ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ЛІТЕРАТУРНІ ОБРІЇ
УКРАЇНСЬКІ КОРЕНІ МИХАЙЛА ШОЛОХОВА
Вісімдесят років тому вийшов друком роман-епопея Михайла Шолохова «Тихий Дон», який згодом став одним з найпопулярніших художніх творів у багатьох країнах світу. З нагоди цієї ювілейної дати в Національній бібліотеці України імені В. Вернадського відбулась презентація і вручення головному книгосховищу країни факсимільного видання тексту рукопису першої та другої книг роману. Великого російського письменника, лауреата Нобелівської премії, дійсного члена Академії наук СРСР Михайла Шолохова назвали сином двох братніх народів — російського та українського. І це справедливо.

Нагадаємо, що в Михайла Шолохова, як і в багатьох інших талановитих радянських письменників, були непрості відносини з владою. Роман «Тихий Дон» та деякі інші його твори не вкладалися в прокрустове ложе методу соціалістичного реалізму. Через це, а також з огляду на непокірливу козацьку вдачу Михайла Олександровича, можновладці ставились до нього з деякою підозрою. До того ж окремі колеги-письменники, заздрячи Шолохову, часом не гребували доносами і наклепами на нього. Був навіть випадок, коли його могли заарештувати як «голову повстанського комітету донських і кубанських козаків». На щастя, серед місцевого партійного керівництва знайшовся порядний працівник, який наважився таємно попередити письменника про запланований арешт. Шолохов тоді випередив своїх недругів і подався до Москви, де знайшов підтримку і захист. Про цей епізод він пізніше довірливо розповів своєму українському другові Олесеві Гончару.
«Була в мене ще одна пам’ятна зустріч з Михайлом Шолоховим, вже за Брежнєва,— згадував Олесь Гончар.— Жив я тоді в готелі «Россия». Раптом уночі дзвінок, говорить Шолохов: «Олесю, я до тебе зараз під’їду». Виходжу зустріти. Пішли з Михайлом Олександровичем у ресторан, сіли окремо, щоб ніхто не заважав. І уявляєте, він почав мені... скаржитися. Шукає підтримки Шолохов! Це я до того, щоб читачі ще раз замислилися, в який час нам довелось жити й писати. Тоді друкували глави з роману «Они сражались за Родину» в газеті «Правда». «Що вони зі мною роблять!»,— вигукував Шолохов. А я йому кажу: «Та що ви? Ви ж Шолохов!». Це було вже після історії з моїм «Собором». «А що я можу»,— відповів Шолохов. До речі, Михайло Олександрович з власної ініціативи захищав мій «Собор» — я дізнався про це випадково, він сам не говорив мені, ходив до ЦК у Москві. Брежнєв його не прийняв, доручив поговорити Кириленку. Шолохов запитав його: «Что вы усмотрели в «Соборе»?, а Кириленко каже: «Казакофильство!». Уявляєте? Це сказано співцеві донського козацтва! І смішно, і гірко... А мені, ясна річ, це було дорогим, що Шолохов ходив захищати мене десь там «на горі». І ось сидимо в кутку ресторану і він скаржиться, що безбожно калічать у «Правде» глави роману. Я бачив, як він мучиться, кажу йому: «Підіть у ЦК!». А Шолохов: «Олесь, ты же сам понимаешь: что мы можем против них?». Глави так і вийшли спотворені.
Слід наголосити, що Михайло Шолохов щиро любив Україну, він дружив не тільки з Олесем Гончаром, а й з іншими українськими письменниками, цікавився їхньою творчістю, прихильно говорив про них на зібраннях та в засобах масової інформації. При цьому нерідко нагадував, що в його жилах тече й українська кров. Уперше Шолохов публічно заявив про це в 1954 році, виступаючи на ІІІ з'їзді письменників України: «Родные братья-писатели Украины, дорогие гости съезда! С чувством глубокого душевного волнения приветствую вас в древней родной столице Украины. Это чувство волнения, естественно, усиливается у меня еще и потому, что моя мать — украинка из Черниговской области — с детства привила мне любовь к украинскому народу, к украинскому искусству, к украинской песне — одной из самых звучных в мире...». Ці слова, як і весь його виступ, не раз переривали бурхливі оплески.
Між іншим, у дні III з'їзду письменників України відбулось дуже цікаве, ба навіть неординарне знайомство Шолохова з Дмитром Павличком. Згадував про цей епізод делегат того письменницького зібрання Олександр Сизоненко. А було це так. На літературному вечорі, де був присутній і Шолохов, 25-річний тоді Дмитро Павличко прочитав зворушливий вірш про те, що мати народила його на чужому полі, копаючи картоплю, і привезла додому разом з картоплею, не загубивши його. За що він запізніло дякує матері. Цей вірш, прочитаний автором з великим хвилюванням, викликав оплески. А Шолохов, обнявши і розцілувавши молодого поета, попросив його прочитати цей твір ще раз.
У 1965 році Михайло Шолохов, перебуваючи у Швеції, мав зустріч із студентами Упсальського університету, де є факультет славістики. Студенти буквально засипали новоспеченого лауреата Нобелівської премії запитаннями. Вони цікавились творчістю Шолохова, подробицями його біографії, зокрема, етнічним походженням. Михайло Олександрович відповідав охоче, з притаманним йому гумором.
— Михаил Александрович, в «Истории советской литературы», вышедшей на Западе, профессор Струве пишет, что вы полуказак. Там написано, что ваша мать казачка, а отец — нет.
— В какой-то мере это верно. Дело в том, что моя мать (она сама украинка) вышла замуж за казака й рано овдовела. Потом она жила с моим отцом, как говорится, гражданским браком, не венчанные были. Сколь я родился, а она была, так сказать, вдовой, я по формуляру числился казаком, имел пай земли, все привилегии казачьи. Затем отец меня усыновил, уже после моего рождения они перевенчались с матерью, и по документам стал я уже русским. Вот такова история.
— Так, значит, вы русский или казак? (Смех). Я бывал на Дону, родился на Тереке. И знаю, кто такие казаки. По крайней мере, терские казаки спрашивали: ты русский или казак?
— У нас таких людей называли иногородними. Вот я — иногородний. По отцу я крестьянин Рязанской губернии Зарайского уезда. Вот таково мое генеалогическое дерево... Видите ли, если говорить вообще об этом, то я должен рассказать такой эпизодик. У одного моего товарища родился сынишка, подрос уже, стал разговаривать. Когда у него спросили: «Ты чей — папин или мамин?» — как обычно спрашивают у ребенка,— он ответил: «Я всешний», то есть принадлежу всем. Таким образом, й я в какой-то мере всешний, потому что мать украинка. И даже один украинский поэт в мой адрес написал: «Коли у тебе мати українка — ти України рідний син». Так что я и украинец, и русский, даже казак, только не швед, к сожалению» (Смех)».
Р. S. Готуючи цю публікацію, я мимоволі пригадував імена інших російських діячів культури з українським корінням. Ідеться не тільки про етнічних українців М. Гоголя та В. Короленка, які стали видатними російськими письменниками. Вони, попри всілякі безглузді суперечки, належать двом братнім народам, а їхня творчість — наше спільне надбання. Українське коріння у своєму роду мали також Антон Чехов, Федір Достоєвський, Михайло Щепкін, Петро Чайковський, Ілля Рєпін. А ось інший, так би мовити, альтернативний факт: росіянка Марія Вілінська стала видатною українського письменницею на ім’я Марко Вовчок, її твори високо цінували; її навіть перекладали російською Дмитро Писарєв та Іван Тургенєв. З-поміж діячів радянського періоду своє українське походження не раз засвідчували оперний співак Іван Козловський, кінорежисер Сергій Бондарчук, письменник Юрій Бондарєв, кіноактор Євген Матвеєв. Та головне, усі ці видатні діячі Росії щиро любили Україну, її народ, культуру. Ось як свого часу написав про це Антон Чехов: «Україна дорогa і близька моєму серцю. Я люблю її літературу, музику і чудову пісню, сповнену чарівної мелодії. Я люблю український народ, який дав світові такого титана, як Тарас Шевченко. Російський і український народи завжди були, є і будуть найкращими друзями».
Складається враження, наче Антон Павлович через століття звертає свої щирі й натхненні слова до нас, нині сущих. Прислухаймося до них!

Іван СІДЕЙ, заслужений журналіст України
також у паперовій версії читайте:

• ІМЕНА УСІХ ЧАСІВ
• «СТРИВОЖЕНІ ЗОРІ»

назад »»»