ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ГРАНІ ІСТОРІЇ
ПРАВДА ПРО БИКІВНЮ
Восени 1941 року до селища Биківня, що неподалік Києва, прибула група німців. Відібравши кількох селян, вони наказали їм прихопити лопати і повели до лісу. Прямуючи за гітлерівцями, люди подумки прощалися з життям, вважаючи, що ті накажуть їм викопати яму, а потім розстріляють. Але після того, як було знято тонкий шар чорнозему, побачили кістки, а згодом і черепи людей. А коли копачі відкопали труп людини, який добре зберігся, нацисти почали його фотографувати. Здивовані таким перебігом подій, селяни лише мовчки переглядалися між собою. Задоволені наслідками своєї роботи, німці відпустили переляканих копачів.

ПРОТЯГОМ ДЕСЯТИЛІТЬ КОМПАРТІЙНА ВЛАДА СРСР НАМАГАЛАСЯ ПРИХОВАТИ ЇЇ ВІД НАРОДУ
Подібні розкопки з настанням холодів призупинились, але навесні 1942-го були відновлені. Всі роботи, що виконувалися в биківнянському лісі, педантичні німці знімали на кіноплівку.

1.
У липні 1937 року наркомат внутрішніх справ УРСР отримав з Москви телефонограму, згідно з якою належало взяти на облік «всіх куркулів, втікачів з таборів та заслання, а найбільш ворожих елементів — розстріляти». Операція зі знищення «ворогів народу» розпочалася, як свідчать архіви СБУ, першого серпня того ж року. Загальне керівництво нею здійснював тільки-но призначений керівником республіканським НКВС І. Леплевський. Людей розстрілювали без суду і слідства. Каральні органи заздалегідь готувалися до репресій: попередньо — за їхнім наполяганням — Київська міська рада ухвалила рішення про надання НКВС УРСР земельної ділянки в Биківнянському лісі для спеціальних потреб.
Її огородили високим парканом з колючим дротом, вздовж якого виставили пости.
— Навіть ми, хлопчаки, розуміли, що там діється щось надзвичайне,— згадує Михайло Могилець, сім'я якого мешкала неподалік того зловісного об'єкта.— Адже після того, як солдати звели паркан, сюди почали приїздити вантажівки, криті чорним брезентом. Коли ж ми наближалися до них, то охоронці відганяли, погрожуючи «перестріляти, як горобців». А батько, коли я цікавився в нього, що ж там відбувається, відмовчувався і радив тримати язика за зубами.
І справді: у кузовах критих вантажівок, що прибували щодня до лісу, були тіла «куркулів» і «шпигунів», знищених у катівнях НКВС. Ось як згадує ці події один з колишніх співробітників НКВС, котрий брав у них безпосередню участь:
«Коли я привозив трупи в Биківню, то ями там уже були викопані і трупи скидались навалом. Усі рейси до биківнянського лісу виконувалися здебільшого вночі і з ближнім світлом фар».
Ці поїздки здійснювалися протягом чотирьох років. Вони не припинялися і тоді, коли на Київ уже падали німецькі бомби: розуміючи, що доведеться втікати, каральні органи безжально нищили «ворогів народу», вважаючи, що ті служитимуть гітлерівцям. Останні, дізнавшись про те, що тут відбувалося, вирішили використати цей факт у своїх інтересах. Тому-то й проводили у биковнянському лісі розкопки, про які згадувалося вище. Про свої знахідки вони повідомили в газетах, що видавалися на окупованих територіях багатьох країн.

2.
«Опубліковані репортажі, ілюстровані оригінальними знімками зі Львова, Луцька, Мінська, Таллінна, Рівного і Мінська, показали цілому світу варварський, нелюдський терор більшовиків, жертвами якого стали тисячі невинних жінок, дітей і чоловіків. Аналогічне явище бачимо і в Києві, про що повідомляють свідки і німецькі військові кореспонденти. Безпосередньо за Броварами... німецькі війська знайшли кілька великих насипів з піску. Після розкопування знайдено в них страшно спотворені людські тіла».
Це — витяг зі статті «Шляхом мордувань. І в Києві лилася невинна кров», вміщеній в одній з київських газет у жовтні 1941 року.
Восени 1943-го — після визволення Києва й області від гітлерівців — була утворена державна комісія для розслідування злочинів німецько-фашистських загарбників. Вона, звісно, «з'ясовувала» і правду про Биківню, дійшовши висновку, що там «поховано жертв гітлерівського режиму». А одного з місцевих жителів, який не побоявся розповісти німцям про те, що насправді коїлося за високим парканом у 1930-х, засудили до 10 років таборів: за те, що «вороже налаштований щодо радянської влади, після приходу німецьких окупантів повідомив і показав їм ним же вигадане кладовище НКВС, де нібито були поховані радянські люди». З часом про биківнянську трагедію почали забувати. Але в 1970-х роках до органів влади, зокрема й до ЦК КПУ і КДБ, стали надходити звернення громадян, у яких ті повідомляли, що в биківнянському лісі «орудують різні пройдисвіти, шукаючи в могилах коштовності». Автори листів просили вжити заходів, а також з'ясувати, що це за поховання, про які ніде не повідомлялося. Перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест відвідав биківнянський ліс. Про його враження свідчать щоденникові записи: «Був особисто на місці — жахлива картина людської трагедії». Чи знав усю правду про неї Шелест — невідомо. Але якщо навіть і знав, кістки чиїх жертв він бачив, то нічого зробити для того, щоб правда відкрилася, не міг. Щоправда, один з колишніх його колег стверджував, що партійний керманич України домагався увічнення пам'яті закатованих, але в Кремлі його не підтримали. Хай там як, а за розпорядженням Ради Міністрів УРСР була утворена урядова комісія для розслідування злочинів, здійснених... гітлерівцями в районі Дніпровського лісництва. Іншими словами, вже в її назві читалися результати майбутньої роботи. І незабаром газети в Україні вийшли з повідомленням:
«У квітні 1971 року в Дарницькому лісному масиві було знайдене ще одне місце розправи фашистських загарбників над радянськими людьми. Спеціальною урядовою комісією виявлено, що тут окупанти по-звірячому знищили декілька тисяч радянських громадян — військовополонених, жінок, старих, інвалідів».

3.
Лише на початку так званої перебудови з'явилася можливість говорити правду, нікого не остерігаючись. У середині 80-х років група українських письменників надіслала до ЦК КПУ листа з проханням впорядкувати місця поховань, встановити там пам'ятник. Партійні функціонери тоді вже не могли відмовчатися й утворили комісію, яка повинна була з'ясувати долю людей, на честь яких пропонувалося спорудити пам'ятник.
«У Дарницькому лісництві міста Києва виявлені останки радянських громадян, знищених німецько-фашистськими загарбниками в період Великої Вітчизняної війни. Радою Міністрів УРСР створено урядову комісію на чолі з міністром внутрішніх справ І. Гладушем. Їй доручено провести обстеження ділянки місцевості, де виявлено останки загиблих, забезпечити відповідні експертизи та дослідження, документування, організацію їхнього перепоховання та внести пропозицію про увічнення пам'яті жертв фашистської окупації. Про наслідки роботи комісії буде повідомлено».
Це — витяг з інформації ЦК КПУ і Ради міністрів УРСР, оприлюдненої наприкінці грудня 1987 року. Переважна більшість людей, певно, повірила в це. Але були й інші.
— Особисто я не повірив жодному слову,— розповідає далі Олександр Могилець. Бо ж у моїй пам'яті добре закарбувалися і вантажівки, і постріли, що лунали там влітку 1941-го, і поради батька.
До того ж восени — ще за кілька місяців до того, як було надруковане останнє повідомлення, в лісі з'явилися солдати внутрішніх військ, які нікого не пускали до місць, де були знайдені останки людей, а в періодичних виданнях почали публікувати матеріали про те, що в роки війни тут був фашистський концтабір...
Напередодні 43-ої річниці перемоги в Другій світовій війні у биківнянському лісі відкрили пам'ятник, на якому було викарбувано: «Вічна пам'ять. Тут поховано 6329 радянських воїнів, партизанів, підпільників, мирних громадян, закатованих фашистськими окупантами у 1941-1945 роках».
Але громадськість все гучніше вимагала від партійних і радянських органів сказати правду про те, що відбувалося у биківнянському лісі. Зокрема, влітку 1988 року на биківнянських могилах відбувся мітинг, на якому відкрилася страшна правда про масові розстріли «ворогів народу». Очевидці стверджують: співробітники КДБ спостерігали за мітингом, записуючи промови, що лунали на ньому, і фотографуючи його учасників. Але ніхто не зазнав репресій. Часи змінювалися.
Згодом у Москві було засноване всесоюзне товариство «Меморіал», яке очолив лауреат Нобелівської премії академік Андрій Сахаров, який незадовго до цього повернувся із заслання. На І з'їзді «Меморіалу» вперше було сказано і про Биківню. А в «Литературной газете» вийшла стаття журналіста Сергія Кисельова, що називалася «Таємниця Биківнянського лісу», в якій автор викладав свою версію того, що там відбувалося насправді. Активісти Українського товариства «Меморіал» організували і провели багатолюдні збори, на яких поставили питання про розслідування злочинів сталінських сатрапів на Україні. Політбюро ЦК КПУ відреагувало, утворивши комісію з розслідування таємниці поховань у цьому лісі. Незважаючи на сильний опір влади, члени українського «Меморіалу», які теж увійшли до складу комісії, все ж знайшли чимало очевидців подій. І врешті-решт у липні 1989 року влада змушена була визнати, що «в районі селища Биківня в 1936-1941 роках провадилося поховання репресованих і страчених у Києві. Слідством встановлено прізвища декого з похованих, які згодом були реабілітовані. Усього в цій місцевості виявлено 6783 чоловіки». Історики, які досліджують цю трагедію, кажуть, що насправді в биківнянському лісі знищено понад 100 тисяч людей.
...Ми й досі не знаємо всієї правди про ті не такі вже й давні страшні злочини. Нам не відомі справжні масштаби репресій, влаштованих кремлівською верхівкою проти українського народу, рідко згадуємо невинно убієнних комуністичним режимом. А так не повинно бути. Бо лише пам'ятаючи про своє минуле, його найтрагічніші сторінки, можемо будувати майбутнє, убезпечившись від їхнього повторення.

Сергій ЗЯТЬЄВ
також у паперовій версії читайте:

• НАЙДАВНІШИЙ КАМІНЬ НА ЗЕМЛІ
• ХАРКІВ СТАРШИЙ ЗА СВІЙ ОФІЦІЙНИЙ ВІК?

назад »»»