ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІЙСЬКО
ДИНАСТІЯ ШВИДКИХ СЛУЖИТЬ НАРОДОВІ
Платон ще в ранньому дитинстві вирізнявся серед однолітків — сільських хлоп’ят — допитливістю, прагненням якомога більше знати. Тому, як мовиться, не вилазив із сільської бібліотеки, перечитавши майже всі книги. Батьки, зауваживши прагнення сина до знань, віддали його до Володівської початкової школи. Закінчивши її з відмінними оцінками, хлопець продовжив навчання в сусідній Обіднянській неповно-середній школі, а згодом і на курсах ФЗУ у Вінниці.

6 ГРУДНЯ — ДЕНЬ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ
Юнак, звісно, мріяв про подальше навчання, але оскільки сім’я бідувала, вирішив йти працювати, щоб мати змогу хоч якось матеріально її підтримувати. Перед війною трудився електриком у Вінницькому автомобільному тресті. Звідти Платона Швидкого призвали до армії. Служити випало у 25-му мотоциклетному полку 8-го механізованого корпусу, який дислокувався в місті Золочеві, що на Львівщині.
...На неділю, 22 червня 1941-го, Платон і його товариші запланували похід на танці до міського будинку культури, сподіваючись познайомитись там з дівчатами. Але познайомитись випало... з німцями, які рано-вранці атакували позиції корпусу. І досить вдало, скориставшись перевагами раптового удару.
— Нас запевняли, що ми, якщо і доведеться воювати, то воюватимемо на чужій території,— згадував уже після війни Платон Олексійович. — Насправді ж виявилося зовсім інакше...
Так, реальність була надто жорстокою, бо, чинячи опір фашистам, 25-й мотоциклетний полк відступав з боями аж до самої Москви, залишаючи українські міста і села. У наших солдатів щеміли серця, а на очі наверталися сльози. Платон весь час думав про батьків, рідню, яким випадало залишитись на окупованій території. Що з ними буде? Чи доведеться ще зустрітись? Чому ми, молоді й здорові, не спроможні їх захистити?
Ці непрості питання роїлися в голові вояка, як бджоли у вулику, але він не міг відповісти на них. Утім, хто тоді, в перші дні війни, коли фашистські полчища стрімко просувалися нашою територією, міг знайти на них відповіді? Мабуть, маршали їх не знали.
Під Москвою Червона армія, нарешті, зупинила супостата. І полк, у якому служив Платон Швидкий, до грудня 1941-го обороняв столицю, беручи участь у жорстоких боях, що точилися на Північно-Західному фронті. Зокрема, в районі Спас-Дем’янської та Сухої Ветоші.
Уже тоді, на початку війни, наша армія гостро потребувала офіцерських кадрів, оскільки чимало командирів було знищено сталінським режимом ще напередодні війни, а тих, кого не встигли взяти під свою «опіку» беріївські сатрапи, викосили фашистські кулі.
— Бути тобі, юначе, офіцером,— сказав якось Платонові командир танкової бригади. — Хлопець ти грамотний, з технікою на «ти» і тому навчатимешся на танкіста.
— А хто німчуру битиме? — запитав дещо спантеличений такою пропозицією мотоцикліст.
— А ти і битимеш, правда, дещо пізніше,— посміхнувшись, відповів комбриг.
...Закінчивши у жовтні 1944-го 1-е Харківське танкове училище, яке під час війни дислокувалося в місті Черчик, що в Узбекистані, молодший лейтенант Платон Швидкий командує танком Т-34 і в складі 50-ої гвардійської танкової бригади нищить ненависного ворога. До завершення війни залишалися лічені місяці, коли при форсуванні Одеру лейтенант Швидкий дістав поранення. Та, незважаючи на цю обставину, далі командує екіпажем своєї «тридцятьчетвірки». Перемогу він зустрів у Берліні. З двома орденами на гімнастерці — Червоного прапора і Червоної зірки, а також двома медалями «За бойові заслуги», медалями «За звільнення Варшави», «За взяття Берліна».
Із закінченням війни військова служба для Платона Швидкого не завершилася: протягом кількох років він командує автомобільним і танковим взводами, обіймає посаду заступника командира роти з технічної частини у Приволзькому військовому окрузі. Вона скінчилася для командира танкової роти капітана Платона Швидкого в січні 1959 року: молодий і перспективний офіцер потрапив під сумнозвісне хрущовське скорочення.
— Не переймайся,— втішала його дружина Надія Устинівна.— Натомість на рідну землю повернемось.
— Твоя правда, люба,— пригорнув він дружину.— Повертаємось на Вінниччину...
Це нині офіцери, які звільнюються за скороченням, можуть сподіватися хоч на якусь допомогу з боку держави. А тоді... Тоді і словосполучення такого як «соціальний захист» не було. Тож приїхавши до Вінниці, подружжя, не маючи власного даху над головою, деякий час жило у родичів. Водночас, взявши кредит у банку, зводили будинок. Поступово цивільне життя сім’ї налагоджувалося: Платон Олексійович влаштувався на роботу на міському м’ясокомбінаті, працював також в обласному виробничому об’єднанні деревообробної промисловості. Та, незважаючи на більш-менш успішну адаптацію до «цивілки», нудьгував за армійською службою, особливо за фронтовими побратимами.
Платон Олексійович розповідав про них і синові Олександру, не приховуючи, що бачить в ньому офіцера.
— Немає більш почесних професій як вирощувати хліб і захищати рідну землю,— не раз говорив він Сашкові.
Мабуть, під впливом його розповідей і спогадів хлопчина змалку захопився літературою, звідтіля черпав інформацію про армійське життя-буття. Такий факт: до 10 класу юнак перечитав мемуари багатьох воєначальників часів Великої Вітчизняної війни, знав їхні біографії. Словом, по закінченні десятирічки питання куди піти навчатись перед Швидким-молодшим не стояло: тільки у військове училище. Не виникало й питання, у яке саме: танкове. І хлопець пише рапорт на ім’я військового комісара району — просить дозволити вступ до Київського вищого танко-технічного училища. Його прохання задовольняють. Витримавши чималий конкурс, Сашко стає курсантом. Роки навчання збігли непомітно. Офіцерську кар’єру розпочав у 286-му навчальному танковому полку Прикарпатського військового округу. Посада — заступник командира навчальної танкової роти.
— Я відповідав за технічну підготовку механіків-водіїв для лінійних частин і підрозділів,— згадує Олександр Платонович.— Навантаження було колосальне, оскільки з нас, офіцерів, строго питали за їхній професійний рівень підготовки. Але, незважаючи на втомлюваність, служба все ж приносила задоволення. Мабуть, тому що бачив результати своєї роботи...
Згодом молодий офіцер вирушає до нового місця служби — групи радянських військ у Німеччині. На рівнозначну посаду. Полк, де випало служити, дислокувався неподалік Потсдама — міста, яке в роки війни визволяв на своїй «тридцятьчетвірці» його батько. Під час служби в Німеччині Олександр не раз проходив вулицями, на яких в роки війни в смертельний двобій з «тиграми» і «фердинандами» вступав Швидкий-старший, побував і на перехресті Потсдама, де екіпаж батька вийшов переможцем у поєдинку з «королівським тигром» — танком, який за своїми тактико-технічними характеристиками значно перевершував Т-34.
У 1983 році капітан Швидкий вступає до академії бронетанкових військ, а в 1985-му відбуває до Закавказького військового округу. Служити випало в столиці Вірменії — Єревані. Посада — заступник командира полку з озброєння. Переймався не лише проблемами бойової підготовки. Наприклад, довелося брати участь у ліквідації наслідків землетрусу у Вірменії, який стер з лиця землі десятки сіл, поховавши під завалами будинків тисячі людей.
Люди старшого і середнього поколінь добре пам’ятають ті «перебудовні» роки. Особливо неспокійними вони були в республіках Закавказзя, де виникали міжнаціональні конфлікти і військовим доводилося часто брати на себе роль арбітрів. Багато чого довелося пережити тоді й підполковникові Швидкому та його родині. Адже сім’ї військовослужбовців досить часто потрапляли в поле зору бойовиків, які, траплялося, брали їх у заручники, вимагаючи за їхнє життя зброю, військову амуніцію. Правда, він не любить згадувати ті події, коли армія часто ставала заручницею політиканів.
У вересні 1990 року Олександр Платонович вирушає для подальшої служби до Київського військового округу, де його призначають викладачем Київського вищого танкового інженерного училища — того самого, яке 17 років тому дало, як то кажуть, йому путівку в життя.
Після проголошення Україною незалежності він присягає на вірність її народу, отримує призначення на посади старшого викладача, військового доцента. Згодом офіцер обіймає посаду начальника групи експлуатації бронетанкової техніки штабу озброєння командування Сухопутних військ ЗС України. Не перераховуватиму усіх посад, які він обіймав аж до самого звільнення. Скажу лише, що скрізь проявляв себе як сумлінний, грамотний офіцер, якому командири і начальники доручали найскладніші завдання.
...Звільнившись у серпні 2002 року з армії за станом здоров’я, Олександр Платонович працює головним спеціалістом відділу департаменту розробок і закупівлі озброєння та військової техніки МО України.
Син Сергій пішов дорогою діда і батька: він курсант факультету військової підготовки Національного технічного університету «Харківський політехнічний інститут». Загалом з армією тією чи іншою мірою пов’язане життя всієї сім’ї Швидких: донька Ірина, закінчивши Національний університет транспорту, працює в Міністерстві оборони. Її чоловік — офіцер. А дружина Олександра Швидкого Валентина Федорівна теж тривалий час працювала у військовому відомстві. Одне слово, сім’я Швидких уже в третьому поколінні захищає рідну землю. І робить це достойно, так, як захищав її колись Платон Олексійович.
також у паперовій версії читайте:

• УКРАЇНСЬКЕ ВІЙСЬКО ВІДБУЛОСЯ!..

назад »»»