ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ПОЛІТИКА
ЗА ДВОМА ЗАЙЦЯМИ
Попри те, що позачергові парламентські вибори в Україні відстрочено на невизначений термін, політична активність у нашій державі не затихає, що називається, ні на йоту. Скажімо, минулого вікенду відбувся з’їзд партії Народний союз «Наша Україна», де вкотре було змінено лідера. Ним тепер цілком офіційно став Президент Віктор Ющенко. Нагадаємо, досі він задовольнявся посадою лише почесного голови партії, що, погодьтеся, далеко не одне й те саме.

Отже, вперше в нашій найновішій історії ми отримали главу держави — партійного лідера. Власне, такий стан справ певною мірою вкладається в канву подій останнього часу — широке «опартійнення» влади на всіх фронтах розпочалося одразу після ухвалення закону про вибори до Верховної Ради та більшості місцевих органів влади на пропорційній основі.
Однак щодо Президента, то тут залишається купа запитань. Скажімо, в ст. 103 Основного закону сказано, зокрема, таке: «Президент України не може мати іншого представницького мандата, обіймати посади в органах державної влади або в об’єднанні громадян...».
Цього тижня чимало політиків цитували цю конституційну норму, намагаючись довести (кому?), що 29 листопада Віктор Ющенко вкотре переступив межу. Однак працівники президентського Секретаріату намагаються переконати суспільство, що нічого протизаконного глава держави не зробив. От тільки шкода, що ці спроби носять аж надто непереконливий характер. Скажімо, Марина Ставнійчук, аргументуючи неординарну подію, котра сталася на з’їзді, наголошувала на тому, що це був лише перший етап партійного форуму НСНУ. Що, мовляв, до його другого етапу ще можна буде внести певні зміни до партійного статуту. До статуту то можна, але ж як бути з Конституцією? Її згадана норма, принаймні поки що, є чинною і змінити її значно важче, ніж будь-який партійний статут.
Звичайно, наша держава так досі й не має стійких демократичних традицій. Можливо, це і є одна з причин того, що згадана норма потрапила до Основного закону (який писали і ухвалювали в 1996 році). Зрештою, на той час обидва попередніх президенти — Леонід Кравчук і Леонід Кучма — під час керування державою не були «партійними». Перший президент свого часу лишень спирався на підтримку Конгресу національно-демократичних сил (КНДС). Другий лавірував між «партіями влади» подібно до вправного слаломіста — боротьбу за право іменуватися «пропрезидентською силою» тоді вели чимало партій, але найбільшого успіху досягли НДП, СДПУ(о) та Партія регіонів.
Утім, партквитки під номером один успішно носили й носять інші фігуранти вітчизняної політики, скажімо, прем’єри та спікери. Про них і поговоримо.
Першим у цьому ряду стоїть Олександр Мороз. Йому, як лідерові соціалістів, уперше вдалося очолити парламент ще у 1994 році. Показово, що вже тоді вистачало дискусій з приводу його партійності. Особливо активними тут були опоненти Мороза, котрі вимагали, щоб він, бодай на певний час, здав свій партквиток.
Прикметно, що в ті роки президентом був безпартійний Леонід Кучма і політики правої орієнтації раз за разом порівнювали главу держави з керівником парламенту. На їхню думку, Кучма ефектно вигравав перед «надміру заангажованим» соціалістом Морозом. Утім, з часом від цієї їхньої впевненості у «безгрішності» Кучми не лишилося й сліду.
Коли ж Мороз очолював парламент удруге, то до його партійності ні в кого не було жодних запитань. Що поробиш: усе пливе, усе змінюється... Та й минулі парламентські вибори, які СПУ на чолі з Морозом програла, продемонстрували: партійність — ще не запорука успіху. До речі, чим не приклад для того таки Віктора Ющенка зразка сьогоднішнього дня.
Другою «партійною людиною» номер один із владних чинів першої величини став Павло Лазаренко. На посаду прем’єр-міністра він прийшов безпартійним і відкритим для діалогу з тодішнім президентом Кучмою. Проте навесні 1997 року незадовго перед своєю відставкою Павло Іванович вирішив «опартійнитися». На своєму позачерговому з’їзді маловідома на той час партія «Громада» обрала його своїм лідером. Цікаво, що перед Лазаренком цю партію очолював нинішній другий номер БЮТ, перший віце-прем’єр Олександр Турчинов.
Та суміщати посади голови «Громади» і прем’єр-міністра Павлові Івановичу судилося недовго. Влітку 1997-го він пішов у відставку з державної посади, після чого змушений був сконцентруватися винятково на партійній роботі. Спершу йому це вдавалося непогано. Принаймні, на парламентських виборах 1998 року «Громада», хоча й з великими труднощами, але подолала прохідний відсоток і потрапила до Верховної Ради. Після втечі Лазаренка до Сполучених Штатів його партія зійшла на маргінес. Більш меткі партійці перейшли до «Батьківщини», решта — поповнили лави політичних аутсайдерів.
На прем’єрське місце замість Лазаренка зійшов член НДП Валерій Пустовойтенко. Під час його затвердження у парламенті він обіцяв на час роботи в уряді призупинити своє членство в партії. Проте не лише не дотримав слова, а з часом із рядового партійця перетворився на голову НДП. Відбулось це у 1999 році незадовго перед виборами президента. Нагадаємо, тоді в лавах «двічі народних» відбувся розкол.
Одначе і Валерію Павловичу не судилося довго посидіти на двох стільцях — урядовому та партійному. Після переобрання Леоніда Кучми на другий термін він був відправлений у відставку. На прем’єрській посаді його замінив знову безпартійний політик — Віктор Ющенко.
Про те, як чинний глава держави втратив свою безпартійність, трохи пізніше, а навесні 2001-го на зміну Ющенку прийшов Анатолій Кінах — лідер Партії промисловців та підприємців. Анатолій Кирилович, як і чимало політиків «вищої ліги», тривалий час був членом НДП. Та після відставки Валерія Пустовойтенка з прем’єрської посади вирішив очолити власний політичний проект. ПППУ цілком ґрунтувалась на базі Українського союзу промисловців і підприємців, президентом якого Кінах був і лишається донині. Можливо, саме тому часи його прем’єрства минули під знаком спроб захисту вітчизняного виробника.
Восени 2002-го Леонід Кучма у пошуках свого наступника на президентській посаді несподівано спинив свій погляд на керівникові Донецької обладміністрації Вікторові Януковичу. Саме він змінив Кінаха на прем’єрському «троні».
Партійна доля Януковича чимось нагадує долю Павла Лазаренка. Віктора Федоровича, як і Павла Івановича, возвели у ранг партійного лідера у його прем’єрські часи. Причому Партія регіонів, що називається, поставила на Януковича все, розраховуючи, що саме він стане президентом держави.
Проте сталося інакше. Помаранчева революція не дозволила Вікторові Федоровичу прийти до влади, і у ПР почали подейкувати про заміну лідера. Однак подібні розмови тривали недовго, бо вже у 2006 році «регіонали» повернули собі втрачені позиції, а їхній лідер — таке миле серцю прем’єрське крісло. Щоправда, цього разу не так надовго, як уперше.
Чинний двічі прем’єр — Юлія Тимошенко — також водночас очолює і Кабінет Міністрів, і власну політичну партію «Батьківщина». Хоча партійною діяльністю вона особливо активно не займалася ні в свої опозиційні часи, ні тоді, коли перебуває при владі. Власне, поки що «Батьківщина» і БЮТ загалом тим і сильні, що мають такого лідера.
Ще одним партійним політиком є Володимир Литвин. У часи його спікерства він дозволив переконати себе очолити Народну партію. Щоправда, для цього її доводилося двічі перейменовувати з Аграрної, спочатку в Народну аграрну, а потім у Народну. Перший похід Литвина до Верховної Ради як голови партії був невдалим — у 2006 році він трохи не добрав до трьох відсотків. Натомість, торік цілковито компенсував втрачене. Нині знову не від того, щоб повернути собі спікерське крісло.
Нарешті, першим і поки єдиним Президентом, що очолює партію, в Україні став Віктор Ющенко. Після того, як він очолив НСНУ, політики з цієї політсили активно почали говорити про те, що саме Президент очолить їхній партійний список на дострокових виборах до Верховної Ради. Звичайно, якщо такі усе ж таки відбудуться. Чи буде це позитивом для пропрезидентської сили? Питання поки залишається риторичним. Як і ще одне: навіщо Віктор Ющенко начепив на себе регалії офіційного керівника партії?

Ярослав ГАЛАТА
також у паперовій версії читайте:

• ПРОЦЕС ВАЖЛИВІШИЙ ЗА РЕЗУЛЬТАТ

назад »»»