ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
НАТАЛЯ НАДІРАДЗЕ:«ТЕАТР ЖИВИТЬ ВІДЧУТТЯМ ПЕРСПЕКТИВИ»
Скульптура буває підкреслено рельєфна, різка, гротескова, натомість не позбавлена півтонів, варто тільки поміняти ракурс огляду чи освітлення. А є скульптура примхливо-нечітка, летюча, м'яка, вислизаюча.

Якщо вже порівнювати зі скульптурою, то актриса Київського академічного театру «Колесо» Наталя Надірадзе (точніше, її персонажі) явно належить до першої категорії — рельєфної, рвучкої. Хоча поза сценою вона буває «акварельною», ніжно-мрійливою.
Її персонажі гучні (але не крикливі), чітко окреслені (та не без імпровізації), їх часто вирізняють жорсткість, твердість, сварливість, гротескність, саркастичність, але раптом якийсь жест, поворот, погляд — і вихлюпується чарівна жіночність, сум утомленого доброго серця, котре все розуміє.
Заслужена артистка України Наталя Надірадзе вміє бути дуже різною: пристрасно-загадковою міс Гідденс у виставі «Terra incognita» (Г. Джеймс), жінкою-фельдфебелем з «кінськими» замашками в «Генералах у спідницях» (Ж. Ануй), моралістично-надломленою Ніною в спектаклі «Ліка» (А. Зурабов). А які колоритні, несхожі народні образи нею створені — Параски («У Києві, на Подолі...» М. Янчука), Солохи («Вечорниці» Н. Жилянської, І. Кліщевської), Ціпи Львівни («Шантрапа» П. Саксаганського)!
Є артисти, які так грають на сцені, немов гладять публіку по голівці. Наталя Надірадзе зазвичай рішуче бере глядача, вибачте, за барки і при цьому не обов'язково витрушує з нього душу, але дещо істотне втовкмачує. Такі дотики до сприйняття не можуть не запам'ятатися, вельми колоритно і рельєфно актриса це робить, причому «зіткнення» образа з публікою не здаються грубими, глядач розуміє, що з ним не сюсюкають, а прошибають його можливу зашкарублість, аби він підлікувався й очистився.
Додамо, що Наталя Надірадзе має цікаві кіноролі, працює також на телебаченні режисером, редактором і актрисою на озвучуванні фільмів.
«Все те, що відчуває наша душа у вигляді невиразних, неясних відчуттів, театр підносить нам у гучних словах і яскравих образах, сила яких уражає нас»,— прозірливо відзначив великий Шіллер. А розумник Герцен сказав: «Театр — вища інстанція для вирішення життєвих питань».
— Пані Наталю, спектр Ваших ролей є напрочуд різноманітним: Ви граєте персонажі гротесково смішні, ліричні, трагічні, фарсово-кумедні, тобто Ви актриса без амплуа, про таких кажуть: гострохарактерна. Цього потребує своєрідний, специфічний театр «Колесо», у репертуарі якого є все — від авангарду до традиції, чи це — Ваша акторська природа?
— Я зараз не торкатимуся того, чи все мені вдається однаковою мірою, адже про це судити режисерам і глядачам, але те, що діапазон ролей чималий, мені дуже подобається.
Я починала дещо смішно, мене від початку, як я вступила до театрального інституту, «тягли» на героїню (напевно, через те, що висока). А я, якщо вже зайшла мова про амплуа, була домашня, дуже інфантильна дівчинка, «вся із себе» інженю (актриса, яка грає юних дівчат.— В. К.). І ця невідповідність справжньої сутності тому, що я грала, довго заважала мені і режисерам бачити те, в чому я можу на сто відсотків проявитися. Але життя спонукає нас бути більш мужніми, самостійними, гнучкими, воно виховало в мені певні риси, які потрібні вже для ролей драматичного плану. Та й випадок допоміг. У театр «Колесо» я прийшла на заміну Віри Щурівської. Мені дісталися дві комедійні ролі, я їх досить вдало грала, та відчувала, що не вистачає чогось драматичного, важкого. Американський режисер Ніл Флекман вибрав мене на роль міс Гідденс у виставі «Теrra inсognita». Це складна роль, і вистава на той час (1995 рік) мала дуже складну форму, яка не всіма глядачами сприймалася, треба було публіку щоразу завойовувати, і щастям було, коли це вдавалося, ми, актори, тоді згуртувались на цій виставі, а мене та праця тоді заповнила вщерть.
Та скоро закортіло чогось мелодраматичного. І як подарунок дісталась роль Ніни у виставі «Ліка». Певно, є сили, які нас ведуть, бо якщо добре попросити і ти готовий до справи, тобі дають її здійснити. Коли я опиняюсь в «обіймах» певного амплуа і мені починає чогось не вистачати, з'являється нова роль. Так прийшла вистава «Емма» (за романом Г. Флобера «Мадам Боварі»), до речі, надто важкий для мене спектакль, у якому я викладалась, як кажуть, до останньої клітинки. Ця робота теж була для мене важливою і цікавою, навіть етапною. Потім захотілось чогось комедійного, веселого, я зіграла Солоху («Вечорниці»), Параску («У Києві, на «Подолі...») тощо.
— Хто Ви з огляду на ті вистави, у яких зайняті? Кажуть, що актор завжди певною мірою грає себе, а яка з ролей Вам найбільше лягає на душу?
— Дуже пам'ятною є роль Емми, але я — не вона, найважливішим для мене є висновок, якого я дійшла після цієї вистави. Мадам Боварі — жінка дуже грішна, неправильна, неправедна, яка страшно закінчила, розуміння її життєвого шляху — корисне і повчальне.
Дуже важко жити за Божими законами, і я не можу сказати, що завжди дотримуюсь їх, маю «відхилення», але треба докласти зусиль, і тоді наша професія матиме хоч якийсь сенс.
Поруч з нами живуть люди, які відмовляються від усього земного, я маю на увазі монахів. Але Господь допускає мирський шлях. Чому не всі люди сприймають церкву? Бо на шляху віри є жорсткі обмеження. Чому ти мусиш перебувати у шлюбі, якщо не кохаєш, чому не можеш вирватися з тенет? Часто постає таке питання. Людині дуже важко обрати: або ламати себе, або... Який вихід пропонує вистава? Вона вчить триматися не вузької догми (мовляв, інститут шлюбу — святе, живи у ньому за будь-яких умов), а тому, що не можна давати цілковитої волі своїм пристрастям, вони ламають, знищують людину, якимось чином обертаються на протилежне. Здавалося б, чим погане розвеселе життя, коли кожен день наповнений пристрастями-пригодами? Але якщо вони не співмірні з якимись вищими речами, то обов'язково закінчуються порожнечею. Ось чого вчить Флобер. Треба приймати виважені рішення; хай би якою чарівною здавалася вольниця почуттів і вчинків, їхня шалена принадність часто не виправдовує результат.
Почуття гумору я тішу у виставах «Генерали в спідницях», «Шантрапа», але більшого досвіду моїй душі, напевно, дала вистава «Ліка», вона глибше охопила мою сутність. Я граю жінку, яка вибрала тихе, сіре, але стабільне життя, їй колись було даровано кохання, але вона зрозуміла, що коханий її «правил» не витримає, тому не схотіла собі «псувати долю», відмовилася, відрізала, а потім вийшла заміж за іншого і стала жити «як треба». Коли ж побачила, що її сестра покохала «непутящого», тобто того ж самого барда, вирішила виконати свій «обов'язок»: чесно намагається переконати її жити «правильно». Але врешті розуміє, що її сестра живе за Божим законом, тобто любить людину без найменших меркантильних міркувань, що вона вільна, йде за серцем і намагається жити не так, «як треба», а за високим чистим принципом. Це змушує мою героїню переглянути своє життя і колишні висновки. Вона теж пішла за своїми почуттями, жертвує собою, щоб сестрі було добре. Я не кажу, що категорично стала б так чинити, але такий перебіг подій «гріє», мені цікаво грати цю жінку, цікаво зрозуміти і відчути відповідність якихось порухів своєї душі з поведінкою цієї героїні.
Важливу поживу для роздумів дала вистава «Terra incognita», у якій моя героїня-гувернантка духовно рятує вихованців, які потрапили в тенета збоченця.
— У колективі вашого театру багато молодих акторів. А як щодо молодих глядачів?
— Нині увага потенційних глядачів зосереджена на комп'ютерах, телебаченні, шоу, пиві. Але, хоч це й дивно, до нас ходить багато молоді, яка щонайкраще сприймає складні вистави, наприклад «Скандал з публікою» Петера Хандке, який глядачів старшого покоління іноді шокує.
Пригадую, як мій син якось сказав: «Мамо, мій приятель хоче подивитися яку-небудь виставу». Я порекомендувала кілька, пояснила їхню суть.— «Ні, він дуже любить фільми жахів, ти казала, у вас є страшний спектакль».— «Нехай прийде на «Terra incognita». Після спектаклю хлопець зізнався: «А тут ще страшніше, бо все по-справжньому».
Звісно, театр приваблює молодих людей не тільки страшними, жорсткими, саркастичними виставами, а й лірико-сентиментальними, такими як «Місяць на селі», «Ніч кохання». Я, зріла людина, у виставі «Ліка» граю для зрілих людей, але часто приходить молодь, яка потім стоячи аплодує. Те ж відбувалося на «Еммі».
Якось глядачі мені так заважали, що я не витримала: зупинилась і красномовно подивилася. Двоє крутеньких хлопців приїхали з трьома дівчатами, причому один парубійко сидів на ряд вище і «мотався» корпусом униз як на футбольному матчі. Кавалери безпардонно коментували спектакль, спочатку мене це безкультур'я дратувало, але коли розчула репліки, то трішки, заспокоїлася, подумала: «Небайдужі глядачі». Коли моя героїня зрадила чоловіка з коханцем Родольфом, хлопець раптом на весь зал сказав: «Сука». Я ледь не упала, граю далі. У другому акті, коли наївний чоловік посилає Емму до звабника Леона: «Ідь, дорогенька», парубок реагує: «Дурень». Коли ж Леон відмовляє порятувати Емму невеликою сумою, цей же глядач резюмує: «Усе в «бабки» впирається». Після того як з Еммою сталося найгірше і з того світу (відповідно до задуму драматурга Ярослава Стельмаха) пролунало її глибоке каяття, ці шикарно вбрані хлопці і дівчата, явно розпещені статками, ледве не зі сльозами вигукували: «Браво, браво!».
У мене часто виникає відчуття, що театр все одно сильніший.
— Специфіка «Колеса» полягає в тому, що всі сценічні дії відбуваються гранично близько до глядачів, лік на сантиметри, очі — в очі. Якщо у великих театрах і бешкетують десь на гальорці, то це може пройти без наслідків. А в яких формах виявляє себе складна публіка у «Колесі» (крім описаного вище випадку)? Що роблять актори, аби владнати ситуацію?
— На щастя, мобільниками чи негарними репліками дошкуляють зрідка. Ще рідше бешкетують, тоді треба зібратися, сконцентруватися, часом виникає азарт впоратися з неподобством. Потрібен точний внутрішній підхід, не обов'язковий натиск, осаджування, необхідно дипломатично перехитрити, переграти. Перемога надихає.
Деякі вистави дозволяють звертатися до глядачів. Згадую, граємо «Генералів в спідницях», я — деспотична господарка помешкання, раптом у когось з глядачів спрацьовує телефон. Я гримаю: «Що за неподобство відбувається? Слуга негайно припиніть це хамство!». У залі сміх, людині — ніяково, решта терміново вимикають мобільники, хоча ще на початку вистави про це попросили.
У «Скандалі з публікою» є свої навмисні «накладки». Ми попереджаємо, що це не спектакль, а експериментальний розіграш, провокація. Деякі люди обурюються, навіть ідуть геть. Ми їх проводжаємо оплесками, кажемо: «Дуже дякуємо». Є іншого роду «обманка». Відповідно до авторського тексту ми публіку підструнчуємо: «А чому ви мовчите? Де ваші репліки?». Публіка в нас, зазвичай, культурна, але деякі глядачі заводяться. Якщо їм відповідати, виникають складнощі, збивається структура вистави, бо є чітко прописаний текст. Як буває? Лунають вигуки: «А можна я висловлю свою думку?». Відповідаємо, наприклад: «Тільки в письмовому вигляді».
Отже, коли виникають непередбачені речі, є різні способи на них впливати, зазвичай достатньо подивитися на порушника спокою. Випадки відвертого хамства у нас, на щастя, трапляються дуже рідко.
— У «Колесі», окрім керівника театру Ірини Кліщевської, Ви друга заслужена артистка?
— На жаль, тільки друга. Мені здається, в цьому є несправедливе ставлення до театру (щоправда дуже тішить, що він здобув звання академічного). Сумно, коли смаківщина править бал. Адже як буває: якийсь чиновник від культури потрапляє на виставу в Національний театр і каже: «Непогано», потім йде до нас і вигукує: «Фу!». Потім влада міняється й інший чиновник говорить у «Колесі» «ах», а десь — «фу». Нашу професію не зважити — один режисер стверджує: «Ця актриса — супер», потім приходить інший і заперечує: «Це взагалі не актриса, а цілковита нездара». І довести нічого не можна, це не наука. Але досягнення очевидні: успішний репертуар, премії за підсумками участі у фестивалях, позитивні рецензії в Україні і за кордоном тощо. Проте виникає незрозуміла «пробка», не вперше чудових акторів і актрис театру «Колесо» подавали на звання і... нічого. Це вкрай несправедливо, вважаю, мені просто пощастило, тому що в нашій трупі багато яскравих особистостей. Якщо у великих театрах обов'язково виникає певний баласт (перший і другий склад), у нас всі актори підбираються ексклюзивно: кожен на своєму місці, кожен має свій репертуар, грає з повною віддачею. Я б усім дала звання — заслужених і народних.
— Ви корінна киянка, звідки у Вас таке нетипове прізвище — Надірадзе?
— Це прізвище мого батька Вахтанга Івановича, чистокровного грузина. Він — відома людина, балетмейстер, народний артист Радянського Союзу, працював під псевдонімом Вронський, яким користувався офіційно (йому спеціальну книжечку видали). Я ж колись наївно вирішила: досягну великих успіхів, візьму псевдонім батька. Причому не заради форсу, мене з дитинства, у школі і в інституті всі знали як Наташу Вронську. І тільки потім, у самостійному житті я стала Надірадзе — за паспортом. Коли справді чогось досягла, вирішила: не відмовлюсь від свого прізвища.
— Як людина й акторка Ви багато чого побачили і випробували, ілюзій меншає, накопичується втома душі, які мрії, натомість, «гріють»? Я, наприклад, вісімнадцятирічним вважав: життя неосяжне, я здійсню, досягну, підкорю... Роки минають, а це романтичне почуття не зникає. А як у Вас?
— Переповім дві «підказки»-відповіді. У письменниці Вікторії Токаревої є історія про хлопця, який усе життя мріяв про одну італійську акторку. І раптом вона приїхала, їй уже було п'ятдесят, але краси вона не втратила. Наш герой правдами і неправдами проникнув на зустріч з нею, вони танцювали, вона сказала: «Мені стільки років, а здається, що все життя ще попереду, мають бути великі звершення». Він відповів: «Це ознака старості, бо в молодості здається, що все вже закінчилося, ми такі зрілі і мудрі. А в сивому віці навпаки здається: усе життя ще попереду». У мене таке ж відчуття, напевно, це ознака старості, що наближається.
Другу відповідь мені підказує священик, якого я дуже поважаю. У моєї подруги померла мама, коли її відспівували, він сказав, що віруючі люди знають, що смерті нема, нас у потойбіччі чекає вічне життя, якщо Господь помилує. Чому все-таки душа плаче? Вона плаче через те несправедливе й жахливе, що ввійшло в наше життя з гріхом і тілесною смертю. Розумієте, душа все одно якимсь чином знає, що вона безсмертна, ми можемо дивитися на себе в дзеркало, зауважувати нові зморшки, усвідомлювати: «Ой, нам цього вже не зіграти», а серце підказує, що ми молоді, що в нас безсмертне життя попереду. І душа-оптимістка будує плани. У мене навіть моменти туги супроводжуються відчуттям: «Усе головне ще попереду».
У рідному театрі не втрачено відчуття перспективи, все йде нормально. Я не завидюща і не всеїдна, мені хочеться менше, ніж хотілося раніше, і я собі можу тільки побажати, щоб відчуття перспективи якомога довше мене не залишало.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»