають його таким, що «замахнувся на устої» в літературі.
Навколо творчості С. Процюка не вщухають бурхливі дискусії. Свого часу нині покійний Олесь Гончар шалено обурювався, як, мовляв, Процюк з друзями міг назвати свою «бригаду», тобто літгурт, «Новою дегенерацією», яка до того ж займається профанацією «святощів». Проте академік Іван Дзюба висував Процюків роман «Інфекція» на Шевченківську премію (хоча опоненти закидали йому, що справжній українець не може бути таким жорстким у критиці національних негараздів і ментальних недоладностей).
До Процюка приліпилися уїдливі ярлики, приміром, «творець українського психіатричного роману», «співець невротизму і сексу» (напевно, через те, що невід'ємним елементом його прози часто є екстравагантні та ексцентричні любовні історії), «проповідник хворобливого патріотизму»...
Як на мене, порожнеча ніколи не викликає дискусій. Степану Процюку, безперечно, не відмовиш у таланті, багатограннішому за всі дошкульні ярлики й епітети. Процюка треба читати. І тоді з'ясується, що він принаймні не співець невротизму — письменник чесно препарує сувору дійсність, не додаючи їй висмоктаних з пальця страхіть. Він стовідсотковий реаліст, котрий ліхтарем свого світогляду вишукує людську душу в лабіринтах буття. Як тут не згадати російського поета Станіслава Куняєва: «На самом деле жизнь прекрасней и страшнее, чем мир хотел меня уверить». Найголовніше, що після прочитання гірких книжок Степана Процюка хочеться стати кращим, він відкриває перспективи позитиву і надії, збурює пристрасть до чищення духу.
— Пане Степане, поясніть, хто такий письменник Процюк, у чому його сутність?
— На таке запитання важко відповідати, збоку видніше. Але спробую.
Гадаю, що складаюся з декількох «я». Коли писав вірші, у мене був цикл з трохи патетичною назвою «Навколішки до ідеалу», а в ньому такі рядки:

«Вчора, довірившись санові,
Втямив, як мруть вінки,
Як у одному Степанові
Сховані три Процюки».
Цю строфу часто пародіювали.

Натомість мої «я» поєднує інтерес до людської душі і її найглибших порухів. Кожен з нас часто носить машкару, а мене дуже цікавить людина без маски. Тому я намагаюсь слідкувати за своїми власними масками, бо вони мають небезпечну схильність іноді приростати до обличчя. Отже, я люблю спостерігати за масками — своїми й інших людей, за тим, що ховається під гримом.
Я не належу до хлопців-базік, яких називають душею товариства, я не можу веселити гурт, бути тамадою чи оратором, я волію камерного спілкування з людьми, а не публічних виступів. Інша справа, коли йдеться про якісь презентації, велику аудиторію, тоді надягаєш маску, тоді там знову ж таки не я (певною мірою), то Процюк — публічний, який живиться нарцисичними елементами, котрі є в кожної людини. У таких випадках для мене важливо із своїм внутрішнім Нарцисом домовитися, щоб він не розростався, а був скромним і тихенько сидів у кутку, бо навколо дуже багато людей з власними світами.
— А Ви, напевно, мінливий і примхливий?
— Однією з моїх настільних книг нині є праця римського філософа Сенеки «Моральні листи до Луцилія», які я намагаюсь принаймні двічі на тиждень читати і перечитувати. Серед інших мудрих думок мені трапився вислів, що кожен цар був рабом, кожен раб був царем, тобто йдеться про відносність будь-яких успіхів чи поразок людини, взагалі будь-чого, бо все на шальках великих терезів є дуже відносним. Якщо підсумувати, то інтерес до внутрішнього світу людини — це те, що об'єднує всі мої «я», а вони часом вступають між собою в конфлікт заради того, щоб я міг цей інтерес реалізовувати не на якомусь камерному рівні, а трохи ширше.
— Ви сказали про «трьох Процюків». Які ще є в них професії і захоплення?
— Я ще викладаю українську літературу в Прикарпатському університеті в Івано-Франківську (в Києві вчився в аспірантурі). Займаюсь аматорським спортом: бігом, ходжу в атлетичний зал. Близько року зовсім не вживаю алкоголю, намагаюся кинути курити.
— Ви сказали, що намагаєтесь поводитися скромненько, бо навкруги є чимало світів-особистотей.
— Безперечно.
— Проте часто можна почути стосовно митців, що талант — ніщо, головне — розкрутка.
— Колись за життя Фрідріха Ніцше купили лише сім примірників його книги «Так говорив Заратустра». А Лесю Українку (Ларису Косач) люди знали як дружину судді Климентія Квітки. Тиражі книжок і популярність російського письменника Петра Боборикіна перевищували успіхи Антона Чехова. До чого я веду? Бачимо, як все помінялося. І таких прикладів — безліч. Нам не дано знати, що станеться з популярністю нинішніх «зірок», так само відомим людям, запотребованим суспільством, не дано знати, як далі складеться їхня доля.
Карл Юнг казав, що не любить знаменитостей, бо в них майже нічого не навчився, чимало з них є переважно людьми з потрійним дном і таке інше. А в нас занадто багато знаменитостей-порхавок. В Україні говорити про літературні зірки явно зарано, на мій погляд, літературна зірка — це людина, яка видає багато різних книжок у різних країнах великими накладами і до чиєї думки прислухається суспільство. У нас тільки починає формуватися інтерес до української сучасної літератури, згодом, може, і світ зацікавиться. Поки що йдеться радше про певну запотребованість літератури певного штибу.
Я бачу формування певної категорії читачів, які цікавляться моєю творчістю, підтримують серію «Інша проза», яку я започаткував в івано-франківському видавництві «Типовіт» за допомогою меценатів, які не лише на словах люблять мою творчість (отже, з'являються й такі люди в Україні). У серії «Інша проза» вийшли не тільки мої книжки, а й твори киянина Сергія Грабара, івано-франківців Ольги Деркачової, Романа Черковського, книжка критики Івана Андрусяка «Латання німбів», тобто серія має шанс розвиватися. Я хочу протиставити її попсовій літературі.
— Отже, «інша проза» — це альтернатива?
— Певною мірою — так. Хоча, якщо подивитися під іншим кутом зору, то після Біблії, книг великих учителів людства взагалі нічого нового не можна сказати, тоді назва «Інша проза» є претензійною. І все ж чому «Інша проза»? Мені, та й багатьом людям, здається, що культ оргії і насолоди, культ споживацького суспільства, культ попси набуває загрозливих масштабів (це й світова економічна криза засвідчує), і цьому треба протидіяти. Звісно, я не хочу вдавати з себе якогось Дон Кіхота, який бореться з вітряками, я людина свого часу, однак намагаюсь пропонувати літературу, яка порушує важливі питання, підштовхує людину думати над екзистенційним сенсом буття.
Ця література має бути читабельною, це ще одна складова серії «Інша проза», адже є серйозні, глибокі твори, яких, на жаль, майже не читають, треба зважати на динаміку розвитку нашого суспільства, знаходити золотий перетин, щоб література була глибокою і разом з тим — читабельною.
Попсова література — це елемент споживацького суспільства, вона уніфікує людину, зводить до спільного знаменника: прийшов, трахнулися, посварилися і пішли за чіткими/нечіткими адресами...
Багато творів, що виходять масовими накладами, люди забувають на другий день після читання в метро! Тобто це література для розваги, я не кажу, що її не повинно бути, але її надто багато! А треба думати про те, щоб рятувати і реанімувати літературу іншого ґатунку...
Я не вважаю себе рятівником високої літератури, це б видавалося претензійним і смішним, але я хотів би тим, що пишу, серією «Інша проза» докласти цеглинку в будівлю позитиву. Сучасна українська література має різні напрями і течії, має свого читача, тож нехай вона зміцнює свої позиції, вводить в обіг нові імена, аби не тяжіли над нею певні стереотипи і літературний простір не звужувався б до кількох прізвищ. Щоправда, для цього мені потрібно грати за правилами нашого суспільства: видавати книжки, брати участь у презентаціях, у книжкових фестивалях, йти до аудиторій, знайомитися і спілкуватися з людьми, роздавати автографи.
«Інша проза» — це література, яка, на мій погляд, є психологічною, тобто зачіпає широке коло читачів, не залишає їх байдужими через спрямованість не до кічу чи балагану, а до життя людини (часто закулісного), до драм і переживань, навіть до страждань, і, звісно, до щасливих миттєвостей.
Драматичний світ людської душі не може бути немодним, тому що людина не змінюється, а мода приходить і відходить. Ми всі граємо якісь ролі, а коли лишаємося сам на сам із собою, усвідомлюємо певну драматичність наших стосунків із соціумом, наших комплексів, неврозів тощо. І хоча мені подеколи закидають, що я є співцем неврозів і надламів у людині, я так не вважаю, адже намагаюся реалістично зобразити складний внутрішній світ сучасного українця, без прикрас і камуфляжу.
— Якою Ви живитеся літературою, про які шедеври йдеться (з Вашого погляду)? На кого рівняєтеся?
— Нещодавно в серії «Життя видатних дітей» у київському видавництві «Грані Т» вийшла моя книжка про дитинство Архипа Тесленка, Василя Стефаника, Володимира Винниченка, Ніки Турбіної, Карла Густава Юнга. Це абсолютно різні постаті, але цей список також свідчить про мої уподобання, тому що я сам добирав персонажів.
Останнім часом я прочитав романи Джона Фаулза «Жрець», «Дружина французького лейтенанта» і «Колекціонер», романи росіянина Віктора Єрофеєва «Хороший Сталін» і «Можливість острова» француза Мішеля Уельбека. Ці твори мене зачепили кожен по-своєму.
У світі багато високоякісної літератури, і вираз «чукча не читач, чукча письменник» не про мене, тому що я намагаюся багато читати, розуміючи, які є довершені і самодостатні художні світи. І все ж мене насамперед цікавить література, яка відображає драматизм людського життя. Кожному з нас треба осмислити, що ми смертні, що ми не напівбоги, наше життя тлінне і його треба заповнювати не різноманітними забаганками-забавками, а повноцінними вчинками і справами. Власне, я розглядаю різні варіанти цього життя, різні варіанти відповідей на запитання, для чого я живу, чому плачу, чому страждаю, чому мені радісно, чого я боюся, що мене найсильніше хвилює, що навіює на мене жах, які в мене комплекси і неврози. Література отакого штибу мене цікавить найбільше.
— Що в книговидавчій ситуації в Україні Вас найбільше непокоїть і дратує?
— Шалена зацикленість видавців на комерційному аспекті їхньої діяльності. Мені навіть часом здається, що багато хто з них за певних обставин міг би видавати під певними брендами романи з чистими сторінками і запевняти, що це є чудова література — тільки б їм за це платили гроші. Золотий телець часто пожирає творчий пошук, ковтає ймовірні прориви творів, які не можуть мати моментального розголосу, адже до них ще, даруйте, не доросла значна частина нашого суспільства...
Прагнення до швидкого збагачення, зиску також є відображенням нашого часу. Культ грошей проникає в усі сфери нашого життя, ми так чи інакше з ним стикаємося. Цього уникнути практично неможливо — натомість хотілося б більше пасіонарності від видавців, більше донкіхотства, більше ідейності (в доброму сенсі цього слова), навіть безкорисливості — задля того, щоб наше майбутнє не було погибельним чи похмурим.
— Є чимало свідчень того, що відбувається «витискання», «вичавлювання» письменників з території України. Доходить до абсурду: їм доводиться перекладати з української на російську і видавати свої твори в Росії (бо там менше перепон). Є приклади, коли талановиті українські письменники з другої книжки ставали членами Національної спілки письменників Росії, і те, що вони пишуть, є комерційно успішним. От і виникає запитання: чому наші видавці часто-густо нехтують «курками, які несуть золоті яйця»?
— Думаю, що значною мірою все так і відбувається. Та я був би занадто категоричним і радикальним, якби сказав, що всі видавці є саме такими. Можна навести приклади безкорисливості, відданості своїй роботі, праці на перспективу, от хоча б мій приятель Василь Вітенко з його видавництвом «Тіповіт». Я знаю ще кількох подібних. І все ж тенденція до швидкого збагачення переважає, додамо ще фактори мов, зламаної системи книгорозповсюдження,— про це вже багато сказано, але зміни на краще є малопомітними.
Щось, звісно, змінилося, порівняно з початком дев'яностих, тоді взагалі кепсько було, пам'ятаєте, які книжечки страшні виходили, насамперед з погляду поліграфії? Тепер багато книжок розкішно оформлені, але всередині часто порожнеча, це вже інша проблема — нема що читати, бо нині все тільки гроші вирішують. Будь-хто може книжки видавати, будь-хто може себе уявляти письменником, але, як писав Василь Симоненко, «мало великим себе уявляти, треба великим буть». Найважливішими нині є товстий гаманець і долароцентризм...
— Дехто з письменників визнає, що радикальним виходом з майже жебрацького життя для них стало написання сценаріїв, за якими знімають серіали. Ви щось плануєте в цьому напрямі? Як ставитеся до матеріального достатку?
— Дехто з фахівців мені говорив, що мої романи можна було б брати як основу для кіносценаріїв, але поки що конкретних пропозицій не надходило.
Здається, Еміль Золя сказав, що людина, яка заробляє десять су (тобто копійки), на десять су і мислить. На жаль, це також правда. Злиденний письменник, який не має статку, чиї діти голодні, котрий постійно думає про шматок хліба, навряд чи напише великий (не тільки за кількістю сторінок) твір, особливо коли це стосується прози. Злиденність породжує певні зміни у внутрішньому світі; призводить до дратівливості, пригніченості, сальєризму тощо.
Мені здається, що має бути якась золота середина, я ніколи не гнався за багатством, мені потрібно тільки те, що для мене і моїх близьких є достатнім, аби я міг вільно писати те, що хочу. Отже, у мене досить скромні матеріальні запити, втім, не аскетичні. Я не маю машини і не хочу мати, я живу в панельному будинку в трикімнатній квартирі в Івано-Франківську. Звісно, якщо б ситуація поліпшилась, радів би, а ні — то добре й так. Основне — і це не кокетство чи манірність! — що я хочу написати кілька значущих творів, які би зацікавили чи навіть вразили читача.
— Бути цікавим для нащадків — Ваше завдання?
— Як Бог дасть. Можна багато думати про те, щоб бути цікавим для нащадків, і перестати цікавити сучасників...

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»