ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА НАУКА
ЦІНА МОНОПОЛІЇ НА ІСТИНУ
Історія науки засвідчує: навіть найпереконливіші відкриття вчених не захищені від суб’єктивних оцінок, здатних перекреслити перспективний напрям досліджень. На щастя, лише на деякий час.

Репресована наука
Одна з найтрагічніших сторінок історії вітчизняної науки пов’язана з генетикою, яка на початку 1930-х бурхливо розвивалася в СРСР, випереджаючи інші країни світу. З цим періодом оригінальних ідей, творчих здобутків асоціюються імена видатних учених М. Кольцова, М. Вавилова та його колег Г. Левицького, П. Жуковського, Г. Карпеченка, А. Сапегіна, М. Навашина — плеяди талановитих біологів наукової школи, створеної академіком М. Вавиловим.
Можна уявити, наскільки небезпечними для тоталітарного режиму були високоосвічені, здатні незалежно мислити, озброєні передовими знаннями вчені, якщо влада вдалася до фізичної розправи над ними. Диктатура нав’язала науковому товариству так звану дискусію, що тривала не один рік і мала на меті розгромити генетику, знищити її прихильників. Основним провладним форвардом у цій ганебній справі став амбітний Трохим Лисенко. Такою була думка про нього одного з найавторитетніших науковців, організатора і першого президента Української Академії наук Володимира Вернадського: «Вольова, неосвічена, але талановита фігура Лисенка — тепер надзвичайно впливовий сановник — різко виступає як продовжувач дарвінізмо-мічурінської (sic!) наукової методики — різко нападає на генетику, основ якої не знає. І це в той момент, коли людина цим шляхом опановує експериментально створення нових не лише видів, а й родів. М. І. Вавилов блискуче це відчуває. І я також».
Біографічна довідка. Лисенко Трохим Денисович (1898–1976), біолог, агроном, академік АН СРСР (1939), АН України (1934), ВАСГНІЛ (1935), Герой Соціалістичної Праці (1945), лауреат Сталінської премії (1941, 1943, 1949). Відкидаючи хромосомну теорію, наявність генів, висунув власну концепцію спадковості, мінливості, видоутворення, яку назвав «мічурінським ученням». Ідеї Лисенка запроваджувались у сільському господарстві адміністративним шляхом за цілковитої підтримки Сталіна, що призвело до знищення цілих наукових шкіл, загибелі провідних вітчизняних учених-генетиків. Нещодавно минуло 110 років від дня народження «народного академіка».

* * *

Уже в перших публічних виступах Лисенко стверджував: «Мені потрібні тільки такі люди, які б одержували те, що мені потрібно». Така не підкріплена знаннями самовпевненість подобалась владній верхівці. Згідно з духом часу промови Лисенка ставали агресивнішими, лунали його звинувачення на адресу «ворогів»: «Шкідники-куркулі трапляються не тільки в колгоспному житті. Не менш вони небезпечні, не менш вони закляті і для науки. Чимало крівці довелося зіпсувати у всіляких суперечках з так званими вченими з приводу яровизації. Товариші, хіба немає класової боротьби на фронті яровизації? Замість того, щоб допомагати колгоспникам, робили шкідливу справу і в науковому світі, а класовий ворог — він завжди ворог, учений він чи ні...». Такі одкровення новоспеченого керманича біологічної науки Сталін підтримав вигуком: «Браво, товаришу Лисенко, браво!»

Хай живе король!
Найвищого напруження протистояння між «мічурінцями» і «морганістами» сягнуло 1948 р. на сумнозвісній сесії ВАСГНІЛ у Москві. Генетичною наукою скористалися в політичних цілях. Уже не було серед живих Миколи Вавилова (самовідданий учений-борець помер у в’язниці), загинули в таборах його найталановитіші соратники, та попри утиски й переслідування не всіх вдалося «перекроїти». Необхідно було остаточно розправитися з генетикою і настирливими генетиками.
На той час Трохим Лисенко вже посідав високі адміністративні посади (президент ВАСГНІЛ замість М. Вавилова, директор Інституту генетики, створеного і до нього очолюваного Миколою Вавиловим). Вигадана Презентом — ідеологом Лисенка — «мічурінська біологія», а по суті — спекуляція на імені самобутнього плодівника-селекціонера, який на той час уже пішов з життя, перетворилась на єдиний правильний, офіційно визнаний напрям біологічної науки, основне знаряддя боротьби з «вейсманістами-морганістами», тобто вченими-генетиками, які визнавали закони Менделя, хромосомну теорію спадковості Моргана, наявність генів, за що цих науковців ототожнювали з ворогами народу. Навіть не згадувалось про те, що «відкрив» Мічуріна, подбав про видання його наукових праць саме М. Вавилов. Мічурін довіку був вдячний Вавилову, підтримував з академіком дружні стосунки. Як і будь-яка талановита людина, Іван Мічурін не був категоричним у своїх поглядах, висновках: «Я... тільки викладаю свої висновки і докази на підставі особистої багаторічної праці з виведення нових сортів плодових рослин, при чому, цілком можливо, в деяких випадках припускаюся помилок...».
Матеріали сесії ВАСГНІЛ, від часу проведення якої виповнилося 60 років, і тепер вражають, змушують ще раз замислитись над причинами і наслідками тих знакових подій. Навіть окремі цитати передають гнітючу атмосферу немислимого ідеологічного тиску, примітивного політиканства, несумісну з вільною, творчою науковою думкою.
З виступу на сесії Т. Лисенка: «Наука, яка не дає практиці чіткої перспективи, негідна називатися наукою. Викорінюючи з нашої науки менделізм-морганізм-вейсманізм, ми тим самим виганяємо випадковість з біологічної науки. Не раз, причому голослівно, а часто навіть наклепницьки, морганісти-вейсманісти, тобто прихильники хромосомної теорії спадковості, стверджували, що я, як президент Сільськогосподарської академії, заради мічурінського напряму в науці, який я поділяю, адміністративно затиснув інший, протилежний мічурінському напрям. На жаль, до цього часу все було якраз навпаки. Завдяки турботам Партії, Уряду й особисто товариша Сталіна, тепер становище в Академії різко змінилося. Наша Академія поповнилася і незабаром на найближчих виборах ще більше поповниться значною кількістю нових академіків і членів-кореспондентів — мічурінців» (Оплески).
Переважна частина присутніх, а їх зібрали близько 700, люди з різних куточків країни, одностайно підтримали Лисенка і виставили найвищі оцінки його діяльності. Нижче — фрагменти найтиповіших виступів.
І. Презент: «Т. Д. Лисенко майстер експерименту, найтонший мислитель».
П. Плесецький, директор Українського науково-дослідного інституту плодівництва: «Численні учні та послідовники Мічуріна і в першу чергу найяскравіший представник мічурінського напряму в біологічній науці академік Лисенко, який зробив неоцінену послугу справі подальшого розвитку цього напряму, розробляють методи управління розвитком рослинних і тваринних організмів».
Заступник директора Інституту генетики АН СРСР В. Столєтов: «Дороговкази Т. Д. Лисенко шукав і знаходив у класиків марксизму-ленінізму. Він говорив, що в працях наших учителів можна почерпнути не тільки загальні ідеї, а й прямі, конкретні вказівки, звідки беруться зміни, якими шляхами вони виникають в організмах».
Заступник головного редактора газети «Правда Украины» О. Михалевич: «Правда в тому, що найвидатніший, глибокий і пристрасний представник мічурінського напряму Т. Д. Лисенко є перевіреним і оціненим народом на ділі».
Важко сказати, від чого моторошніше — від цієї жахливої демагогії, у якій немає нічого спільного з наукою, чи від принципових виступів окремих захисників генетики, які під завісу сесії відмовляються від власних думок.
П. Жуковський, відомий ботанік, працював з М. Вавиловим: «Було б сумно, якби вся група генетиків, яку записали до менделістів-морганістів, почала б тут на трибуні зрікатися хромосомної теорії спадковості. Я цього робити не збираюсь». Його ж заява за два дні: «Мій виступ був не гідним члена комуністичної партії і радянського вченого. Я визнаю, що займав хибну позицію. Я заявляю, що заклик охороняти престиж президента (авт.: тобто Лисенка) буде мною виконаний».
І все ж зламати вдалося не всіх. Практично в кожній доповіді прихильників Лисенка з обуренням називалися прізвища Й. Рапопорта, І. Шмальгаузена, В. Немчинова, Б. Завадовського — тих, хто не зрадив, насамперед себе, як ученого.
З виступу академіка В. Немчинова (директор Тимірязівської сільськогосподарської академії): «Правда завжди залишиться правдою, і вона переможе. Я вважаю, і можу це повторити, що хромосомна теорія спадковості ввійшла в золотий фонд науки людства, і далі дотримуюся такої думки».
Академік Б. Завадовський (Московський університет): «Чи може задовольнити той аналіз стану біологічної науки, який ми почули в доповіді Лисенка? Ні. Усі інакодумці, ті, хто має сміливість не погоджуватись із Лисенком, огульно заносяться його прихильниками в одіозну категорію «формальної генетики». Є інші методи науки і практики, які не можна приносити в жертву тільки тому, що вони не перебувають у полі зору Т. Д. Лисенка... Це вже перетворення державних завдань на завдання монополії».

Український слід
Історична сесія ВАСГНІЛ відбувалася в Москві влітку. А восени прапор «головного мічурінця» країни охоче підхопили його українські прихильники й ті, хто побоювався вчасно не продемонструвати владі свою лояльність. З викриттям «антимічурінців» їм слід було поспішати, бо в Україні працювало чимало визнаних світом учених-біологів, чиї досягнення суперечили концепції «народного академіка». «Чисткою» були охоплені всі біологічні установи. Неможливо в невеликому матеріалі назвати усіх, чия людська і наукова доля була понівечена лисенківщиною. Згадаємо лише деякі славетні імена.
З протоколу розширеного засідання президії АН УРСР: «У відділі біологічних наук на чолі Інституту зоології протягом довгого часу стояв активний вейсманіст-морганіст академік І. І. Шмальгаузен, який пропагував псевдонаукові антимічурінські концепції. Колектив наукових співробітників відділу генетики Інституту зоології (Тарнавський, Ситько, Зільберман) на чолі з керівником цього відділу, викритим менделістом-морганістом С. Гершензоном, від початку організації цього відділу до останнього часу у своїх роботах виходив з реакційних ідей вейсманізму-морганізму і своїми роботами не приніс жодної користі народному господарству».
Боляче читати оцінку тих трагічних для вітчизняної науки подій, проголошену ученими, чиї імена (як і тих, кого вони викривали) уславлюють українську науку. Президент АН УРСР академік О. Палладін дійшов висновку, що більшість установ відділів біологічних та сільськогосподарських наук АН УРСР упродовж усього періоду боротьби двох напрямів у біології стояли на реакційних та антимічурінських позиціях, а зміцнення прибічників лженаукового напряму стало можливим тому, що «керівництво, а саме голова відділу біологічних наук академік Д. Третьяков і голова відділу сільськогосподарських наук академік М. Гришко, самі стояли на ідеалістичних позиціях вейсманізму-морганізму». І запевнив, що «спільними зусиллями недоліки вдасться викоренити в найкоротший строк». Член-кореспондент УРСР М. Гулий у своїй співдоповіді характеризує Лисенка як найвизначнішого і найобдарованішого вченого країни, а далі викриває «реакціонерів». Практично ті самі прізвища і звинувачення були озвучені в доповіді академіка АН УРСР П. Власюка. Лунали й покаянні виступи: директор Інституту клінічної фізіології академік Р. Кавецький визнає, що наводив антинаукові морганістські вигадки і недооцінював значення досягнень вітчизняних учених. Називає «шкідливими, вейсманістськими» написані ним підручники академік М. Гришко. Директор Інституту генетики і селекції академік В. Юр’єв стверджує, що, спираючись на менделістські теорії, не можна вивести новий сорт. Ті, хто відхрещуватися не став, не просто позбулися посад, а втратили можливість займатися улюбленою справою. Після розгрому генетики українська наука на десятки років була відірвана від світової, а наслідки тих трагічних подій дотепер відчутні в суспільному житті.

У майбутнє через минуле
Лисенко ввійшов в історію науки не просто як окрема особа, а як одіозне явище «лисенківщини», коли вчене товариство штучно поділили на «своїх» — «мічурінців» і «чужих» — «формальних генетиків», коли наукові звання перетворилися на винагороду за вірність «правильній» ідеології, належність до певного табору.
Чи зберігається загроза лисенківщини нині? Про це говоримо з директором Державної наукової сільськогосподарської бібліотеки Української академії аграрних наук, професором, В. Вергуновим. Вибір співрозмовника не випадковий. Не один рік Віктор Анатолійович опрацьовує і видає унікальні документи з історії української аграрної науки, відкриваючи всім цікавим можливість познайомитись з реаліями тих часів. Тільки в серії «Аграрна наука України в особах, документах, бібліографії» вийшло понад 20 збірок. Остання охоплює період, який нас цікавить.
— Вікторе Анатолійовичу, історики біології сходяться на думці, що «стрес лисенківщини» виявив межі людської моральності, мотиви, які визначають поведінку людини в суспільстві. Отже, діяльність Лисенка не обмежується його впливом на розвиток науки, вона торкнулася життя суспільства в цілому. Лисенко, проголосивши як відкриття свою концепцію «виховання рослин», натомість реально виплекав армію «науковців-мічурінців», які працювали і жили за його поняттями. Їхні послідовники донині захищають велич свого лідера, спростувують усі звинувачення на його адресу. Як Ви ставитесь до цього з позицій історика науки?
Віктор Вергунов: — Для чого взагалі вивчати історію науки? Щоб прогнозувати її майбутній розвиток. Трохим Лисенко був генієм суспільно-політичної системи, за якої жив. Як історик науки гадаю, що для об’єктивної оцінки необхідно неупереджено оцінити його спадщину. Адже залишається значний прошарок учених, серед них є й ті, кого я особисто поважаю, хто стверджує, що деякі методи, застосовані Лисенком, відіграли позитивну роль. Оцінку має дати дослідницька спільнота на суто науковому рівні, а не прикриватись словами «хороша» чи «погана» робота, «справжній» академік чи ні. Бо це і є одним з проявів явища лисенківщини — навішування ярликів. Воно почалося з Лисенка. Він визначав, кому бути академіком, а кому ні, кого нагородити, а чию роботу заборонити. Тут Лисенко перейшов межі. Я хотів би, щоб усі ми разом подолали цей трагічний феномен радянської доби. Вкрай необхідно підняти престиж професорського звання, яке було знівельоване в той час, коли в науку прийшли люди з низьким рівнем освіти. Адже доти саме з професорського середовища висувалися академіки. Коли ми будемо мати професорів, які у 25–30 років володіють, як, зокрема, Вернадський, Вавилов, кількома мовами, набувають досвіду в провідних наукових центрах світу, мають в рідній країні гідну зарплатню, тоді ми від кількісних критеріїв, які насаджувалися в епоху лисенківщини, повернемося до якісних. Наука й освіта — найвищий здобуток нації, а ми ніяк не хочемо цього зрозуміти. Щойно ми до цього прийдемо, явище лисенківщини залишиться в минулому.
— Мабуть, для того, щоб пришвидшити цей процес, варто глибше вивчати власну історію?
— На превеликий жаль, нині мало хто в Україні цікавиться історією науки. Безумовно, є окремі роботи, але вони — рідкість. Системно, уважно досліджувати історію науки покликане саме наше покоління, бо де гарантія, що наступникам буде цікаво те, що нам болить. Адже ми зустрічали, пам’ятаємо людей, які постраждали за власні переконання в період лисенківщини. Від нас залежить, щоб заслужено був оцінений внесок Миколи Івановича Вавилова. Він був дійсним членом української Академії, багато зробив для України. Шкода, що недавній ювілей визнаного світом видатного вченого-генетика, який загинув, але не зрікся власних переконань, пройшов у нашій країні майже непомітно. Мало хто знає, що саме Вавилов був ініціатором системного вивчення історії аграрної науки і переконливо доводив, що займатися цим має не фахова, а велика Академія наук — духовний центр нації. Я звернувся до президії Національної академії наук з пропозицією затвердити премію імені Миколи Вавилова за видатні роботи з історії природознавства. Дістав підтримку з боку президента НАНУ Бориса Патона, на рівні відділень — фізики і загальної біології. Цю справу важливо довести до завершення. Чехов справедливо зазначав, що немає національної таблиці множення. Наука має інтернаціональний характер. А от національна історія держави Україна мусить бути.

Віра ШМИГОВСЬКА
також у паперовій версії читайте:

назад »»»