ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КУЛЬТУРА
ПАВЛО СКЛЯРОВ:«ПРАГНУ НЕСТИ ЩИРІСТЬ У ЛЮДСЬКІ ДУШІ»
Дивний, хоча вдалий збіг обставин: цього молодого співака я вперше почула на авторському вечорі поета Миколи Луківа й одразу запам’ятала його напрочуд теплий і м’який баритон. А за кілька днів йшла Контрактовою площею, на якій саме відбувався концерт на підтримку одного з кандидатів у мери столиці. Там виступав народний артист України Іван Попович разом із співаками-початківцями. І знову я почула вже знайоме ім’я — Павло Скляров.

Хлопець заспівав «Полісяночку» — один з шлягерів з репертуару незабутнього Назарія Яремчука. Склалося враження реінкарнації пісні — та сама мелодія й дуже схожий на Яремчука, проте інший виконавець, який зумів залишити душу пісні, не зіпсувавши її неприродним аранжуванням. Тоді й вирішила обов’язково написати про Павла Склярова. Познайомившись з ним, довідалась, що незважаючи на 17-річний вік, Павла аж ніяк не можна назвати новачком на українській естраді. Він є студентом Київського естрадно-циркового коледжу, лауреатом багатьох престижних конкурсів, таких, зокрема, як «Пісенний сад», «Ялтинське літо», «Пісенний вернісаж», «Золоте зернятко», «Пісенні медобори», «Чорноморські ігри». Бере участь у престижних концертах, виступає у радіо- й телеефірі.
— Павле, нині стає звичним, що молоді люди здебільшого обирають професії, які добре оплачуються. Як Вам спало на думку прийти на українську пісенну сцену?
— Мені довелося вибирати між двома улюбленими заняттями — співом та грою у футбол. Мабуть, переважили музичні гени: я зростав у співочій родині. Мама й бабуся брали участь у самодіяльності. Старша сестра Марина — професійна співачка, працює нині в Нью-Йорку. А поштовхом став такий випадок. У нашому будинку культури самодіяльні артисти готувалися до творчого звіту. Я, семирічний, сидів на репетиції й дрімав. Раптом мама каже: «Пашо, а заспівай-но пісню про маленьке мамонтеня» (в дитинстві я її полюбляв наспівувати). Я вийшов на сцену, й усі почули цю пісеньку. Рішення було миттєвим: «Їдеш з нами». Я поїхав — і відчув особливу ауру концерту, мені вона сподобалась. Та все одно ще вагався з вибором фаху. Потроху сумніви розвіювалися. Коли моя сестра готувалась до вступу в Київський коледж естрадно-циркового мистецтва, ми разом вирушили до навчального закладу. Там зустріли завкафедри коледжу — Сергія Петровича Петрочка. Почали щонеділі до нього їздити, займатися співом — цій людині я дуже вдячний за сприяння моїй та Марининій кар’єрі. Відтоді я все глибше усвідомлював, що пісня є моїм покликанням. Почав перемагати в мистецьких змаганнях (першим моїм серйозним конкурсом стали «Дитячі канікули осені»), ще в дитячі роки виступав у багатьох важливих концертах у Києві. Отак поступово набирався впевненості. Бачив реакцію людей на мої виступи й розумів, що недаремно займаюся цією справою, що в мене є хист. Але, звісно, успіх — то два-три відсотки таланту, все решта — праця. Я над собою дуже багато працював і тепер із гордістю можу сказати, що роблю свою справу професійно. А взагалі співаю тому, що хочу дарувати людям радість. Для цього ми, артисти, потрібні.
— Ваш голос, певно, зазнав змін внаслідок вікової мутації?
— Раніше він у мене звучав високо, як у Робертіно Лоретті. Після мутації голос змінився кардинально — «опустився» на октаву, з дисканту перетворився на баритон. Але залишився мій тембр, а це найголовніше для співака. Втім, післямутаційний період іще триває...
— Павле, серед Ваших наставників бачу досить популярних авторів, виконавців. Розкажіть, будь-ласка, про них.
— Я дуже задоволений, що з дитинства мав можливість спілкуватися з творчими людьми, багато чого навчився в артистів, яких безмежно поважаю. На концертах я зустрічався з Василем Зінкевичем, Павлом Дворським, Іваном Поповичем. Пам’ятаю, як я хвилювався, коли виконував «Новий день над Україною» — пісню з репертуару Василя Зінкевича. Він міг образитись, адже я не спитав у нього дозволу. Тому був приємно вражений, коли після концерту співак потис мені руку й подякував за гарне виконання. Я уважно стежу за його творчістю: шкода, що такі артисти випускають мало дисків, але це провина не їхня, а держави, котра не звертає уваги на власні музичні скарби. Давно співпрацюю з Іваном Поповичем. Чотири роки тому він запросив мене до своєї концертної «команди». Хочеться подякувати йому за те, що підтримує молодих артистів, дає нам можливість розкриватися на своїх концертах, адже мало хто так чинить. Радію можливості спілкуватися з Павлом Дворським. Він не лише чудовий композитор і співак, а й доброзичлива людина. Познайомився з ним на концерті з нагоди 8 Березня. Я виконував «Чорнобривці». А після мене мав виступати Дворський (за лаштунками пожартували, що після одного Павла на сцену виходить інший). Ми познайомились після концерту, я взяв у нього перший автограф. Минуло років зо два, й ми зустрілися на авторському вечорі Володимира Матвієнка. Ми співпрацювали, спілкувалися, я дослухався до професійних порад Дворського, зокрема щодо подачі голосу. Недавно я попросив дозволу взяти до репертуару його пісню «Батькова сорочка», яка припала мені до душі. Композитор охоче дозволив, сказавши: «Я пишу пісні не заради грошей, а насамперед для того, щоб їх співали.» Завдяки цій пісні я переміг на конкурсі «Пісенний сад», зміг побувати в Іспанії, Італії.
— Знаю, що в іспанській Андалузії відбувалися концерти лауреатів «Пісенного саду».
— Так, їх було вісім замість чотирьох запланованих. Голова добродійної організації «Образ Христа» Дон Дієго Суарес запросив усіх переможців конкурсу і дітей, потерпілих від Чорнобильської аварії. Ми понад сорок днів напрочуд гарно відпочивали й виступали. Наші пісні дуже тепло сприймали не тільки тамтешні українці, а й іспанці.
— А в Італії теж виступали?
— Ні. Я затятий уболівальник київського «Динамо». Так сталося, що столичні динамівці були спонсорами конкурсу «Пісенний сад». Коли мені вручали гран-прі, керівник служби «Динамо» із зв’язків з громадськістю Вадим Костюченко запитав: «Ти любиш футбол?» «Ще б пак!» — відповів я. До гран-прі додалася ще одна нагорода — можливість полетіти на матч Ліги чемпіонів між «Ромою» (Рим) і «Динамо» на один день. Цей день пам’ятатиму все життя.
— Помітно, що Ви, на відміну від інших молодих співаків, віддаєте перевагу традиційній українській естраді. Які пісні, музичні жанри, напрями Вас приваблюють?
— Працюю на естраді з метою донести людям те українське, що, на жаль, забувається. Українські пісні люблю, мабуть, тому, що виховувався на них. Я не засуджую сучасні мистецькі напрями — просто хочу, аби нашу пісню не забували. Якщо ситуація, що склалася у вітчизняному шоу-бізнесі, не зміниться, невдовзі ніхто з мого покоління не знатиме, хто такий, наприклад, Василь Зінкевич. Я також шанувальник заокеанської музики, особливо блюзу, джазу. Мені до вподоби такі виконавці, як Елтон Джон, Джордж Майкл, Френк Сінатра, Майкл Бабл. Після диску українських пісень, який нещодавно вийшов, готую другий альбом, до якого ввійдуть зарубіжні твори з репертуару згаданих співаків. Хочу спробувати себе в різних жанрах.
— Чого хотіли б досягти в житті?
— Здобути визнання, знати: те, що я роблю, знаходить відгук у серцях людей. Якщо публіка не визнає мене як виконавця, краще не виходитиму на сцену. А якщо визнає, буду щасливий. Прагну нести щирість у людські душі. Мрію побувати в Канаді. Франції. А найголовніша мета — бути гідною людиною і знайти своє місце в суспільстві.

Тетяна КРОП
також у паперовій версії читайте:

• УНІКАЛЬНА КОЛЕКЦІЯ ГРУШЕВСЬКІАНИ

назад »»»