ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ОСОБИСТІСТЬ
ЦЬКОВАНА, ГНАНА, АЛЕ НЕЗЛАМНА
Вона належала до когорти української інтелігенції, яка виховувалася в дусі національної свідомості, а згодом, на початку минулого століття, підхопила естафету боротьби за всебічний розвиток України. Цькована, гнана, упосліджена і, зрештою, фізично знищена, письменниця в житті й творчості була особистістю.

140 РОКІВ ТОМУ НАРОДИЛАСЯ ЛЮДМИЛА СТАРИЦЬКА-ЧЕРНЯХІВСЬКА — УКРАЇНСЬКА ПИСЬМЕННИЦЯ, ЛІТЕРАТУРНИЙ КРИТИК, ГРОМАДСЬКА ДІЯЧКА
На жаль, в українській класичній літературі ім'я письменниці не згадується, хоча для розвитку вітчизняного художнього слова кінця ХІХ — початку ХХ ст. вона доклала чимало сил, про що свідчать численні праці. Людмила Михайлівна мала непересічний талант драматурга, прозаїка, поетеси, перекладача, мемуариста і... вкрай нещасну долю. За царизму її звинувачували в сепаратизмі та українофільстві. За більшовизму — в націоналізмі й, врешті-решт, знищили.
«Чотири різні епохи в історії України судилося пережити письменниці,— пише Юрій Хорунжий у вступній статті до зібрання творів Л. Старицької-Черняхівської.— Часи імперської реакції щодо українства по Емському актові 1876 року, коли не тільки слово, але й правопис український було зневажено; дев'ятилітню віддушину 1905–1914 років з піднесенням як художньої літератури, так і публіцистики. Появою газет і журналів питомою мовою,— і знову заборони у зв'язку з початком Першої світової війни. Період найвищого злету національного духу за УНР і ще десять років відносної свободи у творчості і найстрашнішу епоху 30-х — початку 40-х років ХХ століття, коли Сталін з поплічниками заходилися формувати «единый советский народ», котрий мав пoтом і кров'ю задовольнити гегемоністичні апетити кремлівських ідеологів світової революції».
Народилася Людмила Михайлівна 29 серпня 1868-го в сім'ї представників передової української інтелігенції. Вона — друга донька письменника-класика Михайла Старицького. До речі, у своєму заповіті він написав: «...виконавицею мого заповіту я залишаю свою улюблену дочку Людмилу, яка була моїм ангелом-хоронителем за мого життя і яка любить своїх сестер і брата, й вона не образить їх». Її мати, Софія Віталіївна, була рідною сестрою композитора Миколи Лисенка, котрий очолював літературно-мистецький клуб «Родина». Активним його учасником була і улюблена племінниця композитора Людочка.
Перші твори в дитинстві Людмила писала під впливом батька-драматурга і тодішньої театральної атмосфери. Важливу роль у формуванні її творчого дару мало знайомство, дружба і співпраця батька з такими корифеями театру як Марко Кропивницький, Микола Садовський, Марія Заньковецька, Іван Карпенко-Карий, Панас Саксаганський.
Пріоритетним джерелом тем для неї була історія, зокрема, давньоримська і українська, а також українське культурне й громадсько-політичне життя перших десятиріч XX ст. Після закінчення гімназії Людмила Старицька брала активну участь в українському мистецькому русі.
У драматургії письменниці — симбіоз кількох ідейно-естетичних чинників — націоналізму, індивідуалізму, фемінізму. Значну увагу вона приділяла осмисленню творчого призначення особистості, зокрема, жінки. Її перу належать п'єси «Аппій Клавдій», «Жага», «Гетьман Дорошенко», «Крила», «Останній сніп», «Милость Божа», «Іван Мазепа»; поеми «Сапфо», лібрето до опер М. Лисенка «Енеїда», «Ноктюрн». У співавторстві з батьком вона написала романи «Перед бурею», «Останні орли»; їй належить повість «Діамантовий перстень», багато критичних статей, спогадів; літературні портрети М. Старицького, М. Лисенка, І. Франка, В. Самійленка, Г. Барвінок.
Активно займалася громадською роботою. Після смерті М. Лисенка очолила Київський літературно-мистецький клуб «Родина», належала до українських поступовців (ТУП), партії соціалістів-федералістів, була учасницею Собору УАП Церкви (1921).
У січні 1919-го Л. Старицька-Черняхівська разом із урядом УНР перебралася до Кам'янця-Подільського. Тут вона стає членом Центральної Ради, однією з організаторів Спілки українок, входить до складу перекладацької комісії з підготовки до друку Біблії українською мовою.
Така бурхлива діяльність на ниві української культури насторожила НКВС, до того ж, вона була рідною сестрою дружини Івана Стешенка, петлюрівського міністра освіти. Письменницю (разом із дочкою та чоловіком) було заарештовано в січні 1930 року і звинувачено у приналежності до Спілки визволення України (СВУ), але 4 червня її несподівано звільнили з-під варти. У 1938-му заарештували її єдину дочку — письменницю Вероніку Черняхівську. 20 липня 1941 р. Оксану Стешенко і Людмилу Старицьку-Черняхівську, які жили в одній квартирі, заарештували органи НКВС і вивезли до Харкова, де обом висунули звинувачення в антирадянській діяльності. Сестер у товарному вагоні відправили до Казахстану. Дорогою Старицька-Черняхівська помирає, її тіло невідомо де закопують...
Людмила Михайлівна посмертно реабілітована 1989 року.

Тетяна НОВІКОВА, Укрінформ
також у паперовій версії читайте:

• ПЛЕКАВ НИВУ, РВАВСЯ В НЕБО...

назад »»»