ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
АНАТОЛІЙ ПОСТОЮК:«Я ПРАЦЮЮ НА ОПТИМІЗМ ЛЮДЕЙ»
Найвища характеристика людини — простий і мудрий. Такі особистості є рідкісними у всі часи. Це щастя — бути з ними знайомим. Художник Анатолій Постоюк водночас дитинний і всерозуміючий. Він знаний і не популярний. Він ніби затулений тією справою, яку чесно робить. Хто нашвидкоруч скаже, що в музеї Києво-Печерської лаври діораму «Стоянка первісної людини» створив художник Анатолій Постоюк? Або ж трагічно глибокі діорами «Канів», «Холодний яр», «Богуслав» у краєзнавчих музеях Черкас, Богуслава теж справа рук Анатолія Постоюка?

Скільки його видатних картин розлетілися світом — від США до Японії, від Великої Британії до Ізраїлю. Яке щастя, що в рідній Україні чимало їх залишилося у збірках краєзнавчих музеїв Херсона, Маріуполя, Кіровограда, Лубен, художніх музеїв Дніпропетровська, Запоріжжя, Львова, Горлівки, Феодосійської картинної галереї, Музею історії Києва та Меморіального музею І. Хвостецького у місті Почаїв.
Справжнього митця зазвичай вирізняють дві риси: опозиційність і оптимізм. Вислів Дідро — «щаслива людина та, яка дає щастя багатьом людям» теж про творче кредо Анатолія Постоюка. А мистецтвознавець Ганна Козаченко помітила таке: «На автопортреті 1965 року художник наче затиснутий зусібіч композиційно. Навіть верхня частина чола обрізана рамою — знак заборони вільно мислити. (Це тепер телеекрани зомбують глядачів обрізаними головами в серіалах, щоб якнайменше думали). А. Постоюк належить до покоління внутрішньо вільних, сильних особистостей. Широкий пружний мазок, притаманний манері художника в молодості, видає супротив репресіям брежнєвської доби, які ламали хребти творчій інтелігенції, але ж не перемагали. Втім, як сказав колись Павло Загребельний, «перемогти — не значить перевищити». Нині довгожителі, які свого часу на художніх радах відсторонювали від експозицій «нетипові» талановиті твори, милуються і навіть висловлюють авторові своє захоплення. Анатолій Постоюк не називає прізвищ, він давно всім усе пробачив. Хоча не все забув.
Народився Анатолій Лаврентійович 1938 року у сім'ї лікаря. Потяг до мистецтва відчув у ранньому дитинстві, прикладом були обидва дядьки, які ще до війни навчались у Київському художньому інституті у видатного Федора Кричевського. Проте майже жебрацьке життя не давало можливості опановувати основи мистецтва, от і працював Анатолій після школи на авіазаводі імені Антонова креслярем, паралельно відвідуючи майже всі київські художні студії. Нарешті з четвертої спроби вступив до Київського художнього інституту на новостворений живописно-педагогічний факультет. Як кращого випускника його єдиного з першого випуску (1963 рік) під час розподілу залишили працювати у Міністерстві освіти в столиці. Але бути чиновником від мистецтва йому було нестерпно і 1965 року він іде на посаду керівника студії образотворчого мистецтва у новому Палаці піонерів, де залишається на довгі роки. Постоюк отримав довгоочікувану можливість творчо працювати: три дні на тиждень викладав, решту часу малював.
Як справжній митець постійно подорожував: особливо ретельно об'їздив Україну, Польщу (бо там живуть родичі) й Чехію (завдяки місцевому другу-художнику Володимирові Комареку).
Нині Анатолій Постоюк часто усамітнюється у сільській хаті, яку він купив понад 25 літ тому в селі Горбані на Переяслав-Хмельниччині. Людина може створити світ, де вона щаслива, хай то буде такий собі дачний прихисток для відновлення внутрішньої рівноваги, де чоловік почувається водночас Творцем-Деміургом і Вигнанцем з раю, відповідальним за свою родину і Батьківщину. Анатолій Постоюк досі не втратив свою опозиційність (тобто відчуття справедливості) й соціальність. Найбільша любов митця — рідний Київ. Нещадно донищуване останні роки, місто зберегло свою душу в правдивих картинах А. Постоюка (приміром, двоповерхівка з мереживною дерев'яною надбудовою, в якій жила родина Ані Горенко — Анни Ахматової, збереглася тільки на картині Анатолія Постоюка). На його полотнах ностальгія за рідним містом така ж глибока і гостра, як тиха мудрість селянських оголених осінніх городів, як краєвиди з річками-озерами, не понівечені будівельним наступом...
Любити людей, особливо зараз, надто важко. Бо що таке любити людей? Не чманіти в гонитві за грішми, а оспівувати і дарувати красу. Для цього треба мати в собі колосальну силу, тобто Божу силу.
— Анатолію Лаврентійовичу, деякі обивателі вважають, що художники — це небесні жителі, які живуть в кришталевих замках мрій, маніпулюють сонячними зайчиками, метеликами і листям, аби відмежуватись від жахів буття. Насправді, відмежуватись від життя не можна. Яким Ви бачите портрет сьогодення?
— Цей портрет неймовірно багатогранний, суперечливий і мінливий. Я прожив нелегке життя, багато всякого бачив, але те, що відбувається нині в країні, то є великий жах. Ставлення до мистецтва ганебне, художників буквально топчуть.
Кажуть: не скигліть, звикайте, бо балом править ринок. Одначе ринок у нормальних країнах не є анархія і аморальність, його підґрунтя — цивілізована держава, яка виховує своїх громадян освітою і культурою. Інакше державі — кінець. Труд працьовитих талантів має адекватно винагороджуватися, без них суспільство здичавіє і збожеволіє. Колись у нас держава опікувалась митцями, тепер художник зовсім вільний, тобто абсолютно підневільний і залежить від примх і свавілля будь-яких обставин, чиновників, рейдерів і товстосумів. Влаштування виставки для художника — великий стрес, напруження матеріальних, моральних і фізичних сил. Щоб остаточно «задушити» художника, треба відібрати в нього майстерню, зокрема, підвищенням орендної оплати.
— Скільки тепер треба щомісяця платити за майстерню?
— 150–200 гривень, а за простору — 500–800 гривень і більше. Для того щоб заробити ці гроші, художник мусить нести свою роботу в художню галерею, салон, а там лотерея — може, колись і продадуть. Отож художник бідує завжди, я не знаю, хто з них може сказати, що він багатий. Є ще якісь розкручені художники, які стають відомими на певний період часу і в певному колі нуворишів.
Значення художника визначає час: чи поклав ти своїми роботами певний пласт у мистецтві, чи ні. Як кажуть мистецтвознавці: «Гарний художник — мертвий». А чого так кажуть? Його власне життя за життя нікому не потрібне, а пішов за вічну межу — ділки продають картини за колосальні гроші, ім'я стає відомим.
Молоді метушаться-бігають, відволікаються на дизайн. Чимало моїх учнів закінчили академії, та не кожен став справжнім художником, дехто малює під якусь знаменитість, так було і в часи Рєпіна, Сурикова, Левітана, Модільяні, Ван Гога чи Сезана.
— Суцільне мавпування...
— Так. У кутку майстерні учня раптом натрапляю на повернуту сподом картину, розвертаю, дивуюсь: «Дивись, яка в тебе гарна робота!». «Та це,— каже,— після інституту намалював». Констатую: «Тут весь ти: і темперамент, і колорит, і малюнок». Знизує плечима: «Це зараз не модне».— «А що модне? Модне те, що ти! Що в душі, серці. Оте і модне. Ти тільки працюй, і воно випливе».
Мистецтво — це пекельна праця і райська насолода: ти спілкуєшся з природою, купаєшся у барвах... Ти дихаєш розчинниками і фарбами, ними просотаний і вимащений, різнокольорова задуха «висиджує» астму, та ось закінчив чергову роботу і ти — щасливий.
Я часто працюю в селі. Малюю краєвид, проходить одна людина, друга, третя спинилась, стоїть за спиною, дивиться. «Що ви малюєте?» — «Те, що прямо перед вами».— «Де це є таке, я не бачу... А-а, оце кукурудзиння...».— «Кукурудзиння».— «А гарно як».
Тобто він на картині побачив гарне, а побачити красу довкілля не в змозі. Щоб донести красу до людини, я малюю картину. Потім кажуть: «О, який чудовий пейзаж!». Але ж ти це місце проходив сотні разів і не бачив. Через твір мистецтва звертаєш на нього увагу і згодом сам стаєш внутрішнім художником: самостійно бачиш «родзинки» у природі.
Я безліч разів малював Київ. Перехожий запитує: «Де це?». Показую рукою: «Ось перед вами фрагмент цього будинку». — «А, фрагмент... Ніколи не звертав на нього увагу». Йде далі. А я малюю: з одного місця, з іншого — два-три етюди. Потім малюю цілісну картину. Так художник збирає матеріал, пише кілька етюдів, аби виросла картина. Мене на виставці запитували: «Ви з натури малювали?» — «Звісно, з натури писав маленькі етюди, а в майстерні — картину».
На натурі ти ловиш стан, освітлення: там сонце засвітилося, тут — затінок, а далі — плямиста прогалина... Сонечко, бува, на ослоні засвітить на хвилинку, торк — і нема, але хмаринка засвітилася гарна, рожева в блакитній купелі... ти милуєшся, все таке гарне, почав малювати, а воно пішло, зникло, але в пам'яті залишилося, з того виходить картина...
— У літературі іноді твори пишуть вдвох. Чи були у Вас співавтори?
— Один-єдиний раз. Якось малював у селі краєвид. У етюднику лежало кілька картонок, я намалював етюд, поклав його поруч, почав другий. Раптом бачу: цап схилився над картонкою. Я його погнав, схопив етюд, а цап розмазав його бородою, язиком. Засмучено почав роздивлятися, усвідомлюю: цікаво вийшло, образ ніби узагальнився, колір у колір уплівся, як нитки. Я б сам так не здогадався зробити, не зміг, це треба спеціальною щіткою так розмазати, щоб гармонійно об'єдналися всі кольори.
— Талановитий виявився цап-художник...
— Авжеж. Художники знають, що твір іноді треба не деталізувати, а узагальнити. Ось цап і узагальнив, я більше зображення не чіпав, залишив як є. Чудовий вийшов етюд, він мені подобався, я його оформив у рамочку і повісив у майстерні. Якось приїхали колекціонери, одному той етюд одразу впав в око, він каже: «Мені дуже подобається цей імпресіонізм. Продасте?» — «Продам». Він ту роботу купив дорожче, ніж ретельно вимальовані етюди.
— Розкажіть про Вашу найвеселішу і найсумнішу картини, я маю на увазі не за змістом, а за обставинами створення.
— Так, іноді твір виростає з анекдотичної ситуації, іноді з драматичної. Але я розповім про картини, створені за трагікомічних обставин.
Саме такою, на мій погляд, є історія картини «Травмпункт». Після занять у Художньому інституті я з друзями борюкався на подіумі, де щойно позував натурник. Я невправно вдарився ребрами об ріг подіуму і... почав задихатися подібно до собаки в спекотний день. Очі вирячені, язик висолопив, серце калатає. Друзям перестало бути смішно, викликали «швидку», відвезли мене до Жовтневої лікарні. Рентген показав, що одірвалася і згорнулася одна легеня. За тридцять днів мене виходили, легеня розгорнулася і приросла. А професор попередив, що до кінця життя я не повинен піднімати важкого. Оте перше перебування в травмпункті запам'яталося, як щось напівреальне. Згодом написав картину — щемливу, ліричну, навіть романтичну: сиджу я на кушетці, не в змозі поворухнутися, а в повітрі за моєю спиною збоку зависли, ніби янголи, лікарі. Цікаво, що коли я цю картину запропонував на виставку (60-ті роки), то поважні члени комісії її забракували як вияв буржуазного містицизму-імпресіонізму. Тепер ця робота неодмінно отримує найкращі відгуки.
Інший випадок має зовсім іншу «заморочку». З наміром підготувати нову картину до виставки я розташувався з мольбертом навпроти заводу «Більшовик» з боку Відрадного (80-ті роки). Мені сподобалися труби, дим, масивна будівля заводу. Взагалі я люблю відображати урбанізм, індустріальні теми, будівництва. Отже, працюю, раптом підійшли ззаду двоє чоловічків, один запитує: «Що це ви малюєте?». «Завод»,— відповідаю. «Невже ви не знаєте, що він секретний?» — «Мене секрети не цікавлять, я просто малюю завод».— «А ну ходімо.— «Куди?» — «Куди треба. Мені зрозуміло, навіщо ви малюєте, я в секретному цеху працюю».— «Так працюйте, до чого тут я?». Потягли мене за шкірку до міліцейського відділку на метро «Більшовик». Я схопив етюдник, репетую: «Хлопці, не дурійте!» У відділку пильні кажуть: «Впіймали шпигуна, розберіться, він наш секретний завод малює, це неподобство». Далі відбувається ще дебільніша розмова. Міліціонер запитує: «Хто ви такий?» — «Художник». — «А хто вам сказав, що завод треба малювати?» — «Хочу і малюю. А хтось, може, його сто разів сфотографував».— «А де ваші документи?» — «Удома. Зателефонуйте дружині». На щастя, вона була вдома. Знайшла телефонний номер секретаря Спілки художників, продиктувала. Міліціянт зателефонував до Спілки: «Чи є у вас художник Постоюк?» — «Є такий. А що він зробив?».— «Малює завод».— «Нехай малює. Він готується до виставки».— «Та не можна».— «Як це не можна? Він художник, його святий обов'язок — відображати торжество радянської дійсності». Врешті, міліціонер зрозумів кумедність ситуації: «Ви вільні». А ці двоє копирсаються: «Так завод же секретний».— «Хто про це знає, крім вас? Нехай іде малює, така в нього професія»,— каже мент. Я пішов продовжувати роботу, а ті двоє ще довго стояли поруч, дивилися, що я малюю, і навколо людей збирали і казали: «Дивіться, він малює секретні цехи». А я все намагався збагнути логіку пильних чолов'яг: хто знає, чи секретне там виробництво, що там роблять. Навіщо казати, що ти там секрети робиш. Мабуть, в тебе клепки немає, коли ти про це базікаєш.
— Тоді був свій маразм, нині — інший.
— Тепер неначе все вільно, все можна, але наші люди скуті системним державним маразмом, який, мені здається, здатні розвінчати саме митці й діячі культури.
— Яка мета Ваших зусиль?
— Хочу донести красу людям, показати, що вони інколи її не помічають, проходячи крізь гарні світанки і золотаві вечори. Городяни взагалі забули, як виглядають копички, як мерехтить річка, сміються півонії, сумують айстри... Хто це донесе, якщо не художник.
Мене живлять враження і відгуки людей. Вони підходять і кажуть: «Боже, який гарний краєвид, таке може тільки наснитися».
Я розкриваю свою душу і віддаю тепло людям. Це дає мені підставу сподіватися, що я недаремно прожив на землі.
— У гонитві за грішми і благополуччям ми проминаємо головне.
— Так, чимало людей взагалі проминають життя. Художник не думає про гроші, він не замислюється над тим, скільки коштуватиме картина, він розчиняється в малюнку-всесвіті. Не може без цього. Я хоча б день не попрацюю, мене починає викручувати, вдома з усіма лаюсь, бо мене запрягають у побут. І я втікаю до майстерні, бо хочу малювати, малювати... А коли вже фінанси настирливо починають співати романси, і треба заплатити за майстерню, квартиру, купити щось для сім'ї, то виникає необхідність відірвати від душі якусь картину і продати. Воно й добре віддати-продати людям, для цього художник працює. Хоча картина буває тобі така дорога, що нема сил з нею розлучитися. Картини — мої діти, кожна, мов палець на руці, який не відрубаєш. Проте мусиш відпускати картини в люди для добра. Одну, другу, третю... Нічого, інші намалюю. А в когось радість на стіні висить, люди дивляться і заряджаються благістю. Отак і живу.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»