ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ПАМ’ЯТЬ
«ТО БУЛИ ЖАХЛИВІ ЧАСИ...»
22 ЛИСТОПАДА — ДЕНЬ ПАМ’ЯТІ ЖЕРТВ ГОЛОДОМОРІВ ТА ПОЛІТИЧНИХ РЕПРЕСІЙ
УКРАЇНЦІ, ЯКИМ ПОЩАСТИЛО ВИЖИТИ У РОКИ ГОЛОДОМОРІВ, ВЛАШТОВАНИХ БІЛЬШОВИЦЬКИМИ ІНКВІЗИТОРАМИ, ДОСІ СТРАШАТЬСЯ СВОЇХ СПОМИНІВ

Україна протягом століть славилася своїми хліборобами. Люди, що тут жили, з молоком матерів всмоктували любов до землі, змалку вчилися господарювати на ній та поважати тяжку хліборобську працю. Але прийшовши до влади, більшовики оголосили їх куркулями, котрі «сидять на шиї трудового народу». І почали їх «розкуркулювати», тобто відбирати нажите добро, позбавляючи останньої крихти хліба. «Вождю всіх народів» Сталіну приписують фразу, яку він начебто сказав на одному із засідань політбюро: «Син за батька не відповідає». Та це були лише слова, бо разом із ні в чому не винними батьками страждали їхні діти, які вмирали голодною смертю, вирушаючи з батьками у заслання.
Я наведу свідчення очевидців, котрі пережили страшні часи, що в Україні викосили мільйони людей. Коли б не це, зараз нас, українців, було б значно більше. Їхні свідчення — то історія, на якій усі ми мусимо збагнути істину: український народ має бути повноправним господарем на землі своїх предків, має свято пам’ятати про жертви, яких зазнав через вину авторитарного режиму. Бо лише народ, котрий пам’ятає власні трагедії, здатний не допустити їхнього повторення.

«Завези його в Москву. Може, і виживе...»
«Наша сім’я з давніх-давен жила в селі Олениця, що на Вінниччині. Жили ми добре, родина складалася з семи чоловік: батьків, двох дочок і трьох синів. Господарство було середнім — п’ять гектарів землі, двоє коней, корова, свині, вівці, домашня птиця. Мала наша сім’я добротний дім з верандою, господарські будівлі. Трудилися від ранішньої зорі до пізньої ночі. Та наше господарство заінтересувало голів сільради і комнезаму. Вони часто приходили і пропонували вступити до колгоспу, але батько і мати категорично не бажали цього робити. Одного разу, в 1932 році, до нас приїхали чотири підводи з бригадою — чоловік 25 у шкірянках, із маузерами, були й наші з сільради. Було це літньої неділі наприкінці серпня. Нас усіх вигнали з хати і заявили, що все у нас конфіскується. З хати забрали дві скрині з одягом, усе до нитки. Ікони — вісім штук, що передавалися від покоління до покоління, винесли на двір, облили гасом і підпалили. Мати впала на коліна, почала плакати і благати геть усе забрати, але залишити ікони. Ікони згоріли, мати знепритомніла. Батько з братом і старшою сестрою занесли матір у землянку, яка стала для нас притулком. У нас також забрали худобу, птицю, зерно і фураж. Розібрали дім і всі господарські будівлі, вивезли до колгоспу. З погреба та комори забрали все, прирікши нас на голодну смерть. Нам заборонили користуватися городом, землею. Батька й брата через день заарештували і відправили в Тростянець — до в’язниці. Згодом тата звільнили, а брата Левка судили і відправили до Сибіру, де він загинув.
Голодувати ми почали навесні 1933 року. Батько опух, опухла й мати, я і менший брат Василько, якому було вісім років. Бачачи, що ми вмираємо з голоду, родичі вивезли мене і батька на залізничну станцію Ладижин, посадили в поїзд, і ми приїхали на станцію Вапнярка. З поїзда нас зсадила міліція, і ми з батьком поселилися на майдані перед вокзалом. Я хоча й був опухлий, але все ж таки потихеньку ходив. А батько лежав, ноги його набрякли, він говорив тихо і весь час плакав. Я просив у людей хліба, але в них нічого не було. Незабаром батько перестав говорити, тільки сльози котилися з його очей. Я сидів біля нього. Коли він помер, я почав голосно плакати. Мене почули і покликали міліціонера. Він сказав, що приїдуть підводи забирати померлих від голоду, тож заберуть і мого батька. Його чорні очі були відкритими і дивилися на мене. Через деякий час приїхала підвода, в кузові якої були мертві чоловіки і діти. Кинули зверху і мого батька. Підвода поїхала. Міліціонер посадив мене на потяг Одеса— Москва і сказав провіднику: «У нього батько помер із голоду, він увесь опухлий. Завези його до Москви, може, виживе». Провідник завів мене до вагона і сказав: «Залазь під лаву і лежи тихо, а то ревізори висадять тебе з поїзда і мені перепаде».
Так я став безпритульним. Це був лише початок тяжкого і гіркого шляху, яким довелося мені пройти. Все своє життя я пам’ятаю і пам’ятатиму трагедію нашої родини. Бо моя мати померла в землянці теж з голоду, брат потрапив у дитбудинок. Словом, я знаю не з чужих слів, що таке голод...
Опанас Наконечний, інвалід війни»

«Наш хутір зруйнували і переорали»
«Під час колективізації наш хутір нараховував 22 двори, які силоміць усуспільнили і загнали до колгоспу. Незважаючи на це, 24 лютого 1930 року до хутора прийшли два посланці сільської ради і оголосили всім чоловікам від 17 до 60 років негайно з’явитися до сільради. Люди пішли, але ввечері повернулася лише половина з них, а останніх заарештували і погнали до району, нічого не сказавши про причини. Наступного дня до хутора наїхало чоловік 50, половина з яких була озброєна гвинтівками, а решта, мабуть, мала в кишенях нагани. Вони оточили хутір. Крім того, в усіх хатах, мешканці яких підлягали виселенню, було по три чоловіки, що вартували день і ніч. Нарешті з району приїхав товариш Сахарин, який наказав повантажити людей на підводи і везти на залізничну станцію, куди привезли й заарештованих чоловіків. Я не був заарештований, бо мав лише 16 років. Усіх нас сім’ями набили у вагони і повезли. Вагони добавляли ще у Дніпропетровську і Синельниковим, після чого потяг з повнісінькими вагонами пішов на північ. За всю дорогу лише кілька разів одчиняли двері вагонів на безлюдних станціях. 14 березня 1930 року нас привезли до Вологди. На станції зробили перевірку всіх по документах. Чоловіків пошикували і кудись погнали. Як з’ясувалося пізніше, їх відправили за 230 кілометрів до Тотємського району рубати ліс. Нас, непрацездатний елемент, поселили у самому центрі міста, в церкві Андрія Первозванного, де вже були побудовані чотириповерхові нари. Знесилені дорогою і голодом, люди ледве вилазили на них. Харчі, які ми прихопили з собою, у нас відібрали і, варячи з них якусь баланду, годували нас двічі на день, видаючи по 200 грамів хліба. Через кілька місяців половина дітей померла голодною смертю. У травні решту людей, які залишалися в живих, загнали на баржі і повезли водою до міста Тотьми. По дорозі я втік і добирався аж в Україну, але мене впіймали і під конвоєм спровадили до Дніпропетровського ГПУ. Звідти мене знову відправили до Тотьми. Батька я вже не застав: він помер. Жили ми в землянках, обкладених мохом і деревом. Щодня ганяли до праці на цілий день, а їсти давали по 300 грамів хліба і трохи крупи. Людей було розбито на дільниці, в кожній — комендант, два міліціонери та три десятники, які контролювали кожен наш крок.
Я надивився на все це і вирішив знову тікати. Мати поблагословила мене та ще двох хлопців і промовила: «Ідіть, може, хоч ви врятуєте свої життя, а нам, видно, доведеться загинути. Тут ніхто нам не допоможе, бо всі безсилі».
За відомостями, що я мав пізніше, протягом півтора року більше половини цих нещасних і зацькованих людей вимерла, частина розбіглася, частина сама вкоротила собі життя, а решта якось вижила. А що ж сталося з нашим хутором? З 22-х дворів 7 вивезено до Вологди, 13 розкуркулено, вигнано з хат, господарі розбіглися. Вже на нових місцях, де вони влаштувалися, трьох викрито, як колишніх куркулів, і засуджено до концтаборів. Із двох сімей, що залишалися на хуторі, одного господаря засуджено і заслано, а інші померли з голоду. Наші хати на хуторі поступово заселили люди з сусідніх сіл, а 1937 року людей переселили до села, хутір зруйнували і переорали...
Павло Вологодський, Дніпропетровська область»

«Сім’ями тоді мерли люди...»
«У мого батька, Андрія Микитовича, були дуже гарні коні. Хіба батько винен, що кобила привела двох жеребців? А ще мали хату під соломою, у хаті не сіни, а стайня була... Нас було п’ятеро. Батька гнали в колгосп. Він і пішов. Визнали, що він — маломіцний середняк. Неподалік від нас був тік. Якось уночі ми побачили з хати яскраві відблиски полум’я, видно було — щось горить. Батько підхопився:
— Тік горить!
Бігом запряг тих коней та по воду. Привіз воду, почав гасити. А до нього причепилися: «Це ти запалив!». І так забрали батька і по цей день.
Врожай у нас був непоганий. Так позабирали ж усе дочиста. Навіть квасолю. Була вона в глечиках — мама порозсипала, хай, каже, хоч ця останеться. Та де там — позабирали все. Хто приходив? Свої, наталівські, Аривон Стефан, бригадир Іван Корж...
Ми з мамою пішли робити — я снопи носила, мама в’язала. Як до вечора доробиш, давали літр молока на душу і сто грамів борошна. Ми доробили до вечора. Пішла я отримувати, а бригадир і каже:
— Куркульським нема нічого!
І не дав нічогісінько. Я додому прийшла, почала плакати — нема ж ніде нічого. Мама й каже:
— Ну що ти, дочко, зробиш? Раз за нас так узялися, що тут поробиш?
Як батька забрали, мати затужила і незабаром померла. А нас зосталося п’ятеро. Забрали все чисто з хати — у нас ні ложки, ні миски. Ми, як поросята, в соломі спали... Діждалися, слава Богу, весни. Калачики та лобода піднялися. Я, як старша, вийду, було, та нарву їх. Наллю водою, напарю в казані та поліплю на суху сковорідку, аби розпарилося. Багато, дуже багато людей померло того року. А ховали — просто в ряднину якусь замотали, кинули в яму, загорнули. І все. Сім’ями мерли тоді люди.
Софія Лойко, село Наталівка Дніпропетровської області»

Живцем... до могили
«Одного разу приїхала до нашого села з району бригада і, виривши на цвинтарі велику яму, почала звозити туди мертвих. Приїхали і до сусіда. Поскидали на воза всю сім’ю і матір Меланку туди ж тягнуть. А вона й каже: «Митрофане, ти що, здурів? Я ще жива». А їздовий, трохи подумавши, відповідає: «Не буду ж я за тебе одної коня через усе село гнати». І таки вкинув її у віз і повіз у кагат. Півсела перевозив своєю сірою конякою Митрофан у кагат, що не засипався землею, а швидко наповнювався людьми мертвими і напівмертвими.
У четвертій хаті від нас жило молоде подружжя зі своєю трирічною дочкою Марусею. Подружжя померло з голоду прямо-таки на власному подвір’ї. А донечка сиділа на лежанці і плакала. Я бігала під вікно, втішала її, що мама скоро прийде і дуже просила свою маму забрати Марусю до нас. Був страшний голод, і мама вагалася. А коли вранці ми пішли по Марусю, вона лежала личком додолу, волосся слізьми примерзло до лежанки. Вона була мертва...

Василина Моргало, Полтавська область» Сергій ЗЯТЬЄВ
також у паперовій версії читайте:

• ПРАВДА ПРО БАТУРИН

назад »»»