ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
РОЗМОВЛЯЮЧИ З БОГОМ, КРАЩЕ ЧУЄШ ЛЮДЕЙ
У дуету вокальної імпровізації Ігоря Сіліна й Ольги Ткаченко, створеного в Києві, ствердженого в Росії і прославленого на різних континентах, дуже екзотична назва — «Duo Zikr» і зовсім незвичайна манера співу. Езотерична (первобутня, природна), гармонійно-мелодійна музика дуету перебуває за межами порівнянь і аналогій, її «форму і зміст» пояснити звичними термінами дуже складно, ну, хіба що можна сказати: це Магічний Театр Голосу.

Блискучі виконавці вдало сполучають елементи свободи і строгої форми, які трапляються в усіх стилях,— від азіатських релігійних співів до сучасного фрі-джазу, створюючи багату розмаїтість вокальної виразності і звукових відтінків. Таке мистецтво несе в собі катарсис, дає людині переживання вищих станів, зворушеності, спокою і благодаті. Напевно, тому Ігор і Ольга здебільшого виступають у костелах, храмах і церквах, де, за словами самих музикантів, найкраще сприймати музику «Duo Zikr».
«Зікр» у перекладі з арабської означає «поминання» — духовна вправа з метою відчути усередині себе божественну присутність, буквально це — розмова з Богом. У своїй творчості Ігор і Ольга поєднали глибоку філософію з унікальним сполученням вокальних технік, серед яких суфійський зікр, камерний і народний вокал, тибетська мантрова вокальна техніка, тувинський горловий спів, православне радіння тощо. Голосовий діапазон Сіліна і Ткаченко неймовірний: 8 октав на двох — від ледь чутного шепоту до пронизливого крику...
За 15-літню історію «Duo Zikr» випустив 20 дисків, об'їздив з концертами практично весь світ, співпрацював з відомими музикантами: Борисом Гребенщиковим, Сергієм Курьохіним, Дживаном Гаспаряном, Енвером Ізмайловим, Володимиром Соляником, Сергієм «Чижем» Чиграковим, Кензо й іншими. Творчість дуету високо оцінили Мстислав Ростропович і Галина Вишневська.
У Києві «Duo Zikr» показав себе індивідуально (дуетно) — у костелі Святого Олександра і колективно (за участі чоловічого хору «Театр «Голос Вогню») — у Великому залі консерваторії. На першому концерті це були пілігрими, що переборюють крижану пустелю в пошуках надії, на другому — жителі (друзі-однодумці) оази, які священнодіяли з теплими звуками — променями сонця, розчиненими в струменях живлющої води, що вгамовують спрагу любові і взаєморозуміння.

Хто є хто
Ігор Калінаускас (по матері — Сілін) — режисер й актор, композитор і художник, учений і письменник, доктор наук, професор, філософ і психолог, віце-президент Академії МАЇСУ — «Керування, інформатика і зв'язок у природі і суспільстві» при ЮНЕСКО. Закінчив Державне театральне училище імені Щукіна за спеціальністю «режисер», поставив близько 70 спектаклів на сценах різних міст Радянського Союзу. Організовував театральні студії в Києві, Калузі, Вільнюсі і Даугавпілсі.
Калінаускас є автором багатьох статей і монографій, понад 20 років видає книжки з практичної психології. Автор двох запатентованих винаходів. ДФС (диференційовані функціональні стани) — це методика саморегуляції, що дає можливість керувати своїми емоціями, думками і станами, мобілізує внутрішній потенціал людини, його витривалість і працездатність. Інший винахід Калінаускаса — унікальна техніка вібраційного голосоведіння полягає в особливому способі видобуванні звуку, у якому практично не беруть участь голосові зв'язки й органи дихання — якщо до рота співака піднести запалену свічку, то полум'я не колихатиметься. Відбувається це тому, що звук народжується всередині тіла, і завдяки тілесним резонаторам й енергетичним вібраціям здобувається специфічний тембр.
У середині 1990-х Ігор Калінаускас-Сілін захопився живописом: за 10 років він написав понад 700 полотен, більшість яких опинилася в приватних колекціях у Росії (Санкт-Петербург), Литві, Словаччині й Україні. Деякі картини Ігоря представлені в недавно відкритій Майстерні Калінаускаса на Таганці.
Ольга Ткаченко — випускниця Київського державного театрального інституту імені І. Карпенка-Карого. У театральній студії «Вогненна квітка» почала освоювати унікальну психотехніку Калінаускаса. Понад вісім років викладає в «Zikr School». «Ідея створення школи виникла в мене, коли ми жили на Кіпрі,— розповідає Ольга Ткаченко.— Захотілося створити школу, у якій людей навчатимуть не тільки основ вібраційного і храмового співу. Для мене «Zikr School» — це певний спосіб життя, відмінний від звичайного, в основі якого лежить психологічне відновлення. Перше заняття ми провели саме на Кіпрі в 2000-му році, відтоді влаштовуємо семінари з вібраційно-медитативного співу в різних містах».
Учні Ігоря Сіліна й Ольги Ткаченко досягли чималих успіхів в галузі вібраційного співу. Понад рік тому в Києві розпочав діяльність Театр «Голос Вогню» під керівництвом Ольги Ткаченко, який бере участь в останніх концертах «Duo Zikr».
— Ігорю, Ольго, є чудова українська народна пісня «Повій вітре, на Вкраїну». От і вас знову занесло до Києва. З чого все тут почалося?
Ігор Сілін: — Приємно констатувати, що як творчі особистості ми народилися в Києві. Тут у мене був театр-студія, серед іншого я навчав студійців різних технік голосу. Це хобі — з чотирнадцяти років, я цікавився усілякими дивовижами, пов'язаними з людським голосом, насамперед народними піснями: слов'янськими, тибетськими, азійськими, африканськими, класикою. Я був просто «поведений» на голосі, робив навіть читецькі хори, коли люди не співали, а читали вірші, використовуючи різну голосову техніку. Викладав сценічну мову в театральному інституті.
Якось у мій театр прийшла Ольга Ткаченко. Коли репетирували виставу за Лесею Українкою «Возлюби», вона заспівала. У п'єсі є авторська ремарка: співає тужливу східну пісню. Нот ніяких. Оля почала імпровізувати, на одній з репетицій це було так цікаво, що в мене майнула думка: а чому б не презентувати це як окремий вид мистецтва. Та раптом сталася справжня драма: нас покинув спонсор, вистава не відбулася, актори розбіглися, залишилася тільки Ольга. Я запропонував: «Олю, спробуймо проспівати цей спектакль». Вона здивувалася: «Як проспівати?».— «Не знаю як, але щось таке мені ввижається. Спробуймо». Адже були напрацьовані переживання, вибудовані партитури ролей. Ми зібрали друзів, знайомих, осіб з вісімдесят. Свого приятеля-композитора я попросив: «Послухай. Потім ми з тобою поговоримо конкретно, за гамбурзьким рахунком, як-то кажуть».
Удвох ми проспівали весь спектакль за півтори години, практично без зупинок. Сприйняли, на подив, прихильно. Я композитора потім запитав: «Як ти думаєш, може з цього щось вийти?» — «Можливо, але потрібно те, те і те. А в першу чергу необхідно зайнятися класичним камерним вокалом».
Ми зробили ще одну виставу «Пісня, пісня...» (на постановку гроші дав один з друзів). Режисер театру імені Лесі Українки Володимир Петров допоміг з режисурою (для мене це був перехід в іншу іпостась). Спектакль зіграли лише чотири рази. У ньому не було тексту, ми вдвох співали свої імпровізації, вбрані в пластику, були декорації, костюми, які ми отримали з Ташкента (у 1992 році там було дешевше їх виготовити і літаком доправити до Києва, такі були часи). Потім ми почали їздити по різних містах — концертувати. Друзі з Петербурга так захопилися нашою творчістю, що перевезли нас у північну столицю, почали фінансувати цей проект. (Ще до того на фірмі «Мелодія» вийшла наша вінілова грамплатівка). У Смольному соборі відбувся наш перший офіційний концерт, на який практично без реклами прийшла купа народу — сімсот меломанів. Люди оцінили наш вокал, який ми почали шліфувати в чудового педагога Тамари Миколаївни Сморякової, камерної співачки і викладача вокалу в Петербурзькій театральній академії. П'ять років у неї вчилися професіоналізму. Потім Ольга ще займалася з оперною співачкою на Кіпрі. Ми добре пам'ятаємо слова Анатоля Франса: «Мистецтву завжди загрожували два чудовиська: художник, який не є майстром, і майстер, який не є художником».
Об'їздили півсвіту, на різноманітних фестивалях побували, але завжди тягнуло в рідну Україну. Зазвичай щороку ми даємо концерти в Києві, Одесі й Дніпропетровську.
Ольга Ткаченко: — Найбільше теплих, щемливих спогадів, звісно, пов'язано з Києвом. Пригадую, як ми брали участь у постановці опери «Цар Едіп» Стравінського на площі Незалежності (1997 рік), яку здійснив режисер Василь Вовкун, нинішній міністр культури і туризму України. То був чудовий день: над Хрещатиком цілий день звучав «Duo Zikr» — композиції з нашого альбому «Містерія чаші» (поки йшла репетиція, музика лунала в трансляції, увечері відбувся спектакль). Ми грали в пролозі, у середині вистави й в епілозі: зображували жерців-оракулів. Постановник сказав, що наша музика — це ранній Стравінський. Вистава відбулася дуже цікава, нестандартна, авангардна, у ній цар Едіп полетів на небо на пожежному підйомнику. Коли по закінченні ми з Ігорем, піднімаючись нагору до готелю, пробиралися крізь оточення правоохоронців, до нас підійшов один з «беркутівців»: «Це ви співали? Здорово. Дайте автограф». Йому, певно, сподобалося, що дивні оракули співали без слів.
До речі, разом з Василем Вовкуном був здійснений перформенс «Зірка Полин». У тридцятихвилинному дійстві брали участь балет, діти. Ми співали, а глядачі плакали. Дуже крикро, що цю акцію зовсім залишили поза увагою преса, телебачення. Там був просто приголомшливий епізод: маленькі хлопчики тягнуть за собою іграшкові машинки, а дівчатка несуть ляльки. Від коліщат машинок ішов звук: ш-ш-ш-ш (Сергій Хмельов підсилював його перкусією). Просто мороз продирав... Завершували цей трагічний перформенс ми з Ігорем своїм реквіємом (на диску це остання річ).
— У нас є співочий ректор. А Ігор — співочий психолог.
Ігор Сілін: — Для мене спів — це продовження лінії театру. У мене було чимало можливостей стати кабінетним ученим-психологом, але завжди вабив театр — джерело практичної психології. Іноді я перегинав, мені казали: «Знову ти лекцію поставив, а не виставу».
Театр — це пошук. Колись я зі своїм приятелем і колегою Борисом Тираспольським з'ясував, що Станіславський запозичив методику акторського перевтілення, тобто взяв усі вправи з раджи-йоги у викладі Рама Чаракі (це ім'я взяв собі англієць, який учився в Індії). Ми показали свої розвідки театрознавцям, вони підтвердили їхню правильність, були у великому сум'ятті й азарті від того, що ми відкрили,— виявляється гувернер сина Станіславського привозив цю літературу з Калуги, де тоді перебував міжнародний містичний центр (там твори перекладали й видавали). А ми з Тираспольським не переставали шукати таку психотехніку для акторів, яка дала б змогу використовувати додаткові засоби виразності, адже ми всі тоді були захоплені Бахтіним, Лотманом (літературознавці.— В. К.), їхньою тезою про хронотоп — входження в простір певного твору. Потім Борис залишив країну, а я наполегливо втілював нові ідеї в театрі. Оля в цьому сенсі виявилася дуже здібною ученицею.
«Duo Zikr», можливо, єдиний у світі дует, який знає, про що співатиме, але не знає якою буде музика, ми навіть не знаємо, хто візьме першу ноту. Ми себе називаємо театром голосу, вільним вокалом, і цього нам досить, щоб внутрішньо повноцінно почуватися.
— Вас вважають некон'юнктурними, альтернативними, андеграундними, однак коли перед вами стоїть завдання донести свою творчість людям, чи не виникає спокуса вдатися до компромісу: заспівати щось з «Бітлз» чи єврейську «Хава нагілу», якісь хіти, аби достукатися до сердець? Чи не є неминучою трансформація творчих підходів? Які довелось пройти ключові віхи, щоб стати тими, ким ви є нині?
— У якийсь момент ми збагнули: треба домогтися експертного визнання вокальної складової нашого ремесла. Така чудова можливість з'явилась: нас запросили в Італію на закритий фестиваль для професійних композиторів, музикознавців і виконавців. Ми заспівали авторську композицію, а також авангардну ораторію композитора Сергія Білімова, у якій кожна частина — це проспівування одного слова 30–36 мовами, а партитура була така каверзна, що навряд чи хто за неї взявся б, крім нас. Ми одержали високу експертну оцінку нашого вокалу. Це був дуже важливий рубіж для нас.
Другий важливий момент: ми зрозуміли, що потрібно регулярно записувати студійні диски. Концертів може бути мало, а диск житиме і після нас.
Наступна віха: ми додали в наші імпровізації інструменти. Почали співпрацювати з видатними музикантами в різних країнах — рокерами і джазменами. Останні наші чотири студійні записи здійснено з музикантами, це так званий лаунж, тобто ми співаємо, а потім додається діджейська музика (чаклував талановитий Віктор Странник). У Пітері подібне ми робили з Андрієм Самсоновим — відомим саундпродюсером і музикантом. Це для того, щоб не перетворитися на консервну бляшанку. Щоправда я вважаю, додавання інструментів є певним відступом від генеральної акапельної лінії, цей симбіоз є необхідним як барва, як розширення діапазону, але не повинен бути постійним.
Розмову з Богом, з людським серцем не можна забруднювати прагненням сподобатися публіці, так само смертельно небезпечно когось наслідувати, отже, «Бітлз» чи «Хава Нагілу» ми не співатимемо.
— У вашому артистичному житті було чимало парадоксального, абсурдного, дивовижного. Розкажіть про це.
— У пам'яті чомусь одразу спливло таке. Співали ми якось на Бродвеї концерт, після цього був улаштований фуршет, на який завітали переважно російськомовні митці. Підходить до нас диригент, якщо не помиляюся, грузин Чантурія. Він давно емігрував, добре живе: у США багато симфонічних оркестрів. Каже: «Чого ви такою дурницею займаєтеся, давайте я вас прилаштую, в Америці басів не вистачає. І Олю прилаштую. Будете нормальними людьми, нормально заробляти і співати нормальну музику». А ми перебували в піднесеному натхненному стані: публіка нам бурхливо аплодувала, а коли ми йшли за кулісами, студенти-волонтери, які обслуговували дійство (від білетерів до технічних працівників), вишикувалися двома шеренгами і влаштували нам овацію.
— І раптом грузин вилив цебро холодної води на голову.
— Авжеж, такий парадокс... А ось зовсім інша історія. Практично кожен концерт «Duo Zikr» знімається на відео. На одному з дисків зафіксований наш «чарівний» виступ в Ізраїлі. На православне Різдво ми вирушили з концертом до священного міста Єрусалима. Перед концертом небо затягло свинцевими хмарами, пішов дощ зі снігом,— усе це ускладнювало проведення концерту на Оливній горі. Ми вирішили не звертати уваги на примхи погоди й у запланований час вийшли на сцену. У цю саму мить безпосередньо над сценою хмари розійшлися і в небі відкрилося своєрідне «вікно», з якого на Єрусалим пролилося яскраве сонячне світло. По закінченні нашого виступу хмари знову затягли ієрусалимське небо, так само раптово, як перед тим зникли. Ця воістину незвичайна історія надихнула мене написати картину «Видіння Священного Граду».
Творчість щодня прописує, промальовує, проспівує найсвітліші сторінки нашого життя.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»