ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА УКРАЇНА І СВІТ
КОМУ ДЕРЖАВУ?
Відразу після Першої світової війни мало в кого виникали сумніви щодо права націй на створення нових держав. У Європі старі імперії тріщали по швах. На руїнах Російської, Австро-угорської й Оттоманської імперій виникали нові країни.

Розпад імперій міг відбуватися й у кривавому варіанті, наприклад, як відокремлення Алжиру від Франції, й у зовсім мирний спосіб, як це сталося у випадку з Канадою. Мирний шлях залишає імперії ілюзію подальшої зверхності, підсолоджує гіркоту втрати престижу. Донині главою держави у Канаді, Австралії (і 20 інших територій) залишається королева Великої Британії. Така символічна передача частини суверенітету завдяки дивним і двозначним правовим формулам пом’якшує відносини в майбутньому.
Остаточно колоніалізм припинив існування у 1960 році, коли ООН ухвалила декларацію про незалежність підневільних народів. Було проголошене утворення кількох десятків нових держав, переважно в Африці, а гасло деколонізації стало бойовим закликом для всього «третього» світу. Останню хвилю проголошення незалежності у світі спричинив розпад СРСР.
Кривавим і повчальним був розпад Югославії. Диктатор Слободан Милошевич намагався силою втримати єдність держави і злочинно використав принцип самовизначення для етнічних чисток. Переміг принцип самовизначення, але не в діалогу правників, а на полі бою, зупиненого потім силою, внаслідок інтервенції НАТО.
Чи не можна було розстатися мирно? Можна. Це довели чехи і словаки. За океаном був сильним і таким залишається сепаратистський рух Квебеку, провінції, чия відмінність у канадській федерації не викликає жодних сумнівів. Верховний суд Канади оголосив знаменитий вердикт про право на самовизначення (1998 р.): можна розходитись, але за обопільною згодою, висловленою більшістю населення і в Квебеку, і в англомовних провінціях федерації. Будь-який автономний регіон — Шотландія, Валлонія, Каталонія тощо — може відокремитись від своїх держав лише за такої умови. Процес мирного «розлучення» відбувається легше, коли обидві сторони мають вищий рівень демократичної культури і нижчий рівень емоцій — так само, як у подружжі.
Кількість держав, починаючи від ХІХ століття, неухильно зростає. До 1914 року у світі їх було 43, до Другої світової війни трохи більш як 60, за часів деколонізації їхня кількість подвоїлась до 120, нині налічується понад 200 держав, 192 з них — члени ООН. Але ще є значна кількість народів (груп, спільнот), які добиваються власної державності. Вони мають свою організацію з подібною емблемою, що й ООН (англійською UNO) і навіть діють, як UNPO — Unrepresented Nations and People — «Невизнані нації і народи».
А що ж стверджується міжнародним правом? Теоретики-правники вважають, що держава повинна мати визначену територію, певну кількість населення й ефективно здійснювати владу «всередині» країни і «ззовні». На цьому теорія вичерпує свої можливості, бо не визначає ні мінімуму території, ні населення, ані критеріїв ефективної влади. У сучасну епоху глобалізації неозброєним оком видно, що незалежність повинна мати економічний сенс. Найменша у світі республіка — Науру (в Тихому океані, 13 тисяч жителів, 21 кв км площі) — проголошена у 1968 році, нині є банкрутом. Уряд Австралії був змушений взяти під контроль її фінансову систему.
Гостро постала проблема держав із злочинними або безпорадними урядами, які не могли втримати реальну владу (наприклад Судан, Сомалі, або Афганістан, ними список не вичерпується). «Держави, що занепадають» стають джерелами «хвороб» у світі, не тільки посилюючи і поширюючи бідність серед своїх громадян, а й поглиблюючи ці проблеми навколо себе. Такі приклади змушують тверезим оком оцінювати сучасні рухи за незалежність. Численні суспільства на власному прикладі переконались, що ідеалізм вождів свободи надто легко перетворюється на криваве правління племінних вождів. Незалежне життя у Центральноафриканській імперії за Бокасси (який сам себе проголосив імператором і визнавав власне людожерство), чи в Уганді за генералісимуса Аміна (який починав кар’єру сержантом) було нічим не кращим, ніж колоніальна неволя за правління французів чи англійців.
Право на самовизначення, або інакше право на суверенітет, є правом народу. Найдосконаліше це звучить в американській конституції, яка починається простими словами: «We the people» — українською, як правило, перекладається «ми народ», але англійською це означає також «люди», «люд». Отже, право на незалежність належить людям.
Правники намагаються сформулювати принципи самовизначення і суверенності у прийнятних формулах. За умов палких емоцій, природного патріотизму, прагнення двох історичних ворогів мати батьківщину (приміром, євреїв і палестинців) — прикладом має слугувати порозуміння, як у випадку з Північною Ірландією. Екстремісти з обох сторін кидали бомби, вбивали, щоб довести своє право на землю. Після багатьох років вдалося досягти згоди, що посприяло утворенню інституційних зв’язків між різними колишніми партіями-антагоністами в Північній Ірландії — між британською Північною Ірландією та «ірландською» Ірландією, нарешті, між Лондоном і Дубліном.
Але проблема суверенності над територією загострюється через суперечності. На запитання, чия це земля, кожен, хто відчуває, що має на неї право, знайде досить аргументів для обґрунтування своєї позиції. Потрібна неабияка мудрість, щоб скористатися правом мирно, без кровопролиття. Англійці визначають це терміном constructive ambiguity, що означає «конструктивна двоїстість».
Проблеми суверенності не розв’язуються роками. Наприклад, Турецьку Республіку Північного Кіпру (частина Кіпрської Республіки), що існує як самостійна держава, жодна країна, крім Туреччини, яка її створила, не визнає. Це триває вже понад 30 років, і міжнародна громадськість сподівається, що проблема буде розв’язана мирно. Поділяючи цю надію, Європейський Союз підтримує певну правову фікцію: Республіка Кіпр є його членом, а турецька частина (1/3) острова вважається окупованою територією. Це не заважає Євросоюзу вести переговори з Туреччиною про майбутнє членство в організації, хоча двоє опонентів у питанні Кіпру — Туреччина і Греція — є членами одного військового союзу, який має їх захищати в разі загрози. Коли заглибитись у цю правову колізію, скоро пристанемо на похвалу «конструктивній неясності»: краще підтримувати фіктивні конструкції, ніж стріляти один в одного.
Треба визнати: президент Медведєв і прем’єр Путін, обидва юристи за освітою, охоче послуговуються юридичними формулюваннями, але роблять це як адвокати — наводять лише докази на користь їхньої політики та ігнорують невигідні їм аргументи. Вони мають рацію, коли стверджують, що Михайло Саакашвілі порушив договір між Росією і Грузією від 1992 року, який давав РФ право на присутність у Південній Осетії й Абхазії. Згідно з цим договором, анклави залишалися частиною Грузії, але відмінними від решти території країни. Саакашвілі не міг без домовленості з Росією ні вводити туди війська, ні відновлювати «конституційний лад». Натомість Росія — за погодженням з Європейським Союзом (представленим Ніколя Саркозі) — обіцяла, що статус двох утворень буде лише предметом переговорів, а тим часом без жодних умов визнала їхню незалежність. Якщо Росія визнала незалежність маленької Південній Осетії, то, може, потрібно надати незалежність і Північній Осетії, яка є частиною російської території, а ще скоріше — непокірній і значно більшій Чечні?
На втіху всім тим, кому не вдалося стати незалежними, є альтернативне бачення розвитку демократії. Підвищення ролі прав людини, підтримка громадянських свобод, зникнення кордонів — як це відбувається у Європейському Союзі — демонструють суверенність в іншій перспективі. Кожна людина, незалежно від громадянства, має свої невід’ємні права на рідну мову, визнання, освіту тощо. За умов справжньої демократії їх можна реалізовувати будь-де. У сучасних демократичних країнах право на самовизначення втратило свій вимір «бути або не бути», оскільки меншість може без обмежень користуватися своїми правами людини — тобто правами на мову, релігію, рідну школу, збори, власну адміністрацію. Дискримінація лежить в основі сепаратизму. Тому головним є не політичний виклик — утворення нових держав, а життя у гармонії і згоді з етнічними меншинами. І взагалі — мирне життя.

Євген ПЕТРЕНКО
також у паперовій версії читайте:

• РАЙС: «НЕ ТА ДОРОГА»

назад »»»