ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА БЕЗПЕКА
ПОЛТАВА: ПІВСТОЛІТТЯ ПІД ЗАГРОЗОЮ ЯДЕРНОГО АПОКАЛІПСИСА
В історії Полтави є одна унікальна сторінка, про зміст якої тисячі городян навіть не здогадувалися. У той час, коли комуністична пропаганда лякала полтавців наслідками безжального атомного бомбардування американцями далекої японської Хіросіми, практично на околиці обласного центру зберігалися десятки ядерних боєприпасів, кожен із яких значно перевищував за потужністю бомбу, яку спепелила японське місто. У разі небезпеки підземні сховища, де зберігалися атомні бомби, мали висадити у повітря. Важко уявити масштаб катастрофи, яка у такому разі чекала не тільки на Полтаву і Україну загалом, а й Європу...

Підполковник запасу Віктор Форманчук — один із тих, хто служив у режимній військовій частині, спеціалісти якої обслуговували ядерні боєприпаси й були напоготові їх використати. Колишній військовий розповів кореспондентові «ДУ» про таємничу «200-ту базу» під Полтавою.
— Вікторе Івановичу, коли під Полтаву вперше завезли ядерну зброю?
— Під час розпалу так званої «холодної» війни між СРСР і США. Тоді, 14 вересня 1955 року неподалік села Жуки Полтавського району, що за 3–5 км «по прямій» від Полтави, були побудовані склади термоядерних боєприпасів. Вони призначалися для забезпечення бойових дій 185-го авіаполку (нині вже розформованого.— Авт.). Це була одна з перших спеціальних військових частин у Радянському Союзі, де зберігали такі боєприпаси. Тоді частина отримала номер 27826.
— Для безпечного зберігання ядерної зброї, очевидно, склади побудували за спеціальною конструкцією?
— Так, на території складу термоядерної зброї було збудовано два сховища для зберігання та обслуговування бомб і бойових частин крилатих авіаційних ракет, які були на озброєнні полтавського авіаполку. Конструктивно це були споруди з монолітного бетону, засипані товстим шаром землі й насадженими зверху кущами. Усередині сховища ділилися на технологічні зали для обслуговування боєприпасів, бойових галерей, закритих багатотонними воротами, де зберігалися термоядерні бомби та бойові частини до КР. У сховищах також були складні системи підсобних приміщень з обладнанням для життєдіяльності персоналу і створено необхідні умови для зберігання ядерної зброї. Вхід до сховищ і вихід із нього був через систему шлюзів та дверей, які забезпечували перебування всередині особового складу в разі ядерної загрози протягом багатьох діб.
— Нині здається необачним, що лише за кілька кілометрів від обласного міста зберігалися термоядерні бомби. А раптом...
— Справді, таке рішення уряду й військових здається, м’яко кажучи, дивним. Одна термоядерна бомба, що зберігалася під Полтавою, перевищувала за потужністю бомбу, яку скинули американці на Хіросіму, разів у 15–20. Таких бомб під боком у полтавців зберігалося десятки. Важко уявити, який масштаб трагедії чекав не тільки Полтавщину, а й Україну чи навіть планету, коли б... Та про справжню небезпеку знали одиниці, адже діяльність в/ч 27826 була суворо засекречена, і полтавці навіть не здогадувалися, яка небезпека чатує на них.
— Напевно, ступінь ризику було ретельно прораховано і вжито можливих і неможливих заходів для того, щоб на тому «об’єкті» не виникло позаштатної ситуації?
— Умови зберігання термоядерної зброї ретельно контролювали. Настільки ретельно, що важко було уявити, що можуть виникнути непередбачувані ситуації. Проте не обходилося без винятків. Приміром, я потрапив служити до цієї частини завдяки саме такому випадку.
...У сховищах проводили регламентні роботи з технічного обслуговування термоядерної зброї. Увесь процес і кожну, навіть дрібну операцію, контролювали кілька людей. Технік, виконуючи навіть дрібні роботи на боєприпасі, обов’язково робив запис у спеціальний журнал. Операцію засвідчували своїми підписами ще двоє-троє вищих спеціалістів і начальників. І так до останнього пункту регламентних робіт.
Якось один зі спеціалістів необачно смикнув контактний роз’єм і у ньому обірвалося кілька дротиків. У звичайних умовах на військовому аеродромі, де теж проводять регламентні роботи, таку дрібну несправність миттєво усунули б техніки. Проте у спецчастинах у такому разі замінювали весь вузол. Причому робити це мали право лише спеціалісти заводу-виробника. А це — великий організаційний клопіт. Можливо тому командир частини, коли йому доповіли про пригоду, недооцінивши ситуацію, наказав самотужки перепаяти дроти. Мовляв, операція не варта розмови. Та розмова відбулася миттєво. Хтось «настукав» «кедебістам», ті зчинили галас, почалася перевірка й одразу з’явився наказ Главкому ВПС СРСР: командира частини, його заступників і тих, хто схибив під час регламентних робіт, зняли з посад. Оскільки ця частина не могла й хвилини перебувати без командування, швидко призначили нове керівництво. Я на той час служив у Бобруйську (Білорусь), і за кілька годин мене відправили до Полтави.
— Можна здогадатися, що в такій спеціальній частині служили військовослужбовці, яких ретельно добирали й мали допуск до військової таємниці?
— Офіцери й прапорщики, які обслуговували термоядерні боєприпаси, були перевірені й допущені за спеціальним дозволом для виконання особливо секретних робіт КДБ СРСР. Право доступу на об’єкт, крім тих, хто там служив, мав тільки найвищий командний склад — від командувача повітряною армією й вище. Навіть командир дивізії не мав права пройти на територію частини.
— Тепер усі бояться терористів. А тоді сховища з термоядерними боєприпасами теж пильно охороняли?
— Територія складу була режимним об’єктом під легендою прикриття — «авіаційно-технічний склад» із пильною охороною. Територію огородили двома рядами колючого дроту, по периметру сховищ обладнали охоронну систему під напругою 1700 вольт. За виникнення загрози захоплення об’єкта планувалося посилення охорони та мінування території. У крайньому разі — підрив боєприпасів спеціально підготовленими для цього командами з офіцерів і прапорщиків. Для цього на об’єкті зберігалася необхідна кількість вибухівки та мін. За планом взаємодії з Полтавським зенітно-ракетним училищем у разі загрози нападу по периметру об’єкта мала зайняти оборону батарея зенітних установок «Шилка».
— Яким чином до Полтави завозили ядерні боєприпаси?
— Дата постачання боєприпасів вважалася державною таємницею, її знав лише вищий керівний склад військової частини. Звісно, процедура проходила під пильною увагою співробітників КДБ. Ядерні боєприпаси перевозили залізничним ешелоном, який маскували під звичайний пасажирський потяг. Від місця відвантаження і до Полтави він слідував без зупинки і завжди прибував до нас у нічний час на один із таємних залізничних тупиків. Там боєзапаси перевантажувалися на автомобілі й під посиленою охороною їх везли на склад. Зону розвантаження пильно охороняли. Перед розвантаженням співробітники КДБ уважно перевіряли весь маршрут руху автомобілів із боєприпасами: чи нема вздовж дороги спецпристроїв, що їх могли закласти західні спецслужби. У такому разі за радіаційним фоном вони могли дізнатися про кількість і потужність боєприпасів, які перевозили вантажівки.
— Звідки з’явилася сенсаційна інформація про те, що 1968 року, у розпал повстання у Чехословаччині, під бойові літаки полтавського авіаполку «підвісили» ядерні бомби й вони були готові до вильоту?
— Про це розповів один із колишніх командирів нашої частини полковник Соколов. Чули це ветерани, які брали участь у святкуванні 50-річчя частини у 2005-му. Тоді, як кажуть, він і про це розповів, додавши, що ситуація була складна, адже команди на злет чекали понад десять літаків 185-го полку, озброєних ядерними боєприпасами. Добре, що все залагодили і полтавським льотчикам не довелося застосовувати грізну зброю. Хоча той маневр міг бути лише актом тиску й залякування.
— Наразі існує думка, що Україні не варто було відмовлятися від ядерної зброї. Якщо б вона залишилася, з нашою державою розмовляли б поважніше...
— Не поділяю цю точку зору, адже добре знаю, яка це небезпека. Переконаний, що ядерну зброю може мати лише держава, де є замкнутий цикл — від збагачення урану та плутонію, до виробництва ядерної зброї. Лише у такому разі країна матиме потенціал для обслуговування такої зброї та її надійного й безпечного зберігання. Щоб ми робили зараз із термоядерними боєприпасами, які б залишилися під Полтавою? Кожні два роки на них мають проводитися регламентні роботи, а термін придатності — десять років. Що далі? Хто обслуговуватиме ядерні боєприпаси? Ті, хто це міг робити, давно звільнилися з армії, а нових, схоже, в Україні не готують. Приклад із вибухами складів боєприпасів у Новобогданівці — найкраща ілюстрація того, що може бути, коли все кинуте напризволяще.

Розпитував Олександр БРУСЕНСЬКИЙ, м. Полтава
також у паперовій версії читайте:

• ЦЕЙ ПРОТЯЖНИЙ ВІДГОМІН МИНУЛОЇ ВІЙНИ

назад »»»