ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ЕКОНОМІКА
У ЖКГ ЧЕКАЮТЬ НА ППП

У Міністерстві з питань житлово-комунального господарства вважають, що публічно-приватне партнерство — найкоротший шлях до залучення банківських та приватних капіталів у житлово-комунальну галузь. Для того, щоб модернізувати цю сферу, потрібні значні кошти. Тож перед Україною постала дилема: вкладати в реконструкцію житлово-комунальної інфраструктури бюджетні гроші, які надходять до державної скарбниці з кишень платників податків, збільшуючи навантаження на споживачів комунальних послуг, або ж використовувати для цього кредитні та інвестиційні ресурси, спрямовуючи бюджетну підтримку на залучення в галузь приватного капіталу. При цьому важливо створити законодавче підґрунтя для стимулювання розвитку співпраці між державним та приватним секторами.

Негативний досвід приватизації на початку 1990-х засвідчив, що держава не може застосувати цей механізм для підвищення ефективності використання й розвитку інфраструктури, яка традиційно є її монополією і не може бути передана у власність приватному партнерові. Це, зокрема, соціальна інфраструктура (лікарні, школи, дитячі садки), стратегічні об’єкти (авто- і залізничні магістралі, газо- і нафтопроводи), комунальні об’єкти (водогони, теплоцентралі, місцеві дороги). Тому нині у владних кабінетах обговорюється ідея державно-приватного партнерства (публічно-приватного) як альтернатива приватизації та оптимальний механізм залучення фінансових ресурсів й управлінських навичок бізнесу для надання послуг населенню та розвитку інфраструктури, без втрати власності та контролю за цими процесами.

А як у них?
За визначенням Європейської комісії, публічно-приватне партнерство (ППП) — це передача приватному сектору частини повноважень, відповідальності та ризику в реалізації інвестиційних проектів, які зазвичай впроваджувалися чи фінансувалися державою.
У Європі перші прецеденти укладання ППП сприймалися як одноразові акції, які будуть припинені після поліпшення фінансового стану владних органів. Однак у 1992 році консервативний уряд Дж. Мейджора в Об’єднаному королівстві Великої Британії та Північної Ірландії запровадив приватне фінансування, ця ініціатива стала першою систематизованою програмою, спрямованою на заохочення до ППП. Нині до неї залучено 20% приватних коштів, у Німеччині — 5% (прагнуть до 15%).
Нещодавно польський уряд затвердив закон «Про публічно-приватне партнерство», що дасть змогу збільшити участь приватних інвесторів в інфраструктурних проектах. Польські економісти прогнозують, що впровадження нових законодавчих положень дасть можливість укладати угоди на 4-5 млрд злотих на рік і заощадити близько 400 млн державних злотих.
Дуже вдалим було будівництво очисних споруд на базі ППП у Загребі. Цей проект втілювався шляхом відкритого тендера, умови якого гарантували очищення води до європейських стандартів. Швидко, ефективно, ощадливо споруджувалось за допомогою ППП метро в Мадриді.

Панацея чи гіркий досвід?
На початку 1990-х здавалося, що ППП — це справжня панацея від усіх бід у водному секторі. Тоді почався справжній бум приватних інвестицій, вони сягали 6-10 млрд дол. В основному це були концесії з великою часткою інвестиційних зобов’язань. Масштабні контракти були укладені в Буенос-Айресі, Манілі. Але згодом інвестори зіткнулись із соціально-політичними проблемами, через які вони не змогли підвищити тарифи до рівня окупності проекту.
До того ж у світі настала фінансова криза, й активність приватних інвесторів різко скоротилась. Їхня діяльність стала більш концентрованою і селективною. Вони обирали країни з економікою, що швидко розвивається, зокрема Китай та Малайзію (саме на них припадає 60% контрактів ППП). Увага ж до бідних країн, до яких належать Росія й Україна, упродовж останніх 15 років була мінімальною.
Нині, зазначають експерти, на світовому «водному» ринку посилилась роль нових операторів. Найбільше їх у країнах Латинської Америки та Південно-Східної Азії, Китаї. А, як відомо, чим більше учасників, тим більшою є конкуренція. У водному секторі їх приваблюють досить стабільні надходження готівки за надані послуги і можливість отримати політичні дивіденди. Зазвичай за новачками стоять великі фірми-засновники, які, маючи досвід роботи в електроенергетиці, теплопостачанні, вирішили опанувати нову сферу, або виробничі підприємства, які знаються на будівництві водної інфраструктури.
Нині кількість проектів ППП у світі зростає, а їхні середні розміри зменшуються. Більше того, приватники, виходячи на ринок, сподіваються отримати під інвестиції державні гроші, беруть участь у різноманітних державних програмах. Спостерігається у світі, особливо в Китаї та країнах Південно-Східної Азії, і бум контрактів «будівництво— експлуатація—передача», досить популярними є контракти на оренду й управління.
З’являються на ринку і малі підприємства, які надають досить якісні послуги з більш низькими витратами. Їхня ніша — невеликі населені пункти, які великих операторів не приваблюють.

Сусідка знову попереду
У Росії приватні «водні» оператори вже опанували 20% ринку, охопили своїми послугами 10 млн клієнтів у 62 містах з населенням від 200 тис. Більшість з них пов’язана з олігархічним капіталом. До 2005 року в нашої сусідки переважали короткотермінові угоди оренди (до одного року) без інвестиційних зобов’язань. Упродовж 2005-2006 років підписано чи переукладено дев’ять угод ППП, причому новими договорами про довгострокову оренду передбачені чіткі інвестиційні зобов’язання (Ростов-на-Дону, Омськ). Два роки тому в Росії був ухвалений закон «Про концесії», та, за висновками експертів, він недостатньо адаптований до специфічного водного сектора.
Аби схема ППП була успішною, зазначають фахівці, необхідні стабільні ринкові та правові умови, убезпечення проекту від впливу третіх сторін, сильне публічне партнерство, зниження рівня ризику й невизначеності, надійна економіка чи перспектива її розвитку, політична готовність підтримати ППП. Бувають випадки, коли приватний партнер порушує контракт, зазвичай це трапляється через його слабкість. Тож держава має докладати зусиль, аби він став сильним і його менеджери могли успішно управляти проектом. До того ж важливо брати до уваги рівень психологічної підготовленості населення до впровадження ППП.
У Росії в царині ППП є суттєві проблеми, пов’язані не лише з проектами, а й з політичною та економічною нестабільністю, слабким нормативним потенціалом та правовим забезпеченням, недовірою до проведення тендерів. До того ж потенціал учасників ринку не дуже великий, тож вони не поспішають вкладати свої гроші в проекти ППП. Як свідчить світовий досвід, подібні угоди зазвичай укладаються на 15–25 років, а це означає, що партнери мають довіряти один одному.

А що в нас?
За умов постійного зростання цін на енергоносії, інфляційних процесів, утримувати тарифи на житлово-комунальні послуги на низькому рівні не можна, вважає міністр з питань ЖКГ Олексій Кучеренко. Впродовж останніх 10 років житлово-комунальне господарство перебуває в стані перманентного реформування і далі функціонує на тих самих засадах, що й за часів Радянського Союзу. Технічний і фінансово-економічний стан його підприємств погіршується, збільшуються витрати енергетичних та інших ресурсів. Зниження надійності та рівня обслуговування викликає невдоволення людей. Вони не вірять, що підприємства ЖКГ можуть реально надавати послуги, що підвищення тарифів, додаткове бюджетне фінансування призведе до поліпшення обслуговування. І це є серйозною перешкодою на шляху реформування галузі.
Нині бюджетна підтримка ЖКГ здійснюється на безповоротній основі, і це стимулює споживацькі настрої в підприємств-отримувачів. До того ж принципи укладання бюджетних програм, їхні результативні показники, порядок використання коштів змінюються щороку і надто залежать від поглядів чергового уряду на питання підтримки галузі. А це ускладнює формування стратегії розвитку регіонів, розбудову їхньої комунальної інфраструктури, гальмує реалізацію довгострокових проектів у сфері ЖКГ. Варто також додати, що бюджетна підтримка — нескоординована, незбалансована, вона не стимулює регіони, які хочуть щось змінити на краще. Політика фінансової зрівнялівки — шлях в нікуди, вважає міністр. Вона не лише не стимулює залучення в галузь позабюджетних інвестицій, а й породжує небажання залучати інвестиційні кошти у вигляді кредитів чи прямих інвестицій. Навіщо шукати інвестиції, готувати до них свої підприємства, проводити ринкову оцінку основних фондів, турбуватись про інвестиційні програми, коли можна завдяки певним лобістським схемам отримати з бюджету десятки мільйонів і їх змарнувати.
Деякі економічно потужні регіони відмовились від дешевих кредитів Світового банку (на 17 років під 4,2% річних, п’ять перших років — пільговий режим без сплати суми кредиту), щоб у столиці вимагати грошей на реформування ЖКГ. В інших регіонах влада ухвалила рішення передати в концесію життєзабезпечувальні підприємства і вже за місяць у 2,2 раза підвищила тарифи, аби покрити витрати, бо цією концесійною угодою не передбачено інвестицій упродовж першого року.
Це приклад неконтрольованого ППП. Тож політика уряду має бути такою, аби ці процеси були зрозумілими, послідовними, прозорими і захищали всіх учасників процесу. Треба чітко законодавчо визначити, що бере на себе бюджет (у середньостроковій, а краще в довгостроковій перспективі) і що вимагається від інвестора, наголошує Олексій Кучеренко. На кожну гривню бюджетних інвестицій має бути залучено 5-7 грн приватних. Недавня політика була діаметрально протилежною — в одній інвестиційній гривні було 80 бюджетних копійок. Саме розвиток ППП, формування принципів та критеріїв надання бюджетної підтримки для заохочення бізнесу до співпраці з державою є нині дуже актуальними.
Використання схем ППП лише започатковується — мова про договори оренди, управління, концесії. Міністерство готове залучити незалежних експертів, щоб ті проаналізували, якою є їхня ефективність. Суспільство має розуміти, що відбувається, для чого залучається інвестор, які будуть наслідки інвестицій, змін форм власності чи управління. Щодо цього ведуться наукові дослідження, працює стратегічна Рада, її фахівці опікуються вдосконаленням законодавства, громадським обговоренням.
Уже є цікавий досвід ППП в Одеському та Бердичівському водоканалах. А ось про передачу в управління Київського водоканалу в міністерстві тільки недавно дізнались. Виявилось, що на 10 років з передачею у власність. Але якими є обов’язки інвестора, скільки коштів він має вкласти, невідомо (за законом він не зобов’язаний «світитись»). Це дуже непокоїть урядовців. Тож, наголошує Олексій Кучеренко, необхідними є законодавчі зміни, аби центральний орган виконавчої влади міг не тільки знати про зміни в ЖКГ і на них впливати, а й мав би реальні інституційні можливості для послідовної жорсткої державної політики.
Держава не збирається втручатись у майнову сферу органів місцевого самоврядування, а підтримуватиме реформу міжбюджетних відносин. Місцевій владі потрібні суттєві джерела бюджетних надходжень, зокрема від податків на землю, нерухомості. Тепер усі зібрані кошти розподіляються з Києва. Без бюджетної революції, вважає Олексій Кучеренко, не можна говорити про реформування ЖКГ.
Уже утворено житлово-комунальну інспекцію. Вона контролюватиме дотримання стандартів у житлово-комунальній сфері по всій Україні, захищатиме людей від неякісних послуг, стежити за дотриманням режиму енергозбереження в будинках, за їхнім технічним станом. Це дасть можливість реформувати галузь ЖКГ, за 3–4 роки зробити її самоокупною завдяки підвищенню комунальних тарифів. Вони, обіцяє міністр, будуть підвищуватись не різко, а поетапно.
Відповідно до нещодавно схваленої державної програми розвитку ЖКГ планується створення незалежного регулятора, що професійно і деполітизовано займатиметься тарифною політикою і гарантуватиме дотримання інтересів інвесторів і споживачів.
На шляху впровадження ППП, вважає Олексій Кучеренко, є неабиякі перешкоди. Серед основних — ментальна неготовність органів місцевого самоврядування до застосування сучасних механізмів публічно-приватного партнерства.

Олена КОСЕНКО
також у паперовій версії читайте:

назад »»»