ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ПОЛІТИКА
ПЕРСПЕКТИВИ «ПІКІРУЮЧИХ» СПІКЕРІВ
На сучасному етапі пленарні тижні в українському парламенті зазвичай не надто відрізняються від непленарних. Річ у тім, що про працездатність єдиного законодавчого органу давно можна складати легенди... Та все ж таки формальна передишка від необхідності застромляти картки для реєстрації дала депутатам та їхнім поводирям можливість ще раз прискіпливіше поглянути на «поле бою», давно всіяне, як би м’якше висловитися...

Переговори щодо можливого утворення нової коаліції, а отже, і обрання нового спікера, цього тижня тривали. Найрезонанснішою з публічних можна вважати позавчорашню заяву Прем’єр-міністра Юлії Тимошенко про те, що у разі, якщо до кінця тижня демократична коаліція (або потенційна коаліція трьох) не буде відновлена (сформована), то БЮТ залишатиме за собою право пошуків партнерів у іншому форматі.
До речі, цій заяві передувала думка, висловлена одним із аксакалів вітчизняної політики Іваном Плющем, про якого далі піде мова. Іван Степанович висловлювався у тому ключі, що виборці не перший раз надають найбільший вотум довіри Партії регіонів і блоку Юлії Тимошенко. Тож найбільш логічним було б формування коаліції саме цими політичними силами.
Власне, якщо до цієї ідеї БЮТ і ПР знову повернуться (бо ми, слава Богові, пережили 2 вересня і низку спільних голосувань конституційною більшістю), то не надто зрозуміло (принаймні, на публіку): навіщо сила, до якої, до речі, належить Іван Плющ, палко протестувала проти зближення «регіоналів» і бютівців три місяці тому? Відповідь можна пошукати у контексті нинішньої боротьби за крісло спікера, котре несподівано для багатьох стало вакантним.
Нині називають щонайменше п’ять «маршрутів», йдучи якими парламент може потенційно знову здобути собі керманича. Мовиться про потенційне обрання Головою Верховної Ради згаданого Івана Плюща, а також Володимира Литвина, Олександра Лавриновича, Адама Мартинюка. Менше, але також обговорюється ймовірність повернення до попередньої роботи Арсенія Яценюка. Отже, хто із них справді може мати шанс?..

Володимир Литвин
Перш ніж розпочати наше «гадання на кавовій гущі», варто зауважити, що всі з перелічених фігурантів не є новачками не просто в політиці, а ще й мають досвід «сидіння» в парламентській президії не нижче посади першого «віце». Це означає, що горезвісна лава запасних в українському політикумі щось справді закоротка.
Отже, Володимир Литвин. Про його можливе обрання пошепки заговорили, коли «народний самооборонець» і колишній мер Києва Олександр Омельченко напівжартома-напівсерйозно зареєстрував проект постанови про внесення кандидатури Литвина. Сміливіше про Володимира Михайловича почали говорити перед початком минулого пленарного тижня. Буцімто БЮТ (читай: Юлія Тимошенко) домовився з Литвином про підтримку його кандидатури. За відповідної роботи і максимального залучення усіх явних і ситуативних союзників ЮВТ позитивне голосування за Литвина можна було організувати навіть без участі Партії регіонів, котра, нагадаємо, лобіює на цю посаду Олександра Лавриновича — чинного першого віце-спікера. Скажімо, бютівці мали намір «заманювати» комуністів обіцянками надати їм крісло, що його нині посідає Микола Томенко (чим не пожертвуєш задля важливої справи!).
При цьому усе виглядало б так, що Володимир Литвин був би, що називається, усім зобов’язаний Юлії Володимирівні. Такий спікер для Тимошенко цілком би підійшов. Адже самостійних ігор (тим паче від самостійних постатей) Юлія Володимирівна традиційно недолюблює (власне, як і більшість вітчизняних політиків).
Утім, щось у цьому плані пішло не так. Деякі, як тепер модно говорити, «поінформовані джерела» твердять, мовляв, Литвин після домовленостей із БЮТ подався «на консультації» ще й до президентського Секретаріату. Після цього Тимошенко пригальмувала операцію із наданням Володимирові Михайловичу своїх голосів.
Але навіть якщо це не так, твердих гарантій того, що Литвин і Тимошенко тривалий час би грали «в одні ворота», бути не могло. Згадаймо, наприклад, їхню попередню спільну владну діяльність у 2005 році, коли Юлія Володимирівна очолювала Кабінет Міністрів, а Володимир Михайлович — Верховну Раду. Щось не було помітно, що ці двоє політиків часто знаходили порозуміння.
Окрім цього, для того щоб отримати якусь серйозну посаду, Литвину, врешті-решт, варто визначитися, на чиєму він боці. А ось це зробити йому найважче. Частково через власну позицію і небажання бути залежним, частково через те, що українська політика після 2004-го стала такою закрученою, що важко розібратися: хто на чиєму боці. Та й ставати спікером на кілька місяців — не мета Литвина. Тож у разі його обрання варто було б мати, бодай, якісь гарантії того, що дострокових виборів удасться уникнути. То, можливо, розрекламований вояж Литвина до президентського Секретаріату був пов’язаний саме з цим?

Іван Плющ
Припущення найдосвідченішого наразі політика про те, що БЮТ і Партія регіонів мають сформувати коаліцію, можна розцінювати як спробу «піддобритися» до обох політичних сил. Хоча навряд чи така тактика може спрацювати, на користь Плюща грає той факт, що його вік дає змогу твердити: цей політик не має наміру спікерське крісло використовувати як трамплін для подальших злетів. Саме про це частенько говорять вершителі наших доль.
З іншого боку, стовідсотково зацікавлені в обранні Плюща Головою Верховної Ради лише Президент Віктор Ющенко, керівник його Секретаріату Віктор Балога та підконтрольна йому група під промовистою назвою «Єдиний центр». Як не крути, а цього явно замало.
Узагалі Іван Степанович, попри те, що залишається народним депутатом і був ним у п’яти із шести можливих скликаннях, останнім часом дещо відсторонено спостерігав за процесами, котрі відбуваються у Верховній Раді. Це також не додає йому шансів, бо в сучасній політичній грі аксакалів, звісно, поважають, але не більше того. Молодшому поколінню комфортніше бачити «старших товаришів» лише на усіляких представницьких форумах чи прес-конференціях. У крайньому разі, в прямому ефірі у Савіка Шустера...

Олександр Лавринович
Загалом кандидатура колишнього міністра юстиції й нинішнього першого віце-спікера цілком могла б бути чи не першою в потенційних переговорах. Проте за однієї умови. Умову цю колись давно, років чотири тому, озвучив тодішній керівник Верховної Ради Володимир Литвин: владу потрібно брати порціями і лише тоді, коли здобудеш контрольний пакет, говорити, що ти при владі.
Партія регіонів, чиї інтереси нині представляє колишній член Народного руху Олександр Лавринович, так чинити не вміє. Їй потрібно все і відразу. Навіть попри те, що «регіонали» багато разів обпікалися на власних помилках, висновків робити вони не навчилися. Бо й тепер сумніваються, чого хочуть більше: дострокових виборів чи утворення якогось нового формату коаліції на чолі, звісно, із самими собою?
Пригадуєте ситуацію, що виникла після згадуваного 2 вересня. Тоді «регіонали» не були проти того, щоб утворити коаліцію з блоком Тимошенко. Однак що було головною умовою? Правильно: прем’єрство Віктора Януковича. Вам це нічого не нагадує? Після недавньої відставки Арсенія Яценюка речники Партії регіонів заговорили мало не як про умову свого голосування за нового спікера — щоб цим спікером був їхній представник.

Адам Мартинюк
Ця кандидатура з’являється постійно, коли навколо парламентської президії точаться будь-які суперечки. В результаті Адам Іванович уже встиг побути першим заступником у спікерів Олександра Ткаченка (1998–2000 роки), Володимира Литвина (2003–2006) і Олександра Мороза (2006–2007). Навряд чи він може стати керівником парламенту і тепер. А от сісти праворуч чи ліворуч від нього цілком вірогідно. Хоча краще, безперечно, праворуч. Бо посада другого заступника — це вже пониження в статусі. Адам Мартинюк, хоча людина й не надто амбітна, добре знає кадрові принципи ще з тих часів, коли більшість нинішніх вершителів «ходили під стіл пішки».
Найімовірніше його повернення до парламентської президії за умови головування когось із «регіоналів», того-таки Лавриновича. Тоді його нинішнє крісло автоматично залишиться вакантним, чим так вправно уміє користуватися Адам Іванович.
Арсеній Яценюк
Як було сказано, про повернення йому спікерського «жезла» нині говориться найменше. Більше того, Арсеній Петрович у день своєї відставки заявив, що повернеться, але вже не сюди. У тім-то й річ, що останнім часом саме після того, як політики щось стверджують або заперечують, усе відбувається з точністю до навпаки. Немає нічого неможливого, хоча Яценюк справді не нагадує того, хто після «другого пришестя» може стати більш поступливим і більш «зручним».
Доживемо до вівторка?..

Ярослав ГАЛАТА
також у паперовій версії читайте:

• «ОСТАННЯ ПРОПОЗИЦІЯ» ЮЛІЇ ТИМОШЕНКО
• КИРИЛЕНКО: СТВОРЕННЯ КОАЛІЦІЇ У ВР — ПРОБЛЕМАТИЧНЕ

назад »»»