ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА УКРАЇНА І СВІТ
БІЛОРУСЬКА ГРА
Переговори міністрів закордонних справ Польщі й Білорусі були першим контактом Білорусі на західному напрямку на такому високому рівні за кілька останніх років. Тривали вони довше, ніж було передбачено, у тому самому будинку, де лідери трьох радянських республік (України, Росії й Білорусі) підписали знаменитий Біловезький договір, який поклав кінець існуванню Радянського Союзу.

Із зустрічі Сергія Мартинова і Радослава Сікорського випливало, що Мінськ не хоче належати винятково до російської зони впливу. Це має стати сигналом для західного капіталу про відкритість і готовність Мінська до переговорів. Залишається тільки одна проблема, але найбільша — це Олександр Лукашенко, єдиний, напевно, диктатор у сучасній Європі.
Причина успіху колишнього директора радгоспу проста — все повинно перебувати під ручним управлінням, повний контроль держави як за бізнесом, так і політикою. Взамін за це громадянин Білорусі отримував певний радянський набір послуг. Рівень безпеки був вищим, ніж у Росії чи Україні. Пенсії й зарплати, хоч і на низькому рівні, виплачували своєчасно. Тому підтримка Лукашенка в Білорусі була високою.
Гроші він заробляв на торгівлі російською сировиною. Дешеву російську нафту чи газ продавали дорожче на Захід. Завдяки цьому у світовій статистиці Білорусь перебуває на високому місці, як експортер нафти.
Ідеологічно Олександр Лукашенко як «радянська» людина завжди був залежним від РФ. У нього з'явилися проблеми, коли до влади у Москві прийшов Володимир Путін. На нього не діяли обіцянки відродження СРСР під гаслом створення союзу Білорусі й Росії (СБіР). Путін хотів звести Лукашенка щонайбільше до ролі представника Кремля в одній з менш важливих західних губерній, якою мала стати Білорусь.
Війною на Кавказі російська влада налякала не тільки Захід, а й найближчих союзників. Застосування зброї щодо суверенної держави також викликало переляк у Мінську. Лукашенко усвідомив, що Росія перестала бути стабілізуючим чинником для його влади, вона є реальною загрозою.
Нічого дивного в тому, що Лукашенко вирішив виконати шість вимог Євросоюзу. Найважливішою з них було звільнення політичних в'язнів. Парадоксально, але зацікавлення лібералізацією відносин із Олександром Лукашенком стало наслідком війни у Грузії.
Проблемою лишається те, що США і Євросоюз розпочали з РФ гру, яка ведеться поки що на російських умовах. Це ризиковано, коли забудемо про права людини чи свободу медіа. Якщо не ставитимемо вимог, у Білорусі нічого не зміниться. Таким чином, надамо економічні й ідеологічні аргументи, щоб цей найрепресивніший режим у Європі продовжував своє існування.
Очевидно, що оптимістичний варіант у Олександра Лукашенка не спрацював. Вільних медіа у країні немає, і ніхто з опозиціонерів до парламенту не потрапив. Більшість опозиціонерів розчарована політикою санкцій. «Мусимо пробувати, бо у протилежному разі що нам залишається? Вибудовувати між Білоруссю і Європою берлінську стіну?» — запитує провідний опозиціонер Олександр Мілінкевич. Одначе думка опозиціонерів мало кого цікавить. Адже навіть міністр Сікорський не зустрівся із жодним з них.
Однією з найбільших несподіванок з-поміж наслідків конфлікту з Грузією для кремлівських стратегів була відсутність підтримки з боку держав, у яких Москва мала традиційну усталену підтримку. Адже без визнання Абхазії й Південної Осетії хоча б частиною міжнародної спільноти ці самопроголошені країни не зможуть досягти навіть статусу Тайваню чи Палестини. Вони залишатимуться сепаратистами, самопроголошеними утвореннями, існування яких цілком залежатиме від російської армії. Тим більше російських лідерів дратує незалежність, яку виявляє у цьому питанні Лукашенко, здавалось би, найближчий союзник Кремля.
Путін і Медведєв зрозуміли, що у цій дипломатичній війні опинились самі. У міжнародній політиці самотність тотожна неефективності. Підпорядкування видається необхідністю. При цьому воно має набагато менше ризику, ніж повернення контролю над Тбілісі чи Києвом. Адже Білорусь — представник хоча недобудованої, але федерації з Росією (відомий СБіР).
Олександр Лукашенко прагне суверенності для особистої влади. Інакше кажучи, щоб ніхто не втручався до його управління великим радгоспом під назвою «Білорусь». Щодо цього навряд чи у когось є сумніви.
Росія усе наполегливіше реалізує імперський курс і не в змозі терпіти незалежний центр влади у Мінську. Федерації, за рецептами Москви, завжди завершуються централізацією. Так було з радянською федерацією, і так нині відбувається з російською федерацією. Так буде й зі СБіРом. Не важливо, що Лукашенко ніколи не протиставлявся своєму східному сусідові, на практиці ніколи не ставав поперек стратегії, реалізованої Москвою. Але імперія, яка збирає сили, за своєю природою не може співіснувати з будь-якою суверенною владою.
Білоруський лідер розуміє московські розрахунки, тому намагається зробити прозахідний пірует. Тут зовсім не йдеться про демократизацію країни. Мета лишається незмінною — максимальне продовження особистої влади над Білоруссю.
З інтересом Білорусі збігаються інтереси Заходу. Парадоксально, але суверенна влада Лукашенка — єдина гарантія незалежності цього сусіда. Геополітика надто цинічна. Для України, Польщі й Заходу краще «незалежна» Білорусь Олександра Лукашенка, ніж підпорядкований анклав РФ. Розрахунок очевидний: нема Російської імперії без України. Але так само очевидно, що нема її без Білорусі. Тому у стратегії Заходу Мінськ усе більше займає місце, подібне до місця Києва.
Діалог повинен мати чітко визначену стратегію, інакше рано чи пізно Мінськ опиниться в руках Москви, тому Захід має запропонувати еволюцію, хоча б за зразком польського «круглого столу». Умова може бути одна — посередником у переговорах між режимом і опозицією буде Брюссель, а не Москва. Таким чином, Лукашенко певний час втримає владу. Візит міністра закордонних справ Польщі Радослава Сікорського доводить, що Варшава розуміє геополітичну ситуацію та ставку у політичній грі. Послідовність і активність у політиці щодо Тбілісі й Києва роблять Польщу природним лідером східної європейської політики, яка активно формується. Цей факт Європа має всі підстави використати у формуванні спільної стратегії щодо Мінська.
За матеріалами закордонної преси підготував

Євген ПЕТРЕНКО
також у паперовій версії читайте:

• КАРІМОВ ПЕРЕГЛЯДАЄ ПРІОРИТЕТИ

назад »»»