ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
АНАТОЛІЙ МОКРЕНКО:«ГРОШІ І ВЛАДА ПЕРЕТВОРЮЮТЬ НАШИХ ПОЛІТИКІВ У ДЕМОНІВ»
Що не кажи, а ностальгія — життєдайне почуття. Тужимо за рідними місцями, за дитинством і юністю, де беруть початок наші чисті джерела. А ще є ностальгія за справжнім, і вона тим пронизливіша, чим більше довкола сурогатів і замінників.

Нинішнє покоління, напевно, вже й уявити не може, що колись у радіо-і телеефірі лунали естрадні твори у виконанні оперних співаків. І це нікого не бентежило своєю довершеністю.
Взагалі-то дотримувались пропорції: окрім естради, були представлені всі жанри. В ефірі і на сценах царювало справжнє мистецтво, а на схилах Дніпра було набагато більше дерев і квітів, у славетній ріці — чистої води.
Ностальгічно-світлі почуття викликало в мене спілкування з народним артистом СРСР й України, лауреатом Національної премії імені Т. Шевченка Анатолієм Мокренком, якого я добре пам'ятаю не тільки завдяки відвідинам київської опери, а й трансляціям радіо і ТБ.
Анатолій Юрійович Мокренко народився 22 січня 1933 року в селищі Терни Недригайлівського району на Сумщині в багатодітній родині. Здобувши фах інженера-геолога в Київському політехнічному інституті, вісім років працював в експедиціях й одночасно навчався в Київській державній консерваторії.
У 1968-1996 роках А. Мокренко — соліст Державного академічного театру опери та балету УРСР імені Т. Шевченка, гастролював на оперних та концертних сценах кількох десятків країн світу, а з 1991 до 1999 року обіймав посаду гендиректора і художнього керівника Національної опери України.
У репертуарі співака понад 40 провідних оперних партій, сотні пісень та романсів, записів на радіо, телебаченні, платівках. У кількох фільмах він знімався і як актор: «Лючія ді Ламмермур», «Тигролови», «Чорна Рада», «Пост і княжна», «Братство», «Богдан Хмельницький».
Нині Анатолій Юрійович Мокренко — професор Київської національної музичної академії імені П. Чайковського, ініціатор та голова журі фестивалю дитячих хорів «Співаймо разом», який щороку відбувається в його рідних Тернах.
— Анатолію Юрійовичу, що є наріжним у Вашому житті?
— Творчість. Я більшу частину життя працював в оперному театрі, десять років був інженером-геологом і науковцем, то теж була творчість. У рік 75-річного ювілею можу сказати, що моє життя загалом багатогранне і плідне, у мене й нині немає часу нудьгувати — у консерваторії маю багато учнів (баси, баритони), з ними співаю і спілкуюсь, це мене тішить, хоча, звісно, не всіх вокалістів, навіть видатних, вабить педагогічна творчість. Ще у 1985 році завкафедри вокалу Єлизавета Чавдар запросила мене на роботу в консерваторію (тоді я працював на повну силу в театрі), погодився, і бачу, що правильно зробив: попри всі перевантаження я органічно перейшов зі сцени на викладацьку роботу. У мене не було болісного періоду, який приходить майже до кожного артиста, котрий покидає сцену і бачить попереду порожнечу. Я цієї порожнечі уникнув, бо й нині співаю, приміром, як нещодавно на обласному дитячому конкурсі в рідному селі Терни. Конкурс я започаткував шість років тому, завжди починаю його піснею «Чом, чом, земле моя, так люба ти мені?». Цей епіграф, зачин сприяє налагодженню дуже теплих творчих стосунків з моїми юними колегами.
Щодо інших іпостасей. Я видав дві книжки. Усе життя займаюся публіцистикою, надрукував більш як сотню статей — з проблем культури, українознавства і політики, бо до цього не байдужий, я навіть двічі балотувався до Верховної Ради (перших скликань). Звісно, аналізував поразку — люди звичайно міркують: «Ну артист, що він там може зрозуміти і зробити?». А я, до речі, тепер зовсім не шкодую, що не став народним депутатом, бо моя артистична душа не витримала б цього жахливого, агресивного, нечесного і навіть смертельного шоу. Добре, що я, не маючи певного досвіду, не вліз у цю кашу.
Активно займаюся громадською роботою, є одним з фундаторів Товариства української мови імені Т. Шевченка, членом ради у товариствах «Просвіта» й «Україна», у Сумському земляцтві в Києві. З великою приємністю я відкривав недавно наш земляцький пам'ятник у Сумах — символ обласного центру. На другий день у своїх Тернах провів конкурс. З районного він став обласним, сподіваюсь, набуде статусу всеукраїнського, адже це безпрецедентне в Україні змагання — учнівських хорових колективів сільських шкіл. Я поставив за мету підняти цю справу, тому що сам селюк, бачу, як вимирає наше село. На моїй вулиці, на якій я колись пережив війну, окупацію, руїну, голод, нині тільки в кожній четвертій хаті мешкають люди, в решті — забиті вікна і двері.
— Як Ви оцінюєте ситуацію на українській естраді?
— Мене дратує і засмучує сучасний стан пісні. У нас виникла абсолютна антикультура в образі шоу-бізнесу, коли мати на увазі, що місія справжнього митця — наснажувати людину найкращим, що є на білому світі. А шоу-бізнес якраз принижує, притоптує людину до первісних інстинктів. Мені боляче усвідомлювати, що багато хороших співаків і співачок нині ніби не потрібні суспільству, тому що держава повністю скинула з себе обов'язок дбати про виховання. Інформація, інформація, інформація, а виховання немає. Панує ідіотський прагматизм, зворотнім боком якого є аморальність.
Тому так приємно в консерваторії спілкуватися з молодими колегами, учнями, це абсолютно інші люди, чисті і світлі, на відміну від тих, що ходять з пляшками пива, лаються і займаються незрозуміло чим. Порядні люди працюють, ставлять перед собою мету, люблять прекрасне, прагнуть до нього, долаючи перепони. Звісно, я порівнюю молоде покоління зі своїм. Я безплатно закінчив два ВНЗ. Нелегко шукав себе, на моє покоління припав дуже важкий час, складно було зорієнтуватись, тим паче селюкові, який нічого, власне кажучи, не бачив, зокрема живого артиста. Тепер у мене вчиться декілька талановитих хлопців, які також прийшли до консерваторії після першої вищої освіти, їм неймовірно важко, не тільки тому, що вони працюють, треба ще платити великі гроші за навчання, і вони крутяться-заробляють. Отже, і тепер усе дуже не просто, але на відміну від моїх часів хороші голоси не потрібні державі. Радіо й особливо телебачення — це смердюча клоака, приправлена агресивними страхітливими новинами про погані події в країні і світі, загалом ефір наповнений маразмом, абсурдом, а мої хлопці-студенти щиросердно мене оздоровлюють, з ними спілкуєшся і бачиш, що не всі занепали і спотворилися, є ще люди з високим духом і високими прагненнями.
— Мені пощастило виховуватися на творчості Костянтина Огнєвого, Мусліма Магомаєва, Алібека Днішева, Зураба Соткілави, Белли Руденко, Євгенії Мірошниченко, Дмитра Гнатюка, Анатолія Мокренка... Тепер таке відчуття, що оперних співаків у нас нема, що вони не співають народних й естрадних пісень. Скрізь лунають «поющие трусы». Хоч і кажуть: «Не треба шукати ворога», але запитаю: хто, на Вашу думку, є ворогом і як з ним боротися?
— Ворог — це вульгарний матеріалізм-прагматизм, коли думають лишень про гроші. Чи чули ви, щоб Верховна Рада приймала закони про духовність, культуру? Я давно не чув. Про що це свідчить? Про зацикленість на матеріальному. За радянської влади нас годували марксизмом-ленінізмом, доводячи, що все починається з матеріального. Я з цим не був згоден тоді і нині не згоден. Усе починається з людського духу, ідеї, волі, це насправді створює справжню людину. Прекрасне навколо нас створено людьми, які мали волю, ідею і чисту мрію про майбутнє. Тепер більшість патологічно зациклилася на матеріальних здобутках, на відміну від... матеріалістичних радянських часів. Отакий парадокс!
Гроші перетворюють наших небідних політиків, урядовців у демонів. На прикладах багатьох людей, яких добре знаю, я пересвідчився, що гроші і влада людину нівечать, часто всю перевертають на 180 градусів. У нас шаленіє культ продажності і зради. Люди продаються і купуються надзвичайно легко, це ще раз довели вибори київського мера.
А тепер конкретно щодо Вашого запитання. Я виховувався на піснях Великої Вітчизняної війни і на народних піснях. Під час голоду, у 1933 році, коли я народився, у моєму селі померло п'ять тисяч осіб, тобто половина жителів. Але напередодні війни (я закінчив перший клас), а особливо в повоєнні роки в нашому бідному нещасному селі в усіх кутках лунали пісні, це було якесь диво, я ті вечори згадую, як казку. Нині ситуація змінилася кардинально. Панує шоу-бізнес — добування грошей. Нещодавно я слухав аналітичну передачу про рейтинги на телебаченні. Чим вищий рейтинг, тим більше тече реклами-грошей, тому телебосів ніщо не стримує — ні порнографія, ні алкоголізм, ні вбивства-насильство тощо, вони не дбають про рівень художності,— це підтверджують дослідники-експерти. А на кого розраховують? На малокультурну публіку, якої, на превеликий жаль, завжди більше, ніж висококультурної. Наші телеканали збільшують кількість невибагливих обивателів, бо їм це вигідно. А мене виховували на піснях чудових співаків, і Ви напевне застали той період, коли «законодавцями» в пісні були мої оперні і філармонійні колеги, до яких і я прилучився, це Юрій Гуляєв, Микола Кондратюк, Володимир Тимохін, Ніна Місіна, Лариса Остапенко, мій друг Дмитро Гнатюк і багато інших видатних співаків.
Мені не зрозуміло, чому на радіо, на ТБ немає художньої ради і в ефір часом іде сміття. Колись нас на телебачення запрошували. Тепер — зась.
П'ятеро моїх учнів працюють у Національній опері, це чудові вокалісти, але хто їх чує поза стінами театру? На Заході вони є окрасою оперних прем'єр, а в нас широка публіка їх не знає. Нісенітниця.
— Цікаво дізнатись із перших вуст про Ваші стосунки з Анатолієм Солов'яненком під час Вашого директорства в оперному театрі. Адже досі мусують причини того, що він залишив театр.
— У нас завжди були нормальні стосунки. На сцені не можна грати, коли вовком дивляться один на одного, ми були товариші, колеги, співали разом у багатьох виставах. У лихі дев'яності я став генеральним директором оперного театру, тоді колектив тричі міг розвалитися, бо ми по півроку не отримували зарплати.
Анатолій був досить неконтактним, ні з ким не дружив, окремо тримався, мало співав у театрі, завжди намагався кудись поїхати — на концерти, на заробітки тощо. Його запрошували за кордон, він був, звісно, успішний, видатний співак, ніхто цього ніколи не заперечував. І от у ці важкі часи, коли відбувалось страхіття з зарплатами, коли артисти балету непритомніли на сцені, приходить до мене Солов'яненко і каже: «Толю, я наполягаю, щоб театр за мій виступ у виставі платив мені триста доларів». На той час це були великі гроші, але справа в тому, що театр — державна бюджетна установа, у директора — жодних важелів, є штатний розпис, спущений Мінкультом, згідно з яким чітко-категорично розписані оклади солістів і хористів. Я йому: «Анатолію, як ти це собі уявляєш? Як це можна зробити? По-перше, у мене немає доларів, по-друге, я не маю права йти до Кабміну, ставити так питання. Навіть якби ти цього добився, що скаже колектив, що скажуть твої видатні колеги?». На цьому розмова закінчилась, він підвівся і пішов. Упродовж чотирьох років у театрі не показувався. Я б не хотів коментувати ту міфотворчість, яка почалася після його смерті — комусь це було потрібно. Хтось повірив у мою провину, хоч це був наклеп, який я важко пережив. А до того, як сповіщалося, у нього було сім мікроінфарктів. Людина пенсійного віку, на дачі в Козині він після катання на водних лижах приліг, схопило серце — і все. Помер видатний співак. Рано? Рано. Як Гмиря, Кікоть, Ворвулєв, Гуляєв і багато інших — у кожного свій час.
— Про цю «історію» я розпитував людей з оперного світу, і вони зазвичай казали, що провини Анатолія Мокренка нема, він, як і всі, був заручником ситуації, коли країна опинилася в стані руйнації...
— Моя провина тільки в тому, що я в рік його смерті був генеральним директором театру. Я декому з журналістів докоряв: «Що ж ви слухаєте плітки, ідіть у театр, подивіться документи, там є особові справи, протоколи художніх рад, зібрань. Солов'яненко майже з усіма директорами був у конфлікті, зокрема з Колесником, Котком. Тобто Анатолій був непростий, з ним було складно.
Так само не винні народні артистки СРСР Діана Петриненко і Євгенія Мірошниченко, які були членами приймальної комісії в консерваторії і разом з іншими відмовили синові Солов'яненка, чим Анатолій був також розгніваний. Але життя є життям. Воно не лише приємне, а й драматичне, а то й трагічне. Амбіції — справа хороша, але до певної межі претензій.
— Я звик бачити Вас або в образі на сцені, або в костюмі з краваткою, та раптом на зустріч зі мною прийшов у блакитній сорочці енергійний стрункий чолов'яга... Вам 75 років, а Ви стрибаєте як м'ячик. У чому секрет молодості?
— Дякую за комплімент. Поки що бігаю. Важке життя загартувало побутовими і фінансовими проблемами. У мене була мета. Якщо я припускався якихось помилок, то зазвичай тактичного плану, завжди вистачало сили облишити другорядне і встати на правильну дорогу. У дитинстві, юності я захоплювався спортом, не заради результатів, а задля здоров'я. Сформувалось просте кредо: бути здоровим, уміти співати, танцювати, побудувати здорову нормальну сім'ю, реалізуватися професійно.
— Яку б Ви хотіли поставити крапку в нашій бесіді?
— Хоч як це пафосно звучить, але мене тривожить наша державність, я бачу для неї загрозу. Наше сьогодення виросло з минулого. Згадаймо, як за козаччини Виговський бив Пушкаря, Самойлович — Дорошенка, Мазепа — Палія і навпаки, тобто свої своїх били. Так було і в громадянську війну, коли в Україні колобродили понад 400 отаманів і не змогли об'єднатися. Я досліджував історію Махна, коли він воював проти Української народної республіки. Тільки осівши в Парижі, він почав дещо розуміти, визнав: «Я шкодую про те, що ми не об'єдналися з Петлюрою». Якби об'єдналися ці двоє діячів, можливо, все пішло б зовсім інакше, це були дві сили, які могли втримати Україну. А так Махно вбиває під час зустрічі впливового отамана Григор'єва, який боровся за незалежну Україну, хтось нападає ще на когось, і знову — розбрат.
Історія наша дуже складна. За три з половиною століття бездержавності деформовано українську душу. Отже, культ продажності і зради — це наслідок не тільки теперішнього прагматизму.
Нині половина населення хоче, щоб Україна була українською, а друга — російською. Це мені болить. Серйозно непокоять відносини з Росією, її імперські амбіції не вщухають, нас весь час хочуть запрягти... Хоча, я гадаю, це минеться, бо в росіян є своя загроза — Китай, і я боюсь, що там буде набагато драматичніше.
Внутрішнє і публічне протистояння між Президентом й урядом, а також у Верховній Раді дуже розбестили народ, внесли в нього струмінь невпевненості й агресивності. Народ озлобився і збайдужів одночасно, шоу-бізнес поклав нашу мораль на лопатки... Мене дуже тривожить, як зберегти державу Україну в широкому аспекті і, зокрема, в культурному. Порятунок — у патріотичній консолідації, у національному відродженні (не на словах) України.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»