ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ПОЛІТИКА
СВОБОДУ НЕ СПИНИТИ?
Завтра виповнюється чотири роки від початку події, до якої у вітчизняному суспільстві чи не найбільш неоднозначне ставлення. Йдеться про Помаранчеву революцію. Саме 22 листопада 2004 року десятки і навіть сотні тисяч громадян України вийшли на Майдан Незалежності з твердим наміром захистити свій вибір, зроблений під час другого туру президентських виборів.

Відтоді спливло чимало води, і до Помаранчевої революції навіть у її учасників ставлення змінилося. Декому не здається, що то був марш Свободи, як прийнято було називати подію чотири роки тому. Втім, насправді, історія свідчить: ніщо й ніколи не робиться марно. Вочевидь, те прозріння громадської думки справді було потрібним. Усіх своїх потаємних секретів подія чотирирічної давнини нашому суспільству ще й досі не розкрила...
Сьогодні ми пропонуємо не занурюватися надміру у приємні (і не дуже) спогади. Спробуємо проаналізувати, чому так сталося, що відтоді нова, приведена народом влада, послідовно, крок за кроком робить усе для свого самознищення в очах цього самого народу. Отже...

2005-й
Прийшовши до влади на пікові своєї популярності, «помаранчева команда» на чолі з Віктором Ющенком почала діяти нестандартно. Принаймні, про походи усього складу уряду на каток чи про загальну поїздку до музею архітектури й побуту досі в нас ніде й ніколи не було чути. Однак цим оригінальність, на жаль, обмежувалася. Бо щодо створення сприятливіших умов для розвитку економіки нова влада швидко розгубила усі очікувані пріоритети. По-перше, у 2005 році значно (приблизно удвічі) скоротилося зростання промислового виробництва. Попервах здавалося, що такий стан справ удасться виправити очікуваними інвестиціями. Проте обіцянки про інвестиційну «зливу» насправді залишилися лише обіцянками.
Показово, що вже тоді президентська та прем'єрська (уряд, як і тепер, очолювала Юлія Тимошенко) сторони натякали на те, що в усьому, що не вдається зробити, винна протилежна сторона. До вересня ці натяки звучали обережно. Більше того, під час святкування 14-ї річниці Незалежності України Віктор Ющенко, забувши про всі неузгодженості, привселюдно заявив: кращого уряду, ніж уряд Юлії Тимошенко, в державі досі не було.
Тим парадоксальніше виглядала відставка Юлії Володимирівни, котра сталася через два тижні після такої багатообіцяючої заяви. 8 вересня 2005-го стало першим серйозним ударом по «помаранчевій команді». За великим рахунком, тоді більшість аналітиків прогнозувало: цілковитої довіри та порозуміння між Ющенком і Тимошенко ніколи не буде. Навіть попри відому тезу про те, що в політиці немає вічних друзів, а є лише вічні інтереси.
Призначення нового прем'єра — Юрія Єханурова — проходило складно. З першої спроби він не отримав потрібної кількості голосів у Верховній Раді. Зокрема, й тому, що БЮТ, ображений на Президента, навідріз відмовився його підтримувати. Лише після підписання знаменитого меморандуму між владою та опозицією, що його скріпили своїми автографами «два Віктори», Єхануров посів крісло керівника Кабміну завдяки голосам «регіоналів».

2006-й
На початку січня в Україні розгорівся скандал, пов'язаний із укладенням непрозорих (як твердили опоненти) договорів про постачання газу з Росії. Посередницька компанія «РосУкрЕнерго» стала поперек горла не лише Юлії Тимошенко, а й багатьом іншим тодішнім парламентським силам. У результаті, 10 січня 2006-го більшість депутатів проголосувало за відправлення уряду Юрія Єханурова у відставку.
На той час наближалися парламентські вибори, і такий крок більшістю спостерігачів було сприйнято як політтехнологію. Бо Кабінет Міністрів і справді спокійнісінько продовжував виконувати свої обов'язки.
Після парламентських виборів, котрі відбулися у березні, трійка колишніх союзників («Наша Україна», БЮТ і СПУ) отримала більшість голосів. Відразу розпочалися переговори про створення коаліції. Варто зауважити, що Юлія Тимошенко нібито зовсім забула про недавні тертя з главою держави і його командою. В очікуванні повернення у прем'єрське крісло вона найактивніше лобіює створення коаліції демократичних сил.
Лише 22 червня цю коаліцію було створено. Однак далі її діяльність так і не розвивалась. Через два тижні (6 липня) керівником парламенту став лідер соціалістів Олександр Мороз, котрого, крім СПУ, підтримали представники «регіоналів» і комуністів.
Цілий місяць політична ситуація в Україні вирувала, але усе закінчилося мирно: 2 серпня з ініціативи Президента було підписано так званий Універсал національної єдності. Під цим документом поставили свої підписи провідні політичні сили, крім Юлії Тимошенко. Ось тільки проблема: універсал ні до чого не зобов'язував, що й продемонстрували подальші події. Від підписання цього документа виграли лише «регіонали», чиєму лідерові Віктору Януковичу вдалося повернутися у велику політику в ранзі прем'єр-міністра.
Сяке-таке порозуміння між керівниками держави та уряду тривало недовго. На початку вересня Янукович відмовився підтримувати Ющенка у питанні потенційного приєднання України до НАТО. А розробка законопроекту про Кабінет Міністрів підтвердила: Партія регіонів у своєму марші до абсолютної влади не має наміру ні перед чим спинятись. У цей час у відставку йде більшість «нашоукраїнських» міністрів, котрі в очікуванні обіцяної «широкої» коаліції пішли працювати в уряд у серпні.

2007-й
Початок року традиційно напружений. Блок Юлії Тимошенко разом із коаліцією долає вето Президента на закон про Кабмін. Згідно з цим документом глава держави позбавляється права впливати на формування уряду.
А вже у березні коаліція починає «нарощувати м'язи». До неї приєднується частина депутатів «Нашої України» на чолі з Анатолієм Кінахом. Нагородою за цей перехід була посада в Кабінеті Міністрів для Кінаха.
Голова ВР Олександр Мороз безапеляційно натякає на те, що до травня коаліція налічуватиме 300 голосів, себто конституційну більшість. Президента Віктора Ющенка такий стан справ не влаштовує. Тож він починає думати про розпуск парламенту.
Саме це Ющенко і робить, однак від моменту видання його першого указу про розпуск до самих виборів минуло півроку. Знаковою стала ніч на Трійцю, коли глава держави, прем'єр Віктор Янукович і спікер Олександр Мороз нарешті домовилися про проведення виборів. Ще одна потужна політична сила — БЮТ — була до них давно готова. Дилему було розв'язано. До речі, саме такого вирішення питання немає нині. Чимало політологів небезпідставно наголошують: проведення будь-яких позачергових виборів в Україні неможливе, якщо проти них виступає будь-хто з нинішніх політичних «важковаговиків»: Ющенко, Тимошенко чи Янукович.
Торік вибори відбулися у день Віри, Надії та Любові — 30 вересня. Однак нинішній склад Верховної Ради став таким, що є найдалі від будь-якого порозуміння.
Окрім того, 2007 рік запам'ятався тим, що головою парламенту став наймолодший за всю історію парламентаризму політик. Арсенію Яценюку на момент обрання було лише 33 роки. А ще поверненням (хоча і з другої спроби) Юлії Тимошенко у прем'єрське крісло.

2008-й
Цьогоріч протистояння всередині колишньої «помаранчевої команди» досягло свого апогею. Вочевидь, можна назвати тільки один приклад, коли Віктор Ющенко та Юлія Тимошенко діяли спільно. Було це на початку року, коли Президент, прем'єр і спікер підписали спільний лист про наміри України приєднатися до плану дій щодо членства в НАТО.
Утім, саме цей документ став причиною того, що Верховна Рада виявилася заблокованою на тривалий час. Причина — прагнення трьох перших осіб держави категорично не сприймалися опозицією.
Навесні та влітку будь-які кроки уряду наражалися на жорсткі коментарі з боку президентського Секретаріату та особисто його керівника Віктора Балоги. Більше того, коли Кабмін подавав до Верховної Ради той чи інший принциповий законопроект, глава держави неодмінно дублював його. Звісно, додаючи до нього низку власних «родзинок».
Величезна прірва між першими особами країни поглибилася після проведення дострокових виборів Київського міського голови. Юлія Тимошенко навіть сама планувала брати в них участь, однак, зрештою, вирішила собі на заміну запропонувати киянам Олександра Турчинова. А ось Президент чомусь вирішив, що для киян не може бути нікого достойнішого від Леоніда Черновецького. В результаті мешканці столиці втратили реальну нагоду переобрати свого керівника, про чиї діяння написано цілий стос публікацій, далеко не найкращого змісту.
2 вересня «помаранчеву команду» знову залихоманило. Тільки тепер на змову з колишніми «регіональними» опонентами пішли бютівці, «нашоукраїнці» на всі голоси почали паплюжити пропрем'єрську фракцію за зраду. Щодо цього цікава ситуація спостерігається в Україні. Той, хто йде на ситуативні контакти з Партією регіонів, в очах опонента є неодмінно зрадником. Якщо до такого маневру вдається сама ця політична сила, то усе пояснюється «необхідністю забезпечити цілісність держави»...
* * *
Між іншим, головне гасло Помаранчевої революції було якраз не «Ющенко, Ющенко!», а «Схід і Захід — разом!». Зараз про це щось не надто прийнято згадувати. Як, власне, про революцію чотирирічної давнини. Ви помітили, шановні читачі, як змінювалося у влади ставлення до цієї події? У 2005-му першу річницю цієї видатної події святкували вельми помпезно, з трибуною і першими особами держави на Майдані. Наступного року на головну площу столиці вийшли лише деякі активісти. Торік про подію майже ніхто не згадав. Нині...
Яке нам діло до того, чи згадає хтось із НИХ про цю подію? Це — НАША річниця. А свята, котрі надміру не заяложені будь-якими владними дотиками до себе, традиційно миліші серцю простих громадян. То що, свободу не спинити?..

Ярослав ГАЛАТА
також у паперовій версії читайте:

• СПІКЕРСЬКО-УРЯДОВИЙ КЛІНЧ

назад »»»