ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
МИХАЙЛО ВОРОНІН:«ОДЯГ Є ЗАСОБОМ ПРОДОВЖИТИ ЖИТТЯ»
Михайло Воронін — не просто людина, це концерн, що тримається на плечах нібито звичайного кравця, який почав свій шлях з «двома грошами надії» у кишенях. Це рідкісний, феноменальний випадок, коли людина не тільки «сама себе зробила», а й перетворила своє ім'я на бренд, відомий у всьому світі.

Вітчизняний лідер з пошиття чоловічого одягу, концерн «Михайло Воронін» уражає потужністю своїх структур: ВАТ «Швейна фабрика «Воронін» — виробнича база компанії (250 тис. виробів на рік); ВАТ «Торговий дім «Воронін—Україна» — торгова мережа в Україні і за кордоном; СП «Михайло Воронін Відень—Париж» — розробка нових колекцій і моделей одягу; салон «Михайло Воронін ексклюзив» — респектабельне ательє з індивідуального пошиття чоловічого одягу (костюми, штани, піджаки, сюртуки, смокінги, пальто), де клієнтам пропонується велика колекція тканин — понад 300 видів.
У 1954-му шістнадцятирічний Воронін почав професійно осягати кравецьке мистецтво в профтехшколі, а 1985 року захистив докторську дисертацію. У 1968-му Вороніна осяває революційна ідея — відмовитися від примірок узагалі! Так з'явився знаменитий тепер на весь світ жилетно-макетний метод, в основі якого 35 винаходів. Цей метод приніс популярність майстру не тільки в Радянському Союзі, а й за його межами.
Повний кавалер Ордена Трудової Слави, Михайло Воронін — це ще й «Золотий наперсток» (Париж), це — найкраща торгова марка в Італії, Іспанії і Великій Британії, це — платиновий приз — Премія світу «Престиж» за якість продукції (Нью-Йорк). Нині Михайло Львович належить до десятки найкращих кутюр'є світу, його ім'я в одному ряді з Армані, Версаче, Валентино, Живанши, Пако Рабанном... Костюми «від Вороніна» можна купити в Мілані і Парижі, Токіо і Нью-Йорку, Відні і Лондоні...
У різний час клієнтами Михайла Вороніна були Михайло Горбачов і Рональд Рейган, Йосип Кобзон і Філіп Киркоров, Роман Віктюк і брати Клички, Сильвестр Сталлоне і багато інших знаменитостей. У Києві на Алеї слави в Михайла Вороніна з'явилася власна зірка — поряд із зірками видатних наших співвітчизників: Ади Роговцевої, Євгенії Мирошниченко, Софії Ротару, Ніни Матвієнко, Сергія Бубки... До речі, на святкуванні сімдесятиріччя метра в Жовтневому палаці посол Франції назвав модельєра «найсимпатичнішою особистістю серед відомих йому українців», а представники торгового дому «Хеннессі» вручили Вороніну унікальний коньяк — ровесник Наполеона.
В особі Михайла Вороніна щасливо поєдналися дві іпостасі — художника-творця і бізнесмена.
— Михайле Львовичу, як почувається український модельний бізнес на світовому ринку?
— Ще років п'ять тому він дуже відставав, нині ми вирівнялися, більше того, у чомусь уже йдемо попереду, а західний світ починає відставати. На моєму ювілеї я показав свої колекції. Французький посол і представник Асоціації високої моди визнали: «Якщо недавно українці їздили до Франції замовляти дорогі вишукані речі, чекали по півроку, то тепер в Україні досягли того, що з Парижа їдуть сюди...».
Але, але... У нас є багато талановитих модельєрів, дизайнерів, та вони поки що безпорадні — у них немає грошей. Жоден дизайнер у Парижі не зміг піднятися без фінансової допомоги. Коли банкіри бачать перспективного фахівця, з ним укладають контракт, фінансують, згодом модельєр одержує 15% прибутків від бізнесу, банк — решту. Фахівців у нас — море, а людей, ладних вкласти кошти в майбутніх Карденів і Лагерфельдів, поки що мало. Може, тому наші дизайнери — від кутюр, тобто виготовляють одиничні колекції. Коли на показах їм кажуть: «Я хочу ось цю річ і ту», вони відповідають: «Це тільки для виставки». Неправильний підхід! На Заході, якщо я показую колекцію і хтось із присутніх заявляє, що хоче придбати сто чи двісті екземплярів, то не дай Боже сказати: «Я не можу». На мене в суд подадуть: «Навіщо показуєш, навіщо обманюєш?». А в Україні дизайнер працює в маленькому замкнутому колі, його потрібно навчити виробничого мислення, аби те, що він уміє робити, можна було виготовити в будь-якій кількості.
— Завдяки чому Ви впевнено тримаєтеся на плаву?
— У нас на сьогодні є 450 розмірів, різних за ростом і повнотою. Можемо вдягнути будь-кого: людину на зріст і метр п'ятдесят, і два десять, культуриста з широкими грудьми і вузькою талією чи особу з вузькими плечима і великим животом. Нині люди хочуть вбиратися красиво, минув час тілогрійок, багато хто віддає перевагу дизайнерським речам. У нас у чоловічих колекціях — по 45–90 виробів.
Асортимент чоловічого одягу — колосальний. У магазинах «Воронін» ви можете знайти шкарпетки, спідню білизну, сорочки, костюми, куртки, піджаки, пальто, спортивний одяг. Мало того, наша мережа підприємств розкидана по всьому світі, наприклад, спортивний одяг для нас шиють в Італії, куртки — у Фінляндії.
Ми — одне з найтитулованіших підприємств. Пригадую, як колись приїжджали до мене іноземці і пропонували: «Давайте створимо з вами спільне підприємство. Ми надамо вам устаткування». Я скромно слухав, потім радив: «Ознайомтеся з фабрикою. Відтак далі розмовлятимемо». Вони оглядали всі вісім поверхів підприємства, поверталися в кабінет і казали: «Ми зрозуміли, що вам не потрібні, у вас усе добре налагоджено».
На виставках, переважно в Німеччині, ми обов'язково купуємо все найновіше устаткування, що є у світі. Моя робота — моя любов. Хтось зациклюється на збагаченні, я натомість вкладаю гроші в розвиток, і вони автоматично дають збільшення прибутку вдвічі, тобто удосконалення виробництва сприятливо позначається на зарплатах працівників і на добробуті країни.
— Невже до грошей Ви ставитеся спокійно?
— Розповім про такий «серйозний» випадок. У дев'яностих роках до України приїхало двоє чоловіків: бізнесмен з Австрії і генерал з КДБ в Москві. Вони звернулися до республіканського комітету профспілок, який мав інформацію про раціоналізаторів, винахідників, їм дали мої координати. Несподівані гості запитали мене, чи зможу я зробити шовкові бронежилети.
— Хіба є шовкові бронежилети?
— Так, вони виготовляються із шовкових ниток, розміщених під певним кутом, у результаті тканина стає куленепробивною. Ці жилети здебільшого носять під сорочкою керівники країн. Я пошив першу партію жилетів, другу, третю, працював рік, жодного разу не заводив розмови про гроші. Правда, якось у Польщі мої роботодавці запропонували мені купити собі телевізор чи ще щось. Я відповів: «Дякую, у мене телевізор є, не треба». Згодом у нас відбулася зустріч у Відні. Мені сказали: «Ми тобі дещо заборгували». Я виймаю папірець (у мене все записано), показую: «Ось така сума». Мені заплатили вдвічі більше і повідомили: «Як фахівця ми тебе визнали через місяць, а от «на вошивість» перевіряли цілий рік». Мені ці слова дуже запам'яталися.
Нині тільки-но починаєш з кимсь говорити про справу, одразу (є вміння, чи нема) переводять розмову на гроші: «Скільки мені заплатять?». А мені був цікавий самий процес: як краще виготовити бронежилети... Незабаром ті самі люди попросили допомогти підприємству, де шили шкіряні вироби для якоїсь великої армії, Ірану чи Іраку, напевно не знаю. Виготовлені зразки замовник відкинув, вони були неправильними. Я подивився, показав, що потрібно змінити в конструкції, у технології, попрацював не більш як три дні. Роботу в них прийняли, замовлення успішно «закрутилося». Місяці за два телефонують: пропонують підписати контракт, відповідно до якого я маю одержувати п'ять відсотків від прибутку. У бізнесі я тоді був ще слабкий, зорієнтувався так: мені ж пропонують, не забирають, п'ять відсотків від ста — одна сума, від мільйона — інша. Мені взагалі цікаво було дізнатися, як відбувається вихід на міжнародний ринок. Я підписав контракт. Через сім місяців знову запрошують до Відня. Від суми, яку я повинен був одержати, мої очі стали круглими. Мені сказали: «Ви, звісно, можете забрати всі гроші в Україну і сплатити їх як податки, у вас нічого не залишиться. Але кожна солідна людина за кордоном має квартиру, престижну машину, престижний годинник. Радимо вам витратити гроші на своє майбутнє». І... я придбав квартиру в центрі Відня, купив престижну модель «БМВ», дорогий годинник.
— Який це був рік?
— 1992 рік. В Україні — руїна. А я, заробивши значну суму, відчув себе людиною. Набував популярності мій макетно-жилетний метод без приміряння: я знімав мірку жилеткою — спеціальним пристроєм, що встановлювався на фігурі так, щоб усі основні лінії були вертикальні і паралельні до лінії підлоги. Відхилення я фіксував-занотував, потім телефонував — з будь-якого місця на планеті — до Києва у своє ательє, майстри шили виріб, за три дні відсилали літаком. Щоразу костюм сидів на замовникові бездоганно. До моїх послуг залюбки вдавалися відомі політики і бізнесмени, мені, наприклад, довелось шити костюми для французького уряду. Я одержував не тільки солідні винагороди, а й заробив міжнародний статус. А коли за триденні семінари в Оксфордському університеті на факультеті моди мені почали платити по десять тисяч доларів, я зміг не тільки придбати квартиру в Києві, а й пустити гроші в обіг. Мене охопило бажання вдягати маси, а не тільки індивідуумів.
У 1993 році я став одним з основних акціонерів фабрики «Желань», постало завдання перебудувати совдепівське підприємство. Найбільшою проблемою виявилися не зміни технології, не закупівля нового обладнання, а психологія людей. Я запросив досвідчених майстрів з Італії й Угорщини, аби ті показували, навчали, але щойно вони виходили за поріг, наші майстри казали швачкам: «А ви їх не слухайте, робіть по-старому». Я шкодував людей, лише через два роки наважився на скорочення колективу на 50 осіб. Якість не погіршилась, кількість продукції не зменшилася, у мене з'явився запас зарплатні, котрий я зміг використовувати для підвищення заробітку працівників. Та особливих психологічних змін — у бік підвищення відповідальності, сприйняття новацій не сталося. Через шість місяців, коли я звільнив ще п'ятдесят осіб, колектив пережив стрес. Я оголосив: «На два тижні переходимо на армійські умови. Ніхто не має права заперечувати, кожен мусить виконувати завдання. Потім обміняємося думками». Експеримент був дуже важким, але люди терпіли, мовчки працювали. Потім я сказав: «Ось вироби старого зразка, ось — нового. Кожен охочий може купити костюми старого зразка за 50% вартості, будь ласка!» Ніхто не захотів купити.
— Такою помітною була різниця?
— Авжеж. Відтоді у нас почалося наведення ладу. Працівниці зрозуміли: по-новому, виявляється, можна робити красивіше, якісніше, швидше і легше. Утім, чимало залишалося таких, хто заважав, зокрема за допомогою родичів, друзів, знайомих, котрі працювали в різних високих сферах, бува, телефонували-погрожували. Усе це я пережив.
— Завдяки чому?
— У мене були хороші стосунки з керівниками країни. Президент Леонід Макарович Кравчук попросив мене: «Михайло, ти повинен допомогти підняти країну, візьми підприємство, відроди його». Я пообіцяв. У мене була також підтримка з боку міністра внутрішніх справ, інших впливових людей. Тож ті, хто хотів би мені заважати, дізнавшись про наші зв'язки, відступали.
Підприємство тим часом міцніло. Я почав змінювати устаткування. Спочатку за кордоном до нас ставилися зверхньо-іронічно: чомусь вважали, що колишні соцкраїни мають грошей більше, ніж на Заході, тому все, що в Європі продавалося, умовно кажучи, по сто доларів, нам пропонували за 130–140. Згодом запанувала настороженість. Правда, коли я одержав підтримку від американського банку, який гарантував оплату всього, що я підпишу, до мене на виставці в Німеччині почали ставитися лояльніше. Найактивніше я співпрацюю з німецькою компанією «Indupress». Цього року ми знову дещо з устаткування оновили, на ньому зазначено «Сконструйоване разом з Вороніним». Я регулярно виїжджаю, консультую, пояснюю, які параметри необхідні для того, щоб одержати вищу якість швейного виробу.
— А як Ви прийшли до очевидного, здавалося б, ноу-хау: до екологічно чистого одягу? Ідея начебто була на долоньці, а вловили її саме Ви.
— Ніхто у нас про такий одяг не говорить. Слава Богу, вже починають дбати про чистоту води, продуктів... Однак одяг — це те, з чим ми безпосередньо постійно контактуємо! Чоловік, нахапавшись за день стресів, приходить додому після роботи розмачулений, з нього хоч мотузки скручуй, він уже і як мужчина зовсім не той. А чому? Костюм, що він носить, просто протипоказаний йому, у ньому він задихається, упріває, дістає подразнення шкіри. Мені здається, що людина в «неправильному» одязі скорочує на 30% своє життя. Замість ста років, живе сімдесят, хоча повинна легко дихати і насолоджуватися життям. Недарма ООН торік ухвалила вимогу виготовляти екологічно чистий верхній одяг. Я цим зацікавився набагато раніше. Разом з німецькими й австрійськими вченими створено установку, яка формує-прасує виріб у такий спосіб, що тканина обробляється парою, а не тиском твердих поверхонь, тому виріб позбувається електростатики, він не б'є розрядами. А розпочали ми з ретельної екологічної обробки повітря і води (у спеціальних казанах одержуємо дистилят). У результаті наші вироби легкі і зручні, як з льону.
— Жінок, напевно, цікавить, коли ж Воронін вторгнеться в жіночу сферу.
— Цього обіцяти не можу. По-перше, чоловічий одяг неймовірно різноманітний, по-друге, у світі дедалі менше залишається нормальних його виробників. Жіночого — дуже багато, а чоловічого — надто мало.
— Чим це пояснити?
— Тим, що чоловічий одяг придумувати і виготовляти дуже складно. Чоловічий майстер завжди може стати жіночим, але жіночий не стане чоловічим. Чоловічий працює на міліметрах, жіночий — на сантиметрах. Наприклад, для того, щоб створити якийсь образ, я можу лацкан опустити на два-три міліметри, плече трішки звузити чи розширити, талію ледь підняти чи опустити. А в жінок? Силуетна лінія — розкішна, з плечима, грудьми, талією, стегнами, загальною довжиною — фантазуй на всю котушку!
— Тобто, створюючи чоловічий одяг, доводиться залишатися в дуже жорстко визначених межах і тому складно «фонтанувати» ідеями?
— Звісно, нелегко. А треба! Зокрема, й на «суміжних територіях». Нашим великим успіхом стало створення чоловічого парфуму «Воронін». Це аромат для енергійного чоловіка з вишуканими манерами. Французькі парфумери компонували його два роки. Вони постійно іронізували, що я дуже перебірливий. Їм довелося побувати на показах моїх колекцій, щоб збагнути, для якого типу чоловіка хочу одержати аромат. На моїй фабриці працює майже 400 жінок. Вони нюхали його і висловлювали свої побажання. У підсумку на виставці в Парижі парфум «Воронін» посів перше місце в Європі. Ми продаємо його тільки у своїй мережі, я не хочу розміщувати його серед інших. Маємо намір працювати над молодіжною лінією парфумів, потім, можливо, візьмемося за жіночий. Отже, жінки, я й до вас прийду.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»