ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ГРАНІ ІСТОРІЇ
КОЛИ ДОКУМЕНТ СИЛЬНІШИЙ ЗА ВИМИСЕЛ
Відповідно до Указу Президента України про заходи у зв’язку з 75-річчям Голодомору 1932-1933 років в Україні у Лебединському районі на Сумщині вже чимало зроблено, й активність місцевих ентузіастів не згасає. Тут діє 23 учнівські пошукові загони. Під керівництвом вчителів школярі відвідали практично кожну оселю, зустрілися зі старожилами, котрі можуть розповісти про лихі часи, записали спогади тих з них, хто краще запам’ятав якісь конкретні події. Вони виявилися доволі різноманітними — від примусового вилучення збіжжя у працьовитих селян, котрих тоді називали куркулями, до здачі всього колгоспного врожаю до хлібозаготівель.

Вирізняються з-поміж іншої інформації спогади про те, що люди їли, аби вижити. Лісова, лугова рослинність, голуби, горобці, жаби... Але чимало було й жахливіших фактів канібальства, тобто коли їли людей. Зрозуміло, що подібні випадки були приховані. Одначе якась їхня частина стала надбанням громадськості, нехай і зі значним запізненням.
Подекуди мовилося про те, що дехто із місцевих жителів таки знав про місця поховання жертв Голодомору, але до самого розпаду Союзу боявся говорити про них. Авторові цих нотаток довелося у першій половині 1980-х у тому ж таки Лебедині зустрітися з людиною, котру незадовго перед цим виключили з компартії за згадку про те, що його батько помер на початку 1933-го від голоду. То був кваліфікований робітник, зразковий сім’янин, але, коли в райкомі довідалися про «кримінальний» вислів, нічого не зарадило.
Та все ж знаходилися сміливці, котрі, не без ризику для себе, збирали свідчення про Голодомор 1932–1933 років. Борис Ткаченко, нині письменник, тоді ще головний агроном райсільгоспхімії, занотовував спогади конкретних людей про страшну трагедію. Згодом, з набуттям Україною незалежності, видрукував книжку «Під чорним тавром». Цьогоріч Борис Іванович перевидає її зі значними доповненнями.
Серед них не знайдемо згадки про те, як ризикував автор тієї книжки. Кваліфікований журналіст був позбавлений можливості працювати у районній газеті. Заробляв на життя сторожем, «дальнобійником». Я мав неприємності від залучення Бориса Івановича до написання статей на позаштатних засадах. Партійні наглядачі не могли знайти жодних підстав для звинувачення Ткаченка бодай у найменших неточностях чи збоченнях, головне — аби не з’являлося на шпальтах його ім’я.
Колись у приватній розмові я зауважив Борисові Івановичу з того приводу, що він досі не написав жодної художньої повісті.
— І не напишу,— спокійно відповів він.— Мої твори радше журналістські. Сподіваюся, що вони комусь будуть цікавими. Коли так, то їх можна вважати потрібними.
І то правда. Значення багатющого зібраного, опрацьованого і доведеного до широкого загалу матеріалу важко переоцінити. Дехто закидає авторові суб’єктивізм у відборі фактів та їхньому тлумаченні. Автор і не приховує власного ставлення до описуваного. І добір фактичного матеріалу не позбавлений вибіркового підходу. Усе це так. Але зібрані Борисом Ткаченком свідчення конкретних осіб цінні передусім тим, що вони мають документальну основу. Він нічого не вигадував. Отже, зі сторінок «Тавра» промовляє правда, яка й потрібна для справедливої оцінки подій і вчинків конкретних людей, аналізу перебігу суспільних процесів з огляду на вплив на них тих чи інших чинників.
Значення Ткаченкової книжки важко переоцінити нині. Нині в бібліотечних закладах, шкільних музеях, музейних кімнатах облаштовані виставки літератури, спогадів очевидців, куточки, стенди. У місцевому краєзнавчому музеї організована постійна експозиція архівних документів, фотоматеріалів, літератури « Голодомор на Сумщині 19932-1933 років». У центральній районній бібліотеці підготовлено книжкову виставку «Пам’ять про скорботні 1932–1933 роки». Але що цікаво — ніде не натрапити на газетний матеріал тих часів, так само, як і кількох наступних років. Немає і якихось первинних облікових відомостей про смертність населення, хоча сільські ради їх вели. Якби вони збереглися хоч десь, їх могли б вилучити з архівів чи бібліотечних фондів. І за їхнє оприлюднення нині вже ніхто не постраждав би, як було колись. Тоталітарний режим замітав сліди. Відчував, що той злочин немало заважить на терезах історії. То не просто історична минувшина, а незагойна фізична і духовна рана нашого народу, яка болем пронизує пам’ять багатьох поколінь.
Голова Лебединської райдержадміністрації Сергій Грицай розповів, що управління праці та соціального захисту населення райдержадміністрації виявляє людей, які пережили Голодомор. Працівники територіального центру соціального обслуговування пенсіонерів та самотніх непрацездатних громадян взяли на облік 1699 таких осіб. Вживаються заходи для поліпшення їхнього соціально-побутового і медичного обслуговування, надається матеріальна допомога і сприяння у веденні присадибного господарства. Зокрема, учнівські і студентські волонтерські загони допомагають по господарству, збирають овочеву продукцію з присадибних ділянок.
Літні люди вдячні за турботу. Напевне, варто прислухатися до їхніх висловлювань відносно того, що невизнання деякими політичними силами Голодомору 1932–1933 років актом геноциду українського народу істотно стримує відпрацювання законодавчого поля у частині сприяння щодо медичного та соціального обслуговування. Серед тих, кому довелося пережити ті страхіття, є й колишні комуністи. Вони не розуміють, чому керманичі політичної сили висловлюють від їхнього імені думку про невизнання акту наруги над людьми. Окрім усього іншого, це ще й применшує значення вшанування пам’яті невинно убієнних.
У районі впорядковано місця поховань померлих від голоду. На території кожної сільської ради встановлено пам’ятні знаки жертвам Голодомору 1932–1933 років. Але головне, що у свідомості більшості населення формують уявлення про ту страшну трагедію. Люди налаштовані на подальший демократичний розвиток суспільства, який би унеможливлював подібні трагедії.

Віктор ТАРАСЕНКО, Сумська область
також у паперовій версії читайте:

• «ТУТ МАЄ БУТИ ВЕЛИКЕ МІСТО»: КИЇВ У ПЕРЕДБАЧЕННІ АПОСТОЛА АНДРІЯ

назад »»»