ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА СУСПІЛЬСТВО
ПИШЕМО «ГРУЗІЯ» — ЧИТАЄМО «УКРАЇНА»?
Схоже, що упродовж останнього тижня, відколи грузинсько-осетинський конфлікт переріс у справжню війну між Російською Федерацією та Грузією, чимало мешканців нашої держави подумки чи вголос висловлювали таке припущення. Адже імперські амбіції офіційної Москви останнім часом поширювалися переважно на дві країни, у яких у 2003 і 2004 роках влада змінювалася завдяки «кольоровим» революціям.

Проба пера?
Більше того, чимало закордонних експертів, здебільшого західних, також висловлюють припущення, що події в Грузії — це для Росії своєрідна «проба пера». Мовляв, простеживши, як відреагує на нинішні події світова спільнота, офіційна Москва проводитиме свою політику далі. Ця політика навряд чи буде дружелюбною, особливо щодо держав так званого пострадянського простору.
Автор цих рядків жодним чином не має наміру ідеалізувати грузинське керівництво і, зокрема, тамтешнього президента Михаїла Саакашвілі. А стосунки між грузинами, осетинами та абхазцями не перший рік не можна назвати ні дружніми, ні навіть толерантними. Це було яскраво підтверджено 16 років тому, коли на Кавказі точилась інша війна, що забрала чимало людських життів, зокрема, й життя тодішнього грузинського лідера Звіяда Гамсахурдії.
Однак якби тоді, у 1992-му, рішенням Ради Безпеки ООН мандат миротворчих сил у регіоні отримали не лише російські вояки, нинішня ситуація була б зовсім не такою. Монополія неприпустима в усьому, навіть у миротворчості. Бо за подібного сценарію миротворчість поступово переростає в агресію, що було доведено протягом останнього тижня.
Нині не так важливо, хто у грузинсько-осетинському конфлікті «почав перший». Адже етнічний конфлікт (яким він був до 8 серпня) перестав бути таким від початку вторгнення на територію суверенної Грузії регулярної російської армії. Показово, що російські керманичі самі заплуталися, коли варто вживати термін «миротворці», а коли термін «армія». Це важливо, бо щось не пригадується, щоб Радбез ООН колись надавала право Москві пересувати свої війська, чисельніші за миротворчий контингент, навіть по територіях Південної Осетії чи Абхазії. Не кажучи про бомбардування грузинської території.

Чи можна озброювати Грузію?
Роль України у цьому конфлікті, по суті, вимірюється у двох площинах. Перша: ми нібито на боці Грузії, бо напередодні збройного конфлікту продали їй найбільше (!) з-поміж інших держав зброї. І друга: наша держава поза власною волею опинилася на боці Росії, адже саме з території України до грузинських берегів вийшли кораблі Чорноморського флоту РФ. Вони хоча й не беруть участі в активних бойових діях, але знаходяться біля Поті не задля декорацій.
Така «роздвоєність» видається цілком знаковою. Чи не результат це сумнозвісної «багатовекторності», від якої наша держава потерпала багато років? Ситуація взагалі виглядала б комічною, якби звідусюди не віяло трагізмом.
Спробуймо проаналізувати обидві площини нашої участі в цьому конфлікті. Отже, зброя. Україна справді продала Грузії чимало одиниць бойової техніки. Проте хто сказав, що це було заборонено? Попри існування на території Грузії потенційно «гарячих точок», що вибухнули, ніякого ембарго не було. Наприклад, Україна свого часу продавала танки власного виробництва до Пакистану — держави, котра також має на своїй території «гарячі точки», у неї постійні суперечки з сусідньою Індією. Однак тоді ніхто (принаймні, всередині нашої держави) не застерігав від того, що українські танки не потрібно продавати. Навпаки, пакистанським контрактом пишалися, його називали одним із найвдаліших. А Україні, завдяки його підписанню, вдалося на деякий час навіть увійти до десятки найпотужніших експортерів зброї.
Що ми чуємо зараз? Про реакцію Росії можна не говорити. Тамтешні політики, звісно, не оминули нагоди ще й за це «вщипнути» нашого брата. Як же це так, узяли та й озброїли «грузинських бойовиків»! Але ж і всередині нашої держави лунає чимало критики на адресу влади за таку торгівлю. Наприклад, лідер соціалістів Олександр Мороз цими днями заявив: «Ураховуючи політичну складову вартості газу, я не думаю, що прибутки від продажу зброї Грузії покриють витрати, пов’язані, наприклад, зі зростанням ціни на газ для України. Тепер економіка всієї країни буде платити за кожен постріл на Кавказі — ціною за газ, забороною на ввезення українських товарів, втратою ринків і «чорними списками» на кордоні».
Дивно чути щось подібне з вуст нібито досвідченого політика. Адже Росії для того, щоб підвищити ціну на газ, не потрібно ніякого аналізу: яку зброю й кому продавала наша держава. Не було б цього приводу, знайшовся б інший! Чимало українських політиків самі ще недавно посипали голову попелом, мовляв, експорт нашої зброї різко знизився. Тож втрачається слава України, як виробника товарів ВПК. Що ж виходить: не торгуєш — погано, а торгуєш — ще гірше? Чи в розумінні деяких політичних діячів торгувати таким пікантним товаром, як зброя, нам дозволено лише зі «старшим братом»?

«Макарони по-флотському»
Найболючішою темою сьогодення є, поза всякі сумніви, питання базування Чорноморського флоту РФ в українському місті Севастополь. Влада, схоже, знову сама не знає, як діяти після того, як кораблі вирушили до грузинських берегів. Спершу ми почули сміливу, але, на жаль, навряд чи хоч чимось підкріплену заяву МЗС про те, що у разі участі кораблів ЧФ у війні українська влада залишає за собою право не пустити ці кораблі назад до Севастополя.
Варто зауважити, що на цю заяву російське дипломатичне відомство, представникам якого утримуватися в межах дипломатії стає усе складніше, відреагувало різко. Мовляв, кораблі повернуться, коли буде потрібно, а українська сторона не має права вказувати суднам ЧФ, як їм пересуватися. Водночас відчувалося, що подібна різкість заяви українського МЗС була для росіян певною несподіванкою.
Утім, українська рішучість, як це часто буває, швидко зникла. Скажімо, вже у вівторок в. о. міністра юстиції Євген Корнійчук заявив на брифінгу, що Росія має право використовувати свій Чорноморський флот, який перебуває на території України, в будь-яких цілях. Ці слова пан Корнійчук аргументував тим, що в домовленостях між нашими державами щодо флоту фактично відсутні будь-які обмеження у використанні. Виняток становить лише пункт про заборону мати в озброєнні ЧФ ядерну зброю.
«Це дає нам усі підстави вважати, що дії ЧФ РФ є екстериторіальними і на нього не поширюється законодавство України. Згідно з міжнародними угодами України та Росії про статус і умови перебування Чорноморського флоту в Україні, військові формування здійснюють свої дії в місцях дислокації відповідно до законодавства Російської Федерації»,— резюмував урядовець.
Єдине, що зазначив Євген Корнійчук: справді, існує колізія стосовно угоди України та Грузії. «У ній чітко прописана неможливість агресії збройних сил з території України на територію Грузії»,— говорить в. о. міністра. Проте така позиція — не новина для вітчизняного законодавства. Чи мало траплялося випадків, коли норма одного закону суперечить іншій? Тепер подібна «абракадабра», передовсім завдяки діям Росії, поширилася на міжнародні договори, підписані й ратифіковані нашою країною.
Причому згадана позиція пана Корнійчука викликала протест із боку МЗС. Тамтешня прес-служба назвала його коментар приватною точкою зору і наполягає: відповідно до ст. 6 Угоди про статус та умови перебування ЧФ РФ на території України військові формування сусіднього флоту мають поважати суверенітет України, дотримуватися її законодавства, до якого, беззаперечно, входять чинні міжнародні договори України, та не допускати втручання у внутрішні справи нашої держави.
Цікаво, що така суперечка двох відомств викликала нерозуміння в експертів. Зокрема, екс-міністр оборони Анатолій Гриценко наголошує: «Ми чули заяви МЗС про те, що буде розглянуте питання щодо, можливо, заборони на повернення. Тут я сказав би дві речі. Перше. Треба робити ті заяви, які потім можуть бути підкріплені справами, а не потім, вибачте, «з’їжджати» з цієї теми. Якщо справді буде визначене таке завдання і політики будуть готові нести відповідальність за його виконання, навіть якщо наслідки будуть негативні, це завдання буде виконане. Способів багато». Однак пан Гриценко відмовився конкретизувати ці способи, щоб, як він каже, не провокувати ситуацію.
Словом, навряд чи флотську колізію вдасться швидко владнати, особливо, враховуючи останні геополітичні реалії. Цими днями про потенційне повернення кораблів ЧФ до Севастополя говорили не лише дипломати. Скажімо, спікер парламенту Арсеній Яценюк, вочевидь, пригадавши, що в минулому уряді він понад півроку працював міністром закордонних справ, порушив цю тему в бесіді з керівником російського дипломатичного відомства Сергієм Лавровим.
До речі, Президент Віктор Ющенко також цими днями висловив стурбованість з приводу колізії з ЧФ. Мовляв, це — небезпечний прецедент, що втягує Україну в міжнародний конфлікт. Ці слова є знаковими, особливо, враховуючи, що Віктор Ющенко був одним із п’яти глав держав, котрі у вівторок увечері завітали до Тбілісі й виступили на тамтешньому майдані перед велелюдними зборами. Основний месидж, залишений українським Президентом — територіальна цілісність Грузії має бути збережена. Це завдання є найголовнішим. Подібна позиція і у лідерів Польщі, Литви, Естонії та Латвії.
Утім, повернімось до флотського питання. Є в ньому ще один неординарний момент, здатний спричинити черговий виток протистояння між Президентом і урядом (от коли вже зовсім невчасно!). Цими днями з президентського Секретаріату надійшла вимога до... українського уряду негайно оприлюднити постанови щодо діяльності ЧФ на нашій території. У зверненні на ім’я Олександра Турчинова Секретаріат нагадує, що 25 червня нинішнього року Кабміном було розглянуто внесені Міністерством оборони проекти постанов «Про затвердження порядку узгодження з компетентними органами України пересувань, пов’язаних з діяльністю військових формувань ЧФ РФ поза місцями їх дислокації на території України» та «Про внесення змін до порядку перетинання державного кордону України військовослужбовцями, військовими кораблями (суднами забезпечення) і літальними апаратами ЧФ РФ, який перебуває на території України».
Секретаріат нагадує, що через тодішній візит Прем’єр-міністра Юлії Тимошенко до Росії Кабмін одностайно проголосував за ці акти, але із застереженням про те, що постанови оприлюднюють після завершення візиту. Одначе вони досі не оприлюднені. А й справді цікаво, чому? Чи може оголошення їх внести якусь ясність у нинішню заплутану ситуацію?

Якби ж то нам зібрати всі «якби»...
Варто зауважити, що вся історія перебування на українській території Чорноморського флоту РФ не позбавлена драматизму. Ще 24 серпня 1991-го, у розпал революційних подій останніх днів СРСР, Верховна Рада України ухвалила постанову про військові формування в нашій державі. Відповідно до однієї зі статей цього документа всі військові підрозділи на території України (отже, і Чорноморський флот) ставали власністю нашої держави. 10 грудня того-таки 1991-го парламент ратифікував угоду про створення СНД, згідно з якою єдиними військовими формуваннями неукраїнського підпорядкування на нашій території визначалися стратегічні Збройні сили колишнього СРСР (флот до них не належав і не належить). Таким чином, виходить: держави, які ратифікували цю угоду (серед них, певна річ, і Росія), тим самим визнали належність Чорноморського флоту Україні.
Але незабаром проблема із Чорноморським флотом стала однією з головних у двосторонніх відносинах. Логічним, але аж ніяк не миттєвим продовженням згаданих вище документів був указ президента Леоніда Кравчука від 5 квітня 1992 року «Про невідкладні заходи щодо будівництва Збройних сил України». Відповідно до однієї зі статей цього указу на базі сил ЧФ, що дислоковані на території України, створюються вітчизняні ВМС. Тоді ж Кравчук призначив першого командуючого Військово-морських сил. Нагадаємо, що закон про збройні сили парламент ухвалив 6 грудня 1991 року, тобто на чотири місяці раніше. Чимало аналітиків вважають: саме за цей час тодішній командувач ЧФ, відомий антиукраїнець Ігор Касатонов устиг відновити контроль Москви над більшістю підрозділів флоту.
Фактично відтоді Україна крок за кроком ішла на поступки Російській Федерації через різні (подекуди об’єктивні) причини. Упродовж своєї історії ВМС нашої держави пережили угоди, що їх укладали президенти Кравчук і Єльцин у Дагомисі, Ялті, Москві та Массандрі. Пережили вони так зване спільне командування і перший етап розподілу флоту у співвідношенні 50 на 50. Далі була Сочинська угода, підписана у 1995-му президентами Кучмою і Єльциним. Тут шальки терезів остаточно схилилися в бік останнього, оскільки угодою передбачався розподіл флоту у співвідношенні 87,7 відсотка — Росії й лише 12,3% — Україні. Надмірна залежність нашої держави, помножена на (увага!) борги за енергоносії були формальним приводом для того, аби передати РФ велику частину українських (за попередніми угодами) кораблів.
Зрозуміло, якби тоді не відбулося таких поступок, нинішня дискусія про повернення чи неповернення російських кораблів не мала б сенсу. Втім, що поробиш: історія справді не розуміє умовного способу.

Ярослав ГАЛАТА
також у паперовій версії читайте:

назад »»»