ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА УКРАЇНА ТУРИСТИЧНА
МАНДРІВКА В ЦАРСТВО ПРИРОДИ: КРАСА І ТЕРНИ
Перед відпусткою, як завше, постало питання: куди їхати? Хотілося не лише відпочити, а й побачити якомога більше. Здавна мріяла побувати в гирлі Дунаю. Особливо посилилося це бажання після того, як відомий, зокрема читачам «ДУ», Володимир Стадниченко подарував свою книжку «Лоно Дунаю», у якій залюблено описав край, де в заростях очеретів гніздиться сила-силенна птахів і ростуть небачені трави.

Та ще й проілюстрував надзвичайно цікаву розповідь пречудовими фотографіями. Отож зупинили вибір на тій частині Одещини, що межує з Румунією. Тим паче, що в Татарбунарському районі живе моя давня знайома по конкурсу «Українська мова — мова єднання» журналістка Вікторія Алексєєнко, котра давно запрошувала побувати в їхніх краях.

Побували за кордоном
Трасою Київ—Одеса мандрувати — саме задоволення. Зупинялися, роздивлялися довкола. Минули місцину, де сходяться Тілігульський і Хаджибейський лимани. Осторонь залишилася Одеса, а ми виїхали на трасу, що веде в бік Ізмаїла. Як з’ясувалося, щоб потрапити до Татарбунар, потрібно проїхати кілометрів з десять територією Республіки Молдова, точніше Придністров’я. На кордоні стояла черга авто — вантажних і легкових. Ми прилаштувалися в хвості й стали чекати. Наближався вечір, й не надто хотілося плутати потемки місцевими дорогами, адже їхали вперше, а кінцевим пунктом було курортне селище Росєйка. І дорога до нього, ясна річ, місцева, розбита, пролягала через села. Тобто блукати серед степу можна було до ранку. Син Костя зауважив, що в черзі машини тільки закордонні, українські ж проїжджають вільно. Передислокувавшись, під’їхали до пропускного пункту. Прикордонник перевірив документи на машину й порахував нас, видавши папірчину, де зазначалося, що в’їжджає на чужу територію троє. Обабіч дороги простелялися болота, зарослі очеретами, справжні джунглі. Саме в таких герої повісті Михайла Коцюбинського «Дорогою ціною» Остап і Соломія колись шукали волі. На виїзді знову підійшов прикордонник, узяв папірець і заглянув у кабіну, аби переконатися, що всі на місці. «Отак неждано-негадано побували за кордоном»,— жартували син і чоловік.
Сутеніло, а нам ще треба було здолати понад сотню кілометрів дороги — справжньої української, яка веде в усі села, через які не пролягли центральні траси. До Татарбунар дісталися швидко — все-таки шлях обласного підпорядкування. А далі ще слід було знайти Росєйку, засновану кілька століть тому на безлюдді дідом Росєйкою, котрий не хотів коритися панові, сховався у плавнях від лихого ока. Коли б Іван, чоловік Вікторії, не виїхав у село Лиман і не дав нам чіткий орієнтир, де чекатиме — біля церкви — та не вивів на місце, ніколи б самі не дісталися: темрява, путівці ведуть урізнобіч, а показчиків не видно. З Росєйкою пішли знайомитися уже рано-вранці.

Пташиний базар на лимані
Будиночок Вікторії та Івана поряд із морем. Власне, все селище збудовано на березі. Пройдеш вимосткою або дамбою через лиман — й одразу потрапиш на широку піщану косу, що простяглася на багато кілометрів уздовж моря. Після київських пляжів, засмічених до крайньої межі, Росєйка видалася напрочуд чистою, хоча закінчувався курортний сезон і, здавалося б, за літо мав би назбиратися всілякий непотріб. Проте берег був чистісінький, лише в лимані плавали порожні пластмасові пляшки, через які стрибали великі й малі жаби, чомусь усі зелені, тільки різних відтінків,— чудовий корм для численного птаства. Час від часу лиман геть весь вкривається пернатими різних видів і родів — качками, лебедями, чайками, бакланами, сірими й білими чаплями. А коли над поселенням пролітають на лиман, щоб підживитися, зграї пеліканів, здається, що повернулися пращури сучасного птаства — птеродактилі. Щовечора на даху сусіднього будинку вмощувалася велетенська сова й починала «кувати», майже так, як наші зозулі навесні. Та коли брали апарат, щоб сфотографувати, нічна гостя вмить зникала: мабуть, має не зовсім приємний досвід спілкування з людиною. Місцеві жителі стежать за довкіллям, наймають службу, щоб пильнувала чистоти, вивозила сміття. Та й народу тут не надто багато — курорт ще «не розкручений». Велелюдно було тільки в серпні, коли повінь на Дністрі підтопила ближчі до Одеси популярні курортні зони.
— Хотілося б, ясна річ, аби більше наших співвітчизників дізналося про чудові пляжі Росєйки, солоне повітря, що поєднало в собі пахощі степового різнотрав’я й моря з лиманом. Та водночас і страшно, що наплив курортників негативно позначиться на природі. Адже маємо багатющу фауну, тут мостять гнізда й виводять потомство сотні різноманітних видів водоплавного птаства,— поділився сумнівами Іван Алексєєнко.— Зрозуміло, що розвивати інфраструктуру потрібно, треба гроші й на ремонт доріг, навіть отих самих місточків через лиман, але не на шкоду довкіллю.

Благодатний край стає пустелею
У місцевих жителів є всі підстави боятися так званого облагороджування. За кілька днів ми мимоволі стали учасниками мітингу на лимані Сасик, влаштованому селянами й небайдужими до рідного краю «зеленими». Їхали побачити мою давню мрію — Вилкове, яке називають українською Венецією. Прошкували степом і потрапили на зібрання, де народ з лопатами в руках намагався відстояти справедливість. Ясна річ, лопата не той інструмент, щоб зруйнувати дамбу, котрою «перетворювачі природи» відгородили лиман від моря. Але ж народ хоче, щоб його нарешті почули.
Сасик — лиман на території Кілійського й Татарбунарського районів. Від моря він був відокремлений вузьким пересипом, сполучався з ним за допомогою протоки. У посуху, коли протока пересихала, вода в ньому була солоніша, ніж у морі. Люди мали роботу, працювали санаторії, куди приїжджали відпочивати й лікуватися звідусіль. Регіон процвітав. І ось комусь із занадто розумних голів спало на думку опріснити лиман, щоб поливати з нього поля. 1978 року під час будівництва першої черги Дунайсько-Дніпровської зрошувальної системи відокремили лиман від моря й на відстані 14 кілометрів укріпили береги бетонними плитами. З’єднали його з Дунаєм шлюзовим каналом. Кілька разів пісок промивали річковою водою, вимивали сіль з донного мулу. Викачали чотири мільярди кубометрів води, та не домоглися бажаного: лиман не опріснили, бо б’ють солоні джерела. Щоб якоюсь мірою виправдати сподівання можновладців та горе-перетворювачів природи, почали поливати чорноземи напівсолоною водою, таким чином отруївши землі.
Тепер відмовилися від згубної практики — воду для зрошування не беруть з лимана. Але нині замість родючих ґрунтів — солончаки, вода цвіте, риба не ловиться, птаство полетіло шукати іншого, придатнішого для життя місця. За всю дорогу ми побачили тільки трьох лебедів і кількох самотніх чапель на мілині. Купатися в теплих і колись цілющих водах тепер не можна, хоча як пояснити це дітлахам? Та найстрашніше те, що внаслідок сумнівних перетворень різко зросла захворюваність на рак у колись благодатному краї. Синьо-зелені водорості, які окупували лиман, виділяють канцерогенні речовини, що потрапляють не лише в повітря, а й у колодязі, спричиняючи страшну недугу. А ще дунайські хвилі приносять у лиман важкі метали та всілякий бруд з Європи. Тамтешній люд не їсть місцевої риби. Кажуть, буцімто спритники продають її в Одесі, а найпроворніші везуть навіть у Молдову.
Отож зневірені люди організували акцію «Повернемо Сасик морю». Про свою біду повідомили вищій владі, в Києві. А щоб привернути увагу можновладців до кричущої проблеми, прийшли з лопатами на дамбу... Та хіба лопатою зарадиш екологічній бомбі сповільненої дії?..

Місто на воді
І ось омріяне Вилкове, засноване 250 років тому старовірами. Аби зберегти віру, не зрадити Бога, народ їхав у далекі землі. Утім, землею територію, де оселилися старообрядці, переважно донські й запорозькі козаки, тоді назвати можна було лише умовно. Освоювали заболочені плавні в розгалуженні трьох рукавів, що нагадували вилку (звідти — назва). А що вибудовували власну Венецію на низьких берегах, які за сильного вітру заливало водою, то укріплювали відвойовані в природи території донними відкладеннями. Брали родючий мул поряд з оселями та вимощували ним майбутні обійстя. Вулицями слугували канали, що утворювалися на місці вибраного мулу. Вони й досі залишаються. Головний канал-вулиця називається Білгородським. Хати також зводили з підручного матеріалу — зв’язували очерет у снопи й обмазували мулом. Дахи крили також комишем. І стояли біленькі хатинки десятки літ, а що ніяких фундаментів не було, то з часом вони просідали. Кожну оселю відокремлювали від сусідів єриком, вузьким (аби лише човен міг плисти) рівчаком, наповненим водою. І досі єрики несуть свою первісну службу. Через них перекинуто дерев’яні місточки на кшталт розвідних, тобто дошки не закріплені: якщо треба провезти щось габаритне ( а тут усе доставляють водою — хай то меблі чи будівельні матеріали), настил знімають. Тротуари зовсім вузеньки — метр-два, не ширші: навіщо марнувати цінну землю!
Біля кожного будиночка — маленька гавань для човна і вимостка, з якого ловлять рибку на вечерю. Їздити на авто ніде: половина території містечка — вода, зате для човна тут, можна сказати, необмежений простір. Без човна в цій місцевості — мов без рук, бо городи вилківці розмістили на рукотворних острівцях й островах — хто скільки зуміє «намулити», з дозволу сказати, землі... Отож скільки островів на 460 гектарах плавнів, ніхто не скаже. А врожаї вирощують знамениті. До слова, без добрив. Два урожаї на рік дає полуниця, велетенські ягоди, соковиті, з непередаваним ароматом. Знаменитий виноград «Новак» росте майже у воді. Може, тому й вино з нього таке запашуще?! Яблука — місцевих сортів. Полюбляють їх не лише люди, а й дикі свині, яким у плавнях привілля, корму всілякого — їж донесхочу, але ж хочеться чогось смачнішого. Отож і пливуть поласувати яблучками, а заразом і в городах похазяйнувати. А плавають вони пречудово!
Корів на пасовище вивозять човнами. Господині переправляють своїх лисок та маньок у плавні, де вони чудово почуваються. Коли ми пропливали до озер білих і рожевих лілій, нас проводжали «морські корови» — так жартома називають своїх годувальниць вилківці,— зненацька визирнувши з нетрів.
Вилкове — місто рибалок і виноробів. А ще — екскурсоводів. Супроводжувати шанувальників екзотики — прибуткова справа. Нас знайомило з місцевими красотами молоде подружжя. Ігор кермував човном, а Світлана розповідала, застерігаючи, що рвати лілії і всілякі трави заборонено, штраф сягає 1500 гривень. Двогодинна прогулянка обійшлася нам у 340 гривень. Жаль, на островах не побували. Та й канали видалися мілкими, а єрики подекуди й зовсім пересохли. Світлана пояснила, що цьогоріч надзвичайно низький рівень води, навіть липнева повінь на Дністрі їх не зачепила. Повз нас курсували моторки, збурюючи річкову каламуть і розмиваючи береги. Нам ревище моторів та хвилі від човнів місцевих відчайдухів заважали, хотілося в тиші й спокої милуватися красою. Чи надовго збережеться перлинка при Дунаї за такого безтямного поводження?
Останніми роками у вилківців додався ще один промисел — щойно стане холодніше, їдуть родинами збирати очерет. А це доволі марудна справа. Стоячи у воді, треба обережно зрізати стебла, щоб не зламати й не пошкодити, а тоді зв’язати в пучки, висушити, підрівнявши за стандартом. Усіх параметрів належить чітко дотримати, адже продають місцеві ресурси за чималенькі гроші за кордон. Покупець прискіпливий, просто так гроші не викладе. У сусідніх державах природний, екологічно чистий матеріал у ціні, ним багаті люди покривають дахи розкішних вілл, що вважається модним і корисним для здоров’я.
Отож літо й зиму люди в праці, за політикою стежити ніколи. Ми розмовляли на ринку з місцевим людом і почули одностайне: виживають самі, ні на кого й ні на що не сподіваючись.

Рукотворні згарища
Поверталися назад через Татарбунари... Їхали полями, розпайованими на величенькі ділянки. Іван Алексєєнко згадував, як свого часу пробував фермерувати на цих землях. Вирощував хліб, картоплю, розводив бичків, та не зовсім удалими виявилися його старання. Тепер вирішив заробляти зеленим туризмом.
На що ще звернула увагу — випалено цілі лани, а з ними й зелені лісосмуги, придорожні посадки. Боляче було дивитися на згарища: прикро стало за людську недоумкуватість чи необережність. Обабіч путівця велетенські горіхи з обгорілим листям і зеленими кульками плодів... Кажуть, буцімто так господарюють місцеві фермери: щоб не переорювати стерню, спалюють разом з усім живим. Вогонь поширюється далі, знищуючи все на шляху. Скільки ж треба часу й зусиль, щоб відродити загублене за якусь мить! Чи не на часі суворіше питати з губителів природи? Мені пояснили, що нашим законодавством заборонено палити стерню тільки під час збирання врожаю, щоб не згоріло збіжжя. За порушення правил штраф аж... 180 гривень. Та хіба ним злякаєш тих, для кого це — крапля в морі?! А совість?
...До Києва поверталися іншою дорогою — повз Білгород-Дністровський, Шабо, Затоку. На польові згарища натрапляли всюди. Села також різні, деякі на межі виживання, а є й такі, мов лялечка. Приміром, Зоря, що поблизу Татарбунар. Кажуть, там зберегли колективне господарство, не розтягли по залізячках, а обробляють поля спільно. Отож і наслідки помітні: дбайливо доглянуті виноградники, у дворах золота кукурудза — другий хліб у Бессарабії, ошатні й добротні будинки, кругом лад, чистота...
Змінилася й Затока. Замість старих хатинок — особняки. Їх і раніше не бракувало, але за два роки значно побільшало. На Кароліно-Бугазі завітали на базу «Медик», де відпочивали кілька років тому. Тут також зауважили зміни. Над дорогою вивищується новий готель, що працює цілорічно. Номери — на всі смаки й статки. На початку 2000-х молодий лікар-рентгенолог Георгій Руссу, повернувшись з далекої півночі Росії, де він працював, осів з родиною на батьківщині дружини. Вирішили закласти пансіонат. Спорудили просто над лиманом кілька дерев’яних будиночків, їдальню, комунальні служби. Рік у рік розбудовувалися, поліпшували інфраструктуру. Впорядкували територію, якій можна позаздрити: навіть нинішнього посушливого й спекотливого літа там ростуть повносилі дерева, квітують троянди. Цього року було вісім заїздів з Мінська — одних привозять, а інших забирають. Щоправда, пляжі дещо засмічені. А, може, так здалося після Росєйки?
Отакі враження від Причорномор’я, що межує з Молдовою. Висновок: освоювати край треба, аби лише не ціною втрати природи. Зрештою, це повсюдна проблема.

Віра КУЛЬОВА
також у паперовій версії читайте:

назад »»»