ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
ЙОНАС ЛІНЯУСКАС: «У ЛИТВІ ЛЕДЬ НЕ КОЖЕН — ПИСЬМЕННИК»
Сьогоднішній гість нашої творчої «Вітальні» — Йонас Ліняускас, голова Спілки письменників Литви, прозаїк, поет, автор книжок для дітей.

Дивно, але творець тонких метафоричних віршів, ватажок литовських письменників довгі роки працював математиком-програмістом й економістом. Певно, тому, що людиною він був бунтівною, а нерадянські вірші в радянський час його не годували. Поетичні образи, асоціації, алітерації неприкаяно блукали серед цифр, стуляючись у стрункі рядки творів, допоки Йонас остаточно не вирвався з математичних тенет. Це збіглося із утвердженням незалежності в Литві. З 1989 року він працює в редакціях «Literaturos ir meno», «7 meno dienu». А з 13 грудня 2002 Ліняускас — голова Спілки письменників Литви. Живе у Вільнюсі.
У Київ навідався із благою метою — налагоджувати співробітництво з українськими письменниками. Перші кроки були зроблені ще раніше. В Україну на Шевченківські дні (цього року вони відбувалися в Дніпропетровську) був запрошений головний редактор літературного журналу «Нямунас» («Німан») Вікторас Радзянскіс. Українська група письменників і перекладачів — Дмитро Чередниченко, Петро Засенко, Юрій Завгородній, Оляна Рута і Ярина Черняк уперше брали участь у літературному пленері разом з його старожилами — літераторами Литви, Білорусі, Польщі.
У Києві в Йонаса Ліняускаса відбулася зустріч з головою Національної спілки письменників України Володимиром Яворівським, підписано угоду про співпрацю.
На бесіду Йонас прийшов з приємною новиною: у Львові готуються до друку дві його книжки (у перекладі Дмитра Чередниченка). Отож слово підкріплюється справою.
— Усе пізнається в порівнянні. За радянських часів у наших республіках було багато читачів. А нині Литва читає?
— У Литві тепер пишуть, у нас ледь не кожен — письменник, видає книжки, і ніхто не хоче читати чужого. Дивна ситуація. За радянщини було важко видаватися, я, наприклад, навіть не міг подумати, що вийдуть мої дитячі твори, я не писав про партію, не брав участі у партійних заходах, мене не приймали до Спілки письменників Литви.
З настанням свободи слова, совісті, віри, друку різко поменшало відповідальності, література стає тією формою самовираження, коли вже неважливо, що друкується, для кого друкується і хто друкується. У Литві виходить так багато книжок, що час уже мати «ветеринарну літературну інспекцію», деякі автори отруюють мислення і свідомість читачів опусами, у яких слово до слова не тулиться, це вже майже не литовська мова, а якийсь потік «есемесок», де замість «к» і «с» ставлять ікси.
Агентство з авторських прав щорічно визначає найпопулярнішого автора, у Литві це тепер легко відбувається: у бібліотеці взяв книжку — заплати, комп'ютер фіксує, інформація зливається в одну мережу, так само фіксується кількість проданих примірників. На перше місце вийшла така собі письменниця Дестроузі, яка пише любовні «латиноамериканські» історії з литовськими прізвищами, а класики, по-справжньому хороші письменники, посідають місця за кількістю читачів дедалі нижчі.
У радянський час усе жорстко регламентувалося, зокрема те, яких авторів можна перекладати, а яких ні. З відродженням Литви процес пішов у трьох напрямах: по-перше, почали друкувати еміграційну літературу, тобто твори письменників, що виїхали на Захід від російської радянської окупації; по-друге, спогади репресованих і засланих до Сибіру; по-третє, твори «невиїзних» письменників, які були заборонені радянською владою. Згодом нормальному читанню почали заважати деякі агресивні видавці, які дуже завзято «пробивають» свою продукцію на ринку: улаштовують масовану рекламу, переконують: «Найвидатніший роман XXI століття (або XX), перекладений 18 мовами світу, на його основі поставлено епохальний фільм». Купуєш книгу, а в ній нічого нема, і розумієш — ніхто її не перекладав і ніхто не екранізував.
Зазвичай (так було і за радянських часів) я знаходжу п'ять книжок на рік, які обов'язково мушу прочитати, решта — літературщина.
Потужний тиск відбувається ззовні, що дуже погано позначається передусім на литовській дитячій літературі і, природно, на литовських письменниках. Деякі міжнародні видавничі монстри випускають дитячі книги одночасно на 5–8 країн з однаковими ілюстраціями, однаковим макетом (колосальне заощадження коштів на художниках і верстальниках), тільки мова текстів різна. Звісно, такі видання придушують конкурентів, тому що виробництво дитячих ілюстрованих книжок є дорогим. З іншого боку, дитячі книжки охоче купують, а отже, читають.
— Якщо в Литві так багато пишуть, напевно, Спілка письменників розбухає?
— На щастя, ні. Фільтруємо. У Спілці письменників Литви 358 членів, це поети, прозаїки, драматурги, літературні критики, учені-словесники, перекладачі, есеїсти. Приблизно 30–40 спілчан живуть за кордоном — стара і нова еміграція. Тепер свобода пересування, дій: письменник одержує грант — їде працювати на рік у країну, що запрошує, потім знаходить в іншій країні грант, туди їде, а там одружується, дітей народжує, потім, буває, у Литву не повертається. Члени нашої Спілки пишуть різними мовами, маємо навіть українського письменника Ярослава Мельника, він живе тепер у Литві, його перекладають литовською мовою, він популярний на книжкових ярмарках. Є польські письменники, що пишуть польською мовою, теж члени нашої Спілки, дехто живе в Ізраїлі. Як бачите, ніяких обмежень, принаймні порівняно з тим, як було.
Спілка письменників Литви є засновником чотирьох видань: російською та англійською мовами виходить журнал «Вільнюс», литовською — тижневик «Література і мистецтво», журнал «Мятяй» («Рік»), журнал «Нямунас» («Німан»). Маємо своє маленьке видавництво, мало не єдине в Литві, що видає литовську поезію.
Як окрема організація існує Письменницький клуб, який організовує по всій країні майже п'ятсот заходів щороку, причому не обов'язково літературних, це можуть бути виставки, концерти, диспути на культурологічні, політичні й інші теми. Часто виступають молоді митці. Збираються повні зали, люди стоять аж на сходах. Двері відчинені для всіх, вхід безплатний. Крім виступів у Письменницькому клубі, члени Спілки письменників двічі-тричі на тиждень бувають у школах, культурних центрах. Під час фестивалю «Весна поезії» впродовж двох тижнів відбувається понад сто літературних зустрічей, а в суботу-неділю з ранку до вечора вся Литва занурюється в поезію. Дуже люблять улаштовувати вечори поезії в костелах після меси.
— Які джерела фінансування у вашої СП?
— Секретар ради Спілки письменників України Анатолій Крим подарував мені книжку «Розповіді про єврейське щастя», у ній є фраза про те, що бухгалтер брала гроші з повітря. Ми теж змушені брати гроші з повітря, на це нас штовхають обставини, від держави ми не одержуємо жодної копійки, мусимо якось дбати самі, зате ми абсолютно вільні, ні від кого не залежимо. Тому складаємо всякі проекти, під які можна одержати гроші.
У Литві є Фонд з підтримки радіо, телебачення і преси, він асигнує щороку приблизно чотири з половиною мільйони літів (два мільйони доларів) — на всі видання. Тому доводиться шукати кошти в інших фондах, випрошувати гранти. Але програмні і випадкові дотації щоразу зменшуються, це нас не влаштовує. Ми здаємо в оренду деякі свої приміщення (у Вільнюсі, Каунасі, Клайпеді, Паланзі, Ніді), у тому числі під кав'ярню, книгарні, і це дає можливість виживати. Але грошей усе одно не вистачає, ходили ми з чолобитною до прем'єр-міністра. Річ у тім, що в Литві є дуже міцні організації споживчих прав, вони громадські, одержують інвестиції, беруть участь у проектах. Ми міркуємо так: чому ці громадські організації держава фінансує, а нас ні, ну хоча б давали гроші на опалення, воду і зарплату. Але прем'єр прикрився міністром культури Йонасом Ючасом (він — джазмен, має свою фірму, що організовує фестивалі «Каунас-джаз», коли став політиком, передав справу доньці), той каже: «Навіщо нам потрібні такі монстри-спілки?».
— Невже він не розуміє, що культура, духовність, грамотність — це не монстри?
— Напевно, розуміє, але грошей не дає. Перед цим у нас міністром культури був соліст опери — бас.
— Мабуть, умів прикрикнути.
— У нас міністром культури і письменник був. Але теперішній міністр культури каже: «От ви всі нарікаєте, що я і те і се погано роблю. Не забувайте, що буває і гірше». А ми думали, що ні.
— В Україні за одним з керівників Мінкульту ходила фраза: «Бійтеся не міністра культури, а культури міністра». Але повернімося до літературної теми. Якими накладами в Литві виходять книги?
— Ми жартуємо, що справжніх читачів завжди набереться три тисячі, незалежно від чисельності населення, від того, чи це Польща, чи Литва. Проза (новели, романи) виходять тиражем три тисячі примірників. Дитяча література — по п'ять-сім і більше. Поезія може бути видана накладом і три тисячі, і триста, часто це залежить від того, скільки примірників поет хоче подарувати, але зазвичай дві третини розпродується.
— А скільки людей живе в Литві?
— Приблизно три з половиною мільйони осіб, близько мільйона — в еміграції.
— У 46-мільйонній Україні оптимальний тираж україномовної книжки (роману) дві тисячі примірників, отже, у Литві дуже багато читають. Чи не ігнорують ваші телебачення і радіо письменників?
— Про всяк випадок скажу, що я є головою громадської комісії з радіо і телебачення Литви, а також членом ради культури і мистецтва при міністерстві культури, членом ради з авторських прав.
— Так у Вас стільки важелів впливу!
— Нашій комісії підвладне тільки комерційне телебачення. У Національній раді з радіо і телебачення теж є письменник. Є ще інспектор з журналістської етики, це державний чиновник, він теж письменник. Як бачите, ми письменників засилаємо, куди тільки можна, щоб не впустити відчуття пульсу життя. Чого ми домоглися від Національного телебачення? Після щоденних новин, у блоці зі спортивними є і культурні: про виставки, вечори, зустрічі, концерти тощо, потім — прогноз погоди.
— А цільова передача про книжки є?
— Була на комерційному телеканалі. Ефірний час викуповувало видавництво й просувало свої книги. Але бесіди про книжки є в загальнокультурних передачах, тобто одного дня розповідають про письменників, твори, другого — про художників, їхні проблеми, пов'язані з майстернями і вивозом картин за кордон, третього — про музику і музикантів. Під час книжкових ярмарків чи фестивалю «Весна поезії» анонсів і висвітлення в теленовинах і на перших сторінках газет предосить, усі знають, де, коли і що відбувається.
— А українське ТБ насичене насильством, катастрофами, поганими новинами.
— Росіяни винні (сміється).
— Самі ми винні, дозволяємо... Наше телебачення вже дивитися неможливо — це якийсь агресивний монстр. А що у вас?
— Теж багато всякої гидоти. Молодь обурюється. Я був на конференції в нашому парламенті, де молоді ініціатори говорили: «Приберіть неподобство з ефіру, ми не хочемо цього бачити й чути». Ухвалили резолюцію про категорії перегляду. Я теж вніс пропозицію, спираючись на досвіді Голландії, Чехії, Словаччини, де публікують попередній реєстр: що й у якому віці бажано дивитися. Приміром, мультик «Том і Джері» не рекомендовано дивитися до п'яти років, тому що маленький братик чи сестричка можуть один на одному випробувати витівки кота і мишеняти; «Ікс-файли» не рекомендовано дивитися до 14 років, тому що в цьому віці підлітки дуже вразливі, від містики можуть схибнутися. І так далі. Тепер у нас теж для кожного віку — своє: до трьох років, до п'яти, до семи, до дев'яти... Усі вікові групи охоплені. Група моніторингу в Комісії з радіо і телебачення, експерти при інспекторі з журналістської етики, Інспекція з прав дітей відслідковують згідно з відповідним законом негативну інформацію, яка може погано вплинути на дітей. Певні матеріали, де є брутальні слова, еротичні епізоди, катастрофи, мають показувати тільки після 23-ої години. У Києві я ввімкнув телевізор і побачив репортаж про аварію на Донбасі, великим планом показували обгорілого гірника, якого витягли із шахти. У Литві за таке наклали б штраф, тому що не можна травмувати родичів, друзів і взагалі глядачів.
— А коли хтось дорікне, що це цензура?
— Ні, це тільки відповідальність, тому що ми не здійснюємо цензури «до того», котра наперед чогось не пропускає. Наприклад, мої книжки за радянських часів зазнавали цензури, слово Девос (литовською — Бог) цензори заміняли на близьке за звучанням словом генос (день), тобто замість Бог виходив день. Під час «царювання» Андропова не можна було використовувати слово «вино». У мене в одному вірші було: «І п'ємо вино, грає мандоліна». Слово «вино» замінили, вийшло: «І п'ємо, п'ємо, грає мандоліна».
Тепер має бути відповідальність: якщо насмітив, то, будь ласка, плати. Ми влаштовуємо «круглі столи», збираємо продюсерів і пояснюємо: ось так не можна, це аморально, неетично, ображає честь і гідність. Але продюсери змінюються, відповідальність, як то кажуть, вислизає. Не можна сказати, що в нас усе добре і красиво, на жаль, ні. Демонструються мордобійні російські фільми, нагіївські «Вікна» й інше сміття. Пояснення одне: «Це дешева продукція, ми не в змозі купити польську, німецьку, французьку, і тим паче зробити свою». Звісно, має місце певна політика, йдуть інформаційні війни, відбувається захоплення інформаційного простору.
— Це схоже на навалу китайської продукції на наші масові ринки.
— Китай і на наші ринки наступає, але своє треба захищати, і ми це робимо.
— Ваші враження від Києва?
— Я вперше в Україні. Мене по Києву водили як людину, котра відчуває себе білим чи чорним ведмедем, якого показують.
Ми встигли пробігти тільки дві вулиці, тому що я прилетів на день пізніше (авіарейс скасували), потім у СП відбулися зустрічі, мій творчий вечір.
Якщо судити за Андріївським узвозом, то я можу сказати, що Київ це круте місто, у нас таких крутих вулиць нема, у Вільнюсі я б не знайшов такої гори. Мені сподобалося, що у вас відбувається реставрація старовинних будинків, отже, буде ще красивіше. А от Вільнюс споганили висотками.
— У нас висотні потвори кожну п'ядь окуповують...
— А у Вільнюсі висотки — за рікою, але все одно недалеко від старого міста. Ми писали протестні листи, всі архітектори обурювалися, але в мерії — тупі керівники: «хмародряпи» їм красиво, а оригінальний невисокий будинок — некрасиво. Багато в нас боїв точиться з цього приводу.
— Вас гостинно зустріли?
— Розумієте, я вперше тут і не знаю, чи достатньо гостинно мене зустріли (сміється). Я відчуваю турботу, увагу і тепло; перекладач і поет пан Борщевський опікується мною від ранку до ночі, але сьогодні я з ним не побіжу на гірку нізащо.
— У Вас сколихнулося бажання відповісти тією ж монетою на можливий приїзд керівництва Спілки письменників України до Литви?
— Оскільки зі мною бігав не голова СП України, то гостями займатиметься координатор з міжнародних програм — молода вродлива дівчина, нехай вона побігає. Це дуже надихає.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»