ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА СВІТ ЖІНКИ
У ПАМ’ЯТІ ЗАЛИШАЄТЬСЯ ТЕ, ЩО ВРАЖАЄ
«Дзвінок покличе нас на Ваш урок і буде наша зустріч кольорова»,— прочитавши ці рядки, розумієш, що присвячені вони учителю. Ірина Смирнова — вчителька зарубіжної літератури Сахновецької школи, що на Хмельниччині. Вона — людина творча, лауреат і переможець багатьох фахових конкурсів. Її педагогічні ідеї і знахідки «йдуть у народ». Щасливі ті учні, яким поталанило зустрітися з Учителем.

«Назавжди в пам’яті залишився високий сивий чоловік з усміхненим обличчям і добрими очима — це мій дідусь, Галай Микола Васильович, учасник трьох війн,— згадує Ірина.— З ним ми бували в лісі, ходили на риболовлю. Кожної неділі збиралася уся родина, і мабуть, саме тоді я одержала перші уроки людяності, милосердя та життєвої мудрості». Дівчинці так хотілося до школи! Їй цікаво було вчитися. Скільки себе пам’ятала, завжди хотіла вчителювати. От тільки не вирішила, чому віддати перевагу: російській літературі чи історії. Та все, як часто буває, вирішив випадок.
«Добігав кінця останній навчальний рік,— згадує Ірина Олександрівна. — Хотілося податися на річку або в парк. Проте тривав урок літератури, і про відпочинок годі було мріяти. Ми аналізували образ з повісті Шолохова «Доля людини». Наша вчителька почала читати уривок, у якому йшлося про зустріч Андрія Соколова з Ваняткою. Раптом голос її затремтів, вона мовчки простягнула мені книжку, показуючи пальцем, де читати. У мене теж перехопило подих. Стримуючи сльози, я дочитала до кінця». Мабуть, тоді зовсім юній Ірині відкрилася величезна сила літератури, її вплив на людські душі. Вибір був зроблений — дівчина стала студенткою філологічного факультету Кам’янець-Подільського педінституту. Ірина відкривала для себе світ літератури, опановувала ази педагогічної майстерності. На той час у її житті сталися зміни: вона зустріла свого чоловіка, Віталія. Він обрав військову службу, отже, визначив подальшу долю усієї родини.
...1986 рік. Віталія Смирнова відправляють до Афганістану. Ірина з маленьким сином повертається на рідне Поділля. Думала на рік — вийшло назавжди. Найчастіше згадувалося, як познайомилися з молодим курсантом.
* * *
А зустріч була випадковою. Віталій зайшов до їхнього гуртожитку, бо мав серед студенток знайому дівчину. Зібрався гурт молоді. Запримітив її курсант, а наступної суботи їй переказали, що хтось кличе до чергової. Отак вони і познайомилися. Разом долали побутові труднощі (мешкали на квартирі), але все одно почувалися найщасливішими. Бо молодість здатна забути усі негаразди і побачити зорі навіть у калюжах...
«Щодня дивлюся на ваші фотографії,— писав Віталій дружині з сином з Афганістану. — Уявляю, як приїду додому. Дуже скучив за вами. І навіть не віриться, що скоро побачимось».
Афган: чужа, безглузда війна... Скільки смертей принесла вона, скільки горя... Навіть ті хлопці, які залишилися живими, повернулися спустошеними, так до кінця ніким не зрозумілими... Боляче ранила байдужість чиновників...
...Ірина вчитувалася у телеграму, так до пуття і не збагнувши: хіба це має якийсь стосунок до неї? 29 вересня 1987 року командир саперного взводу старший лейтенант Віталій Смирнов загинув під час виконання службових обов’язків в Афганістані...
* * *
...Та життя тривало. Ірина Смирнова вчителювала в Сахновецькій школі, що на Хмельниччині. Час спливає непомітно, і нині Ірина Олександрівна якось несподівано для себе робить відкриття: вона тут вчителює вже понад двадцять років! Село вже давно стало для вчительки рідним. Вдячна вона за підтримку і розуміння своєму другому чоловікові, який виховав сина Сергійка, як свого рідного.
«Коли ж ти встиг вирости, синку?» — у материнському погляді — ніжність і сум. А віднедавна — має почесне звання бабусі. Син з невісткою подарували онучку.
...А тоді, у далеких 1980-х, Ірина Смирнова викладала російську мову і літературу. Коли в шкільному курсі з’явився предмет «Зарубіжна література», Ірина, як і сотні її колег, «перекваліфікувалася». По-різному сприймалися російськими словесниками подібні зміни. Хтось і досі не сприйняв зарубіжної літератури. Та для більшості педагогів це стало поштовхом для переосмислення життя. Хто ми, українці? Чому так довго блукали манівцями історії? Адже не секрет, що багато українців були зрусифікованими. Чому з літератури (як і з життя в цілому) був вилучений цілий пласт яскравих імен?
Для Ірини Смирнової запровадження нового предмета стало поштовхом до усвідомлення: «Я — українка». У дорослому віці відкривала для себе рідну українську мову; милувалася нею, залюбки навчалася. Саме усвідомлення українського коріння допомогло глибше подивитися на світові літературні тенденції. «Зарубіжна література,— переконана Ірина Смирнова,— один з найцікавіших гуманітарних предметів. Його зміст логічно пов’язаний з матеріалом уроків рідної мови та літератури, розширює межі засвоєння школярами духовних скарбів людства».
Напевно, кожен творчий вчитель замислювався над тим, як зробити урок по-справжньому цікавим. І що робити учителеві, якщо всі його старання дитиною... не оцінені? У Ірини Смирнової є свій рецепт: «Я не примушую вихованців учити зарубіжну літературу, а намагаюся зацікавити уроком, щоб спілкування з книгою викликало радість пізнання людської душі. Але ж як досягти цього на практиці? Позбавлений «цікавинки», урок забувається, втрачає результативність».
* * *
«Найвищий пілотаж», коли на уроці поєднуються усі типи навчання — пасивний, інтерактивний та активний. Застосовуючи новітні методи, не варто забувати про апробований часом досвід. Їй подобаються слова, сказані ще Аристотелем: «В інтелекті немає нічого, що не було б закладено наперед у почуттях». Приходячи на урок, запитайте в себе: «Що залишиться в пам’яті дітей?» І хіба вразить, запам’ятається навчальний матеріал, якщо подати його сухо, без «родзинки»? Кожний урок (в ідеалі) має стати своєрідною міні-виставою.
«Намагаюся використовувати у своїй роботі принципи театральної педагогіки Станіславського, бо вважаю, що вона — зразок педагогіки співпраці. Тільки впливаючи на розум і серце учня, можна розвивати його, вести дорогою знань»,— і в цьому теж ключик до успішного уроку. На її уроках часто відбуваються диспути, маленькі спектаклі-інсценізації.
«Ми досліджували висвітлення образу Мазепи у світовій літературі, вивчали твори Івана Буніна про Україну,— згадує пані Ірина. — Мої вихованці відчували себе першовідкривачами нових знань, пропагандистами національних ідей. Недостатньо дати завдання прочитати певний твір. Треба допомогти учням збагнути його зміст, спрямування».
Для Ірини Смирнової позакласна робота є не менш цікавою, ніж обов’язкова. Вже традиційним для вихованців школи став тиждень зарубіжної літератури. Невипадково його девізом обрали слова Дідро: «Люди перестають мислити, коли перестають читати».
«До мене приходять батьки, стурбовані тим, що читають їхні діти,— розповідає пані Ірина.— Яким чином вплинуть на дитячу психіку твори, у яких забагато містики, магії і чаклунства. Втім, мені здається, що нічого шкідливого в цих творах немає: у сучасному «фентезі», як і в традиційних казках, добро перемагає зло. Особисто для мене вершиною літератури були і залишаються класичні твори».
...Викладати літературу, бути вчителем-словесником — означає бути прикладом для своїх вихованців. Бо, зрештою, що таке література? То найгуманніша сфера життя: людинознавство.
«Через школу проходить кожна людина. Зі школи беруть початок людські долі, там закладається фундамент людського щастя або нещастя,— розмірковує Ірина Смирнова.— Знаючи долі своїх вихованців, доходжу висновку: усе закладається в сім’ї. Якщо дитина не мала позитивного прикладу родинних стосунків, вона повторює своїх батьків. Тому бачу мету своєї роботи ще й у тому, щоб мій коментар до художніх творів давав цей позитивний приклад. Найкращий спосіб зробити дітей хорошими — це зробити їх щасливими».

Наталія ОСИПЧУК
також у паперовій версії читайте:

• НІБИ ПРОМІНЧИК СОНЦЯ
• ЗГАДАЙМО РІДНІ ЦІННОСТІ

назад »»»