ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
ВОЛОДИМИР ГОРЯНСЬКИЙ:«ТЕАТР У МЕНІ ЗАВЖДИ ПЕРЕВАЖУЄ КІНО»
Щоб там не доводили, як би не випиналися формалісти-модерністи, але завдання мистецтва — очищати, лікувати, поліпшувати людську натуру, а не просто розважати, епатувати, дратувати.

Коли йдеться про справжнє мистецтво, часто саме негативні образи у художніх творах справляють більш лікувальний ефект, ніж правильні позитивні персонажі. У читача і глядача виникає реакція: «Та ні, таким негідником я не хочу бути». Є, звісно, дивакуваті незграбні добряки, які не тільки приваблюють чарівністю і почуттям справедливості, а й спонукають до наслідування.
Серед чудових київських акторів є блискучий Володимир Горянський. Лікар — вищий клас. Створені ним образи юного нахабного Гітлера («Майн кампф, або Шкарпетки в кавнику», автор — Дьєрдь Таборі), підступного Передонова («Дрібний біс», автор — Федір Сологуб), нерішучого пожованого Подкольосіна («Одруження», автор — М. Гоголь) «вимочують» у наших душах бруд не гірше від сорбенту, протвережують товстошкірих. Його прозорливі диваки знову ж таки підказують: людяність — це завжди найкращий вихід із будь-яких скрутних життєвих колотнеч.
Віртуозна робота: перед нами то блазень-розумник, то трагічний персонаж, знівечений обставинами, то комік, що вивертає цілющим сміхом навиворіт себе й глядача. Цю природність, органічність, ненав'язливу переконливість, розмаїтість станів треба бачити навіч, аби оцінити діапазон цього непересічного артиста, якому нинішнього року присвоїли звання народного.
Уперше широкий глядацький загал дізнався про Володимира Горянського під час показу телесеріалу «День народження Буржуя». Його Костя-психіатр — це недотепа-дивак, у котрого віриш беззастережно, більше того, його починаєш любити за зворушливу людяність.
Горянський з'являвся ще в багатьох серіалах, був у них помітним, але на театральній сцені його обдарування відверто яскравіше. Між роботою в серіалі й у театрі існує дистанція, як кажуть, величезного розміру.
Актор столичного Театру драми і комедії на Лівому березі Володимир Горянський народився в місті Стаханові Луганської області. Батько був шахтарем, мати — домогосподарка. Після закінчення Дніпропетровського театрального училища працював у театрах Дніпропетровська і Севастополя, перебрався до Києва. У столиці Горянський закінчив Театральний інститут ім. Карпенка-Карого, факультет діловодства. Проте застосував нові знання потому, коли організував власну антрепризу — виставу-комедію «Нас обміняли тілами», де виступав актором і продюсером.
У звичайному спілкуванні Володимир нагадує казкового принца: мрійливий, негучний, іронічний, розніжений, трохи манірний, що йому, до речі, личить, оскільки є, напевно, випромінюванням рафінованої інтелігентності (ось тобі й чадо з шахтарської глибинки!).
Що привело його до лицедійства? Як зізнається сам актор, він ніколи не заздрив славі кумирів, не прагнув когось наслідувати, зате мав велике бажання пожити в казці. Він інстинктивно виривався з шахтарського містечка. Володимир порівнює себе з паростком, що пробивався нагору через асфальт. Може, тому в дитинстві хотів стати машиністом, бо ця професія уособлювала рух.
Потім у долі виник самодіяльний театр при Будинку піонерів, самостійний вибір юного Володі. Як це було чудово — потрапити із сірої буденності до чарівної казки!..
Але професійний театр — не тільки казка, це праця, що і в казках не снилася.
— Володимире, подейкують, що кінематограф навернув Вас у свою віру?
— Нічого подібного. Театр — це основа. Я знову повернувся в нього, хоча кіно міцно «засмоктувало».
Майже рік тривала велика доброчинна акція разом із компанією «Лайф»: відбулися тривалі гастролі по всій Україні зі спектаклем «Допомогти так легко, або Відкіля беруться діти?». Крім того, що ми збирали кошти для дитячих будинків сімейного типу, привертали увагу до нагальної проблеми бездомних дітей, якоюсь мірою змінили до неї ставлення влади і людей. У якісній виставі з дорогою декорацією були зайняті відомі артисти: Ірма Вітовська, Маша Єфросініна, Григорій Чапкіс, Даша Малахова, Наталя Доля. Постановка Віталія Малахова. П'єса Анатолія Крима — лірична притча про жіноче щастя. Це історія восьми молодих жінок, які проживають у пологовому будинку за два дні ціле життя. Одній з них не потрібна в сім'ї шоста за ліком дівчинка, у другої — «випадкова» дитина, а останній героїні взагалі не дано стати матір'ю... Та всі ці жіночі проблеми тьмяніють з приходом вагітної «за замовленням» Оксани.
На мій погляд, крім якогось мораліте, у постановці обов'язково має бути присутньою творчість, мистецтво, саме вони мусять викликати інтерес до проблем, які порушуються. Перед виставою я завжди говорив глядачам: «Ви підете трошки іншими». Потім вони зізнавалися: «Дякуємо, ми справді пішли іншими».
За можливості я підтримую гарні починання, наприклад, узяв участь у I Міжнародному етнографічному історико-культурному фестивалі «Хортиця єднає Україну». Без сумніву фольклор, народні промисли потрібно відроджувати, повертатися до кращих традицій, важливо відкривати нашим дітям справжні цінності, вони повинні знаходити себе у творчих колективах.
Для мене стала пам'ятною участь у Всеукраїнському фестивалі «Льон-Фест», що відбувся у Києві в музеї Івана Гончара. Україна здавна славилася льонарством, і ось ця галузь виявилася на межі вимирання. Я із задоволенням відгукнувся на запрошення підтримати фестиваль, додати йому ваги приїжджав із Москви модельєр В'ячеслав Зайцев. Розумієте, ЗМІ тепер так налаштовані, що допоки їм не даси Зайцева, інших відомих людей, то вони не звернуть увагу на проблему. А її треба висвітлювати, тому що лляна тканина унікальна, пластична, енергетична, взагалі льонарство — це багата традиція, чудові вироби, здорове начало.
— Ви сказали, що повернулися до театру. А яка все-таки головна мотивація, адже відомо, що театр не дуже годує.
— У театрі природа творчості трохи інша, телесеріальна продукція конвеєрна, немає часу на створення глибоких образів. Я за натурою все-таки театральний актор і мої роботи відрізняються від серіальних, вони колоритніші, у театрі багато класичного репертуару. Я нудьгую за глибоким матеріалом. У театрі можна три-чотири місяці шукати, пробувати, приміряти, шліфувати. Мені цікаво покопатися в психології, колізіях і зробити на сцені щось цікаве, у всякому разі вистави, де я зайнятий, і ролі, які граю, любить глядач, часто ходить знову...
— У яких виставах Ви берете участь?
— У спектаклях «Майн кампф, або Шкарпетки в кавнику», «Дрібний біс», «Одруження», у виставі «Черга» за п'єсою одесита Олександра Марданя. Зараз готується до постановки п'єса «Три сестри» А. Чехова, яку ставитиме художній керівник нашого театру Едуард Маркович Митницький. У новому сезоні в мене будуть ще якісь роботи. На літо є запрошення знятися у 8-серійному фільмі, зйомки якого проходитимуть у Росії. Сподіваюсь встигнути взяти участь ще у двох проектах, у відпускний період хочу попрацювати в кіно і вже з вересня зануритись у театр.
— Ви відчуваєте піднесення українського серіального кіно чи воно, як і раніше, животіє?
— Не відчуваю. Звідкіля йому взятися? В Україні немає ні великого, ні серіального кіно. Лише російські замовлення. В деяких випадках утілюються спільні проекти, які спершу демонструють на російських телеканалах, а потім на наших. Добре, що в цих серіалах більший обсяг займають українські артисти, раніше переважали російські, вони й дотепер залишаються головними фігурами, але є уже стрічки, де українські артисти грають центральні ролі й це тішить. Однак чисто українських проектів я не знаю.
— Кінорежисери, напевно, недарма Вами цікавляться, оскільки відчувають у Вас різнопланову особистість. Чим себе підживлюєте: що читаєте, яку музику слухаєте?
— Я не слухаю сучасну популярну музику, не сприймаю її. Оскільки вибору радіоканалів у нас немає, у мене в машині (в ній я проводжу багато часу) є чимало дисків із серйозною музикою. Недавно був у Лондоні, в аеропорту мене зустрів англієць-водій. Мене вразило, що майже півтори години його приймач був налаштований на канал класичної музики.
— Якого у нас немає.
— У нас більшість «ефемок» нав'язують однакові смаки, а тут я купався в Музиці (багато співала Марія Каллас), щиро заздрив і думав: може, це випадковість, раптом він вимкне. Ні, не вимкнув, насолоджувався.
Мої кумири — Маріо Ланца, Пласідо Домінго, Архипова, Образцова, Атлантов, Едіт Піаф.
У театральному училищі в мене був чудовий педагог із вокалу Лілія Григорівна Хомутова (виїхала до Америки, живе в Лос-Анджелесі), вона навчила розуміти і любити гарну музику, у тому числі джазову, я люблю Гершвіна, Армстронга, Еллінгтона. Та найбільше обожнюю класику — Чайковського, Моцарта, Шостаковича. Так що мене не «пробити» ні на які ресторанні шлягери. А на радіо і телебаченні, схоже, забули прізвища класиків, послухати їх нiде, рятує супутникове ТБ, є чудовий канал «Меццо», що транслює шедеври світового мистецтва — оперного, балетного, камерного. Ці великі зразки обов'язково треба знати і прагнути до їхньої гармонії, сили, театральності.
— Як справи із читанням?
— Мені зараз важко налаштуватись на читання великого роману, час у дефіциті, дай Боже, почитати казки моїй п'ятирічній донечці Маші. Ми з нею також складаємо казки.
Під час купівлі дитячих книжок я і дружина уважно їх переглядаємо. Бували випадки, коли дитина перегортала сторінки і раптом благала: «Мамо, тато, заберіть цю книжку!». Розбираємося, в чому справа, і бачимо, що в книжечці, наприклад, типу «Колобка» монстроподібні обличчя, скелети тощо. Мабуть, у деяких видавців немає дітей і вони не знають дитячої психології. У малят надзвичайно розвинута уява, треба якось диференціювати підходи, щоб не пропускати жахливі ляпсуси.
Природно, читаю сценарії, п'єси (переважно хороші, Гоголя, Достоєвського). Іноді захоплююсь езотеричною, філософською, фантастичною літературою. Нещодавно із задоволенням прочитав чудові новели Проспера Меріме. Акторові не можна без високохудожньої «їжі».
— Чи правда, що театр загрозливими темпами «попсіє», стає розважальним?
— Не вважаю, що театр загрозливо «попсіє». Хоча як член журі театральних фестивалів можу сказати, що рівень професіоналізму надто знизився. Не знаю причин, може, це пояснюється непрестижністю акторської професії (усі знають, які зарплати в театрах), але професіоналізм у багатьох периферійних театрах викликає чималі сумніви, на попсу може перетворитися будь-що. Але під одну гребінку не хочу зачісувати, є гарні трупи з чудовими виставами.
У Києві ситуація, звісно, краща, столичні театри добре відвідувані, у тому числі завдяки різножанровому репертуару: є веселі комедії й постановки, що змушують розмірковувати разом із акторами, режисерами, до них теж є зацікавленість. Тому сказати, що театр скочується в розважальність, не можу, навпаки, він стає більш винахідливим і глибоким.
Телебачення якоюсь мірою робить хорошу послугу театру, глядач стомився від плоскої серіальної продукції на рівні сюжету. Засмічена підсвідомість виштовхує людей на вулицю, до театру. Якщо людина потрапляє на хороший спектакль, то вона, навіть якщо не ходила у театр усе життя, повірте, повернеться туди знову.
На телебаченні теж починають дещо розуміти, уже не знімають довжелезних серіалів (типу «Санта Барбари»), час диктує інший формат. Глядачеві набридла «жуйка», він йде до нас у театр і потім каже: «Ми не знали, що ви такий чудовий артист. Нам подобається те, що ви робите в серіалах, але тут зовсім інше». Мені приємно чути, що мої театральні роботи оцінюють вище, і так має бути, тому що їм я віддаю набагато більше часу і сил, душевних і фізичних, ніж виготовленню «мила». Я не засуджую цей жанр, такий наш час, ми повинні й через це пройти, то нехай краще наш глядач дивиться вітчизняні, а не мексиканські, бразильські, американські мильні опери.
— Доля актора підневільна, у Вас було внутрішнє бажання спробувати себе режисером, сценаристом, автором п'єси?
— Іноді такі прояви бувають, потім закручуєшся, замотуєшся і руки не доходять, або раптом замислюєшся: де тобі краще бути? Поки, гадаю, я мушу займатися своєю акторською справою, вона в мене краще виходить. Якщо йти в режисуру, потрібно запропонувати щось суттєве, неординарне, у мені ж бродять несформовані «химери». Коли пронизує чудова ідея, тоді можна буде взятися за її втілення. А винаходити велосипед не хочеться. Навіщо? Є, напевно, талановитіші молоді режисери, які зроблять це краще. Поставити спектакль для мене — не проблема, я знаю закони театру, технологію, але важлива ідея. Що сьогодні може сколихнути людей? Коли осінить, можливо, тоді щось створю.
Я випустив музичний диск, це не є данина моді, мовляв, зараз усі співають. Задум був інший — відродити традицію акторського співу, як це відбувалося у театрах і кіно. Я не претендую на роль естрадного співака. Хочу продовжити традицію акторського співу, яскравими представниками якої є Олександр Вертинський, Андрій Миронов, Людмила Гурченко... Нині чимало талановитих драматичних артистів чудово співають, самі пишуть пісні, проживають слова.
Композитор Мамушев спеціально для мене написав три романси на вірші Олександра Блока, пізніше мені подарували інші пісні. Я наспівав їх, але про диск не думав. Моя дочка Марія, коли їй було три з половиною року, сідаючи в машину, говорила: «Поставте мені тата». І слухала ці десять пісень. Раптом на моєму шляху зустрівся Юрій Фальоса, він сказав: «Чому б їх не видати?». Я відповів: «Юро, я в цьому нічого не розумію». І він видав цей альбом. У мене виникла ідея зібрати співаючих драматичних артистів і записати їх на один диск, хоча б по одній-дві пісні. На це потрібні чималі кошти, але цю ідею я таки маю намір втілити.
— Хочу запитати про сумнозвісну нішу. Режисери актора ставлять у певні межі, а актор зазвичай вважає себе ширшим від них. У яку нішу, амплуа Вас намагаються втиснути? Який Ви насправді? У чому Ваша «родзинка»?
— За своєю природою я гострохарактерний артист, трагікомічний. У театрі в мене відбулися різні ролі й досить успішно: комічні й трагічні. Люблю, щоб це були яскраві персонажі. Це — моя ніша. Нині у театрах акторів на амплуа практично не розподіляють, усе залежить від задуму режисера, від того, як він бачить виставу, і буває зовсім несподіваний розподіл ролей. У кулуарах говорять: «Це не його роль», але раптом з'ясовується: може бути і такий спектакль.
— Тобто спектр ролей в акторів розширюється?
— Гадаю, так. Щоправда, не завжди ці експерименти успішні, але часто трапляються удачі: артист раптом виявляє себе рельєфно в чомусь зовсім йому невластивому, як раніше здавалося. Природно, я прагну освоювати «білі плями». Бути несподіваним — складова акторської професії. Взагалі життя — несподівана річ, якщо до нього ставитися творчо.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»