ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ПОЛІТИКА
ПІД ЯКИЙ РЕФЕРЕНДУМ «СТЕЛИТИ СОЛОМКУ»?
НЕОГОЛОШЕНА ПАРЛАМЕНТСЬКА БІЛЬШІСТЬ ПІДКЛАДАЄ МІНИ УПОВІЛЬНЕНОЇ ДІЇ ПІД ЗАСАДИ ДЕРЖАВНОСТІ

Переговори щодо створення нової коаліції, попри багатообіцяючі заяви завершити цей процес до кінця поточного тижня, поки що не дійшли до фінішної прямої. Втім, сьогодні — п’ятниця, а це той день, котрий, як свідчать останні події, може принести чимало сюрпризів.

Не словом, а ділом?
Такий висновок напрошується після минулої п’ятниці, коли БЮТ і Партія регіонів ще раз здивували широкий загал своїм черговим «брудершафтом». Про ухвалення у першому читанні двох резонансних законів — про державну службу і про референдуми — говорили увесь минулий тиждень. Річ у тім, що, скажімо, перший із названого «дуету» містить норму про обов’язковість усім держслужбовцям, крім державної, української мови, знати ще й російську.
Опоненти такого мовного «перевороту» встигли охрестити це рішення першим кроком до фактичного узаконення іноземної мови у статусі другої державної. І, що найбільш дивно та прикро, за ухвалення такого рішення проголосувала значна частина бютівців (чи лише їхніх карток?), котрі асоціюються з національно-патріотичним колоритом. Власне, після такого голосування Юлія Тимошенко скільки завгодно може говорити про свою любов до української мови та обов’язковість дотримання ст. 10 Конституції. Як мовиться, не словом, а ділом...
Не краща ситуація щодо документа про референдуми. Блискавичний 20-хвилинний розгляд цього питання (про нього — окремо, трішки нижче) продемонстрував: у пориві «насолити» Президентові переважна більшість бютівців (бо із 156 депутатів цієї фракції тут проголосувало «за» 116, що також надзвичайно багато) здатна поставити під сумнів найсвятіші поняття.
Згаданий проект не лише законодавчо регулює процедуру оголошення, проведення й фінансування референдуму, а ще містить норму, що зобов’язує Президента затверджувати результати народного волевиявлення. Отож, у разі, не дай Боже, ухвалення цього бестселера загалом і набрання ним чинності, не варто буде дивуватися появі, скажімо, ініціативи проведення референдуму щодо НАТО. Втім, це ще не найстрашніше, хоча євроатлантичні прагнення Віктора Ющенка у такий спосіб можуть бути поставлені під удар.
Дивує також, що автор згаданого проекту — «регіонал» Олександр Лавринович. Адже він, як колишній рухівець, мав би ставитися до таких питань обережніше. Впадає у вічі те, що на минулій сесії цей самий проект Лавриновича уже розглядали. Тоді йому забракло голосів.
Власне, для годиться депутати розглянули ще один варіант законопроекту про референдуми — під авторством «нашоукраїнця» Юрія Ключковського. Однак цей «розгляд» більше нагадував детективну історію. БЮТ і Партія регіонів у найкращих традиціях конспірації до останнього моменту тримали в секреті порядок денний (навіть для багатьох членів власних фракцій). Чому тут дивуватися — «на чай» до Арсенія Яценюка лідери фракцій регулярно ходять зранку от уже два тижні. Минулої п’ятниці в результаті подібних маніпуляцій, котрим далеко не завжди в змозі протистояти і сам спікер, фракція «Наша Україна — Народна самооборона» дізналася про розгляд «референдумного» питання лише за 30 хвилин до початку засідання.
Автора альтернативного проекту — Юрія Ключковського — навіть не було в залі. Він з’явився тоді, коли розгляд питання йшов повним ходом. Отримавши слово, Ключковський поцікавився у «напівбільшовиків»: за яким регламентом вони працюють? Це зауваження було доречним. Адже того ж дня парламент замість скасованого Конституційним Судом тимчасового регламенту ухвалив новий «Акт про регламент ВР».
У результаті, на момент ухвалення законопроекту про референдуми у першому читанні склалася дивна ситуація — старий регламент було скасовано, а новий ще ніким не підписаний. Хоча, відповідно до Конституції, Рада може ухвалювати рішення без регламенту, імовірно, що цією зачіпкою спробує скористатися Президент Віктор Ющенко для того, щоб не допустити набрання чинності як закону про референдуми, так і решти актів, ухвалених після вказаного рішення Конституційного Суду.

Анахронічний ідеалізм ліпший
Та повернімось до «референдумного» проекту. Поки що ця законодавча «міна» ухвалена лише у першому читанні. Тож в Україні усе ще діє закон «Про всеукраїнські і місцеві референдуми», ухвалений у далекому 1991 році. Він справді застарів, а на думку деяких аналітиків, навіть став несумісним із чинною нормативно-правовою базою. Але у нашому разі, це, мабуть, ліпше за можливі наслідки від нового «шедевра».
Спробуймо поглянути на існуючий закон, так би мовити, без емоцій. Комітет виборців України неодноразово аналізував його норми і звертав увагу на невідповідність нинішнім законодавчим реаліям. Невідповідностей (часто і нісенітниць) у законі чимало. Насамперед не зрозуміло, хто має реєструвати ініціативні групи зі збирання підписів за референдум: Центральна виборча комісія чи голови місцевих рад? (Саме об цю неунормованість спіткнулися кілька років тому активісти СДПУ(о), які назбирали близько трьох мільйонів підписів на підтримку антинатовського референдуму. Це — одна з причин того, чому цей референдум так і не було оголошено).
Оскільки документ писали на зорі демократичних перетворень, його автори запропонували сформувати комісії з проведення референдуму (по суті, аналоги виборчих) із величезного числа охочих, а саме з представників партій, масових рухів (нинішнє законодавство вже забуло, що це таке), трудових колективів, висуванців зборів громадян за місцем проживання тощо. Років із п’ятнадцять тому такий різнобій вважався ознакою гарного демократичного тону, але нині — це гарантія чергового «бедламу».
Стаття 35 закону навіює ностальгію за втраченою вірою у «порядність» політичних гравців. У ній ідеться, що при зміні громадянином місця перебування в період між подачею списків для ознайомлення і днем референдуму дільнична комісія, на прохання громадянина, видає йому бюлетень для голосування. Не обтяжуючи при цьому такою формальністю, як написання заяви. Після застосування цієї виборчої норми всі виборчі «каруселі» минулих президентських виборів здалися б дитячою забавкою. Що поробиш, депутати першого скликання таки справді були трішечки ідеалістами...

Як відчиняли «клітку»
Починаючи з 1991 року, Україна «пережила» кілька референдумів. Їхній досвід може багато чого навчити сучасних політичних гравців (звичайно, якщо є бажання вчитися).
Михайла Горбачова інколи називають «тим, хто відчинив клітку». Саме за його президентства 17 березня 1991-го був проведений референдум щодо подальшої долі СРСР. Але в Україні, паралельно зі всесоюзним референдумом, було вирішено поцікавитися думкою народу ще й з приводу входження республіки до так званого оновленого Союзу винятково на підставі Декларації про державний суверенітет. Активної протидії горбачовському референдуму в нашій країні не спостерігалося, і 72 відсотки населення підтримали збереження СРСР. (Тоді, до речі, країна вперше розподілилася за територіальною ознакою: на сході й півдні оновлений Союз підтримали 85–87% громадян, у Києві — лише 44,6%, а на заході — менш ніж 20%.)
Під час республіканського опитування, що проводилося того самого дня, понад 80 відсотків громадян висловилися за те, щоб Україна входила до складу СРСР винятково на принципах своєї Декларації.
Одначе подальші стрімкі події так і не дозволили підписати союзний договір, і вже 1 грудня 1991 року українці знову пішли голосувати. У його позитивному результаті були зацікавлені не тільки націонал-демократичні сили, а й представники партноменклатури, котрі виявили дивовижну здатність адаптуватися до нових політичних умов. Результати референдуму перевершили всі очікування — більш як 90% громадян проголосували за незалежність України. Того ж дня проводилися президентські вибори і всі (!) тодішні кандидати виступали за незалежність нашої країни.

Депутатське «харакірі»
Наступний референдум міг відбутися через два роки, у вересні 1993-го. Політична ситуація загострилася ще влітку, і під стукіт шахтарських касок по київському асфальту депутати першого скликання у червні ухвалили постанову про проведення референдуму про довіру (недовіру) до президента і парламенту. Та у вересні (в процесі побудови української держави не раз буде «доведено», що цей місяць для всенародних волевиявлень ніяк не годиться) ВР ухвалила рішення про дострокові вибори. До того ж, вибори і депутатів, і президента. Ті вибори привели до влади Леоніда Кучму, який наразі вважається найбільш «референдумним» президентом.
Ідея «порадитися» з народом виникла у Леоніда Даниловича, як мінімум, тричі. Але лише одного разу він зумів реалізувати свій замисел.

Дві «осічки»
Перша датується 28 червня 1995 року. Тривале обговорення в парламенті так званої «малої Конституції» — закону про державну владу і місцеве самоврядування не подобалось Леонідові Кучмі, котрий прагнув негайного розширення своїх повноважень. Наприкінці травня він поставив «питання руба» — про довіру (недовіру) президентові й парламенту. Після цього приблизно півтора тижні йшли найгарячіші «бої» з парламентом: ВР визнала указ неконституційним, спікер Олександр Мороз попередив місцеве керівництво про відповідальність за підготовку «незаконного» плебісциту, місцева влада все одно готувалася «вовсю»... Але 8 червня 1995-го все завершилось мирно — Леонід Кучма і Олександр Мороз підписали так званий Конституційний договір, який підтримали 240 депутатів. Президент отримав неабиякі повноваження, а Верховна Рада — час для підготовки повноцінного Основного закону.
«Затишшя» тривало рік. 26 червня 1996 року Леонід Кучма знову видав «референдумний» указ. Цього разу — про всенародне ухвалення Конституції. Опитування знову було заплановане на вересень і знову не відбулося, оскільки 28 червня ВР ухвалила Конституцію. А Леонід Кучма обмежився поясненням, що він, мовляв, просто «стимулював» законодавців до роботи.

Холостий «постріл»
У 1999 році Леонід Кучма згадав давню ідею про розширення повноважень. Розраховувати на парламент було справою невдячною, тому Леонід Данилович вдався до улюбленого засобу. Активісти з пропрезидентських партій зібрали понад три мільйони підписів для проведення референдуму з шістьох питань і референдум був призначений на 16 квітня 2000 року. Зокрема, Кучма знову не втримався від спокуси запитати в нації згоди на розпуск парламенту. Перше питання звучало так: «Чи висловлюєте ви недовіру Верховній Раді XIV скликання?». Друге питання пропонувало розпускати парламент ще й у тих випадках, коли він протягом місяця не зміг сформувати більшість, або за три місяці не ухвалив бюджет. Третє питання пропонувало обмежити депутатську недоторканність (от і спробуй заперечувати, що все нове — це добре забуте старе!), четверте — зменшити кількість депутатів, п’яте — поділити парламент на дві палати. Нарешті, шосте, найголовніше питання, звучало так: «Чи згодні ви з тим, що Конституція України повинна прийматися на всеукраїнському референдумі?».
На щастя, майже в останню мить у суперечку втрутився Конституційний Суд — перше й останнє запитання були визнані неконституційними. Таким чином, парламентське право на ухвалення Основного закону і внесення до нього змін удалося відстояти.
Та інші чотири питання належно «оброблений» електорат таки підтримав. Тоді вся ця «катавасія» закінчилася нічим, оскільки парламент не імплементував результати референдуму.

* * *

Відтоді референдуми в Україні не проводилися, але охочих узятися за цю справу нині багато. Якщо не у питанні НАТО (з одного боку), так стосовно доцільності ухвалення нової редакції Конституції на референдумі (з іншого боку).
То чи не варто було б оголосити на ці бажання мораторій років, щонайменше, на десять-п’ятнадцять? Адже горезвісний німецький «Закон про захист народу та рейху» у редакції 1933 року теж було затверджено на референдумі (після схвалення двома третинами депутатів рейхстагу). Саме тому повоєнна Німеччина відмовилася від практики проведення загальнонародних референдумів, щоб не виникало зайвих спокус... Шкода, що в Україні про це не надто люблять згадувати. А миттєву вигоду ставлять попереду національних інтересів.

Ярослав ГАЛАТА
також у паперовій версії читайте:

назад »»»