ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КРИМІНАЛ
АБИ НЕ ПАРАЛІЗУВАТИ СЛІДСТВО
Минулого тижня у Верховній Раді України був зареєстрований ініційований Президентом України законопроект, що, на думку керівників Міністерства юстиції, має посприяти вдосконаленню механізму реалізації прав і свобод громадян, зокрема тих з них, котрі мають статус осіб, проти яких порушено кримінальну справу. Цей статус багато в чому цікавий для практики вітчизняного кримінального судочинства, однак пересічний читач мало що зрозуміє в юридичних тонкощах, якщо не заглянути в недавню історію.

З історії питання
Найпершою редакцією Кримінально-процесуального кодексу (КПК), затвердженого Верховною Радою УРСР у грудні 1960 року, визнавався лише один проміжний статус між людиною, чистою перед законом, і засудженим злочинцем. Це був статус обвинуваченого. Після того як закінчувалося попереднє слідство і справа передавалася до суду, обвинувачений автоматично ставав підсудним, але за ним зберігалися всі права, гарантовані статтею 43 КПК: знати, у чому його обвинувачують; мати захисника; заявляти клопотання чи відводи; подавати скарги на дії і рішення слідчого, прокурора, судді тощо.
Людину, яку вважали винною, спочатку зазвичай затримували, висували обвинувачення, допитували й обирали один із запобіжних заходів — арешт, підписку про невиїзд або передавали на поруки трудовому колективу. Далі належало або довести провину в суді, або виправдати, або з нагоди амністії звільнити від кримінального переслідування.
Отже, нібито все просто і логічно, але була тоді одна юридична «пастка»: від моменту затримання до моменту висунення обвинувачення людина в СРСР залишалася щонайбезправнішою істотою. Цією обставиною надто зловживали слідчо-оперативні органи.
Злочини, скоєні за умов неочевидності, розкривалися зовсім не так, як це показано в радянських детективах. Якщо в тому чи іншому селі, місті чи районі було реєстроване резонансне вбивство, пограбування чи то крадіжка, міліція діяла за багаторічною поліцейською практикою: звозила до свого відділку всіх неблагонадійних жителів з тієї місцевості і починала нещадно їх лупцювати. Били доти, доки кожен із затриманих не зізнавався в якомусь злочині. Причому зізнання мало бути обов’язково реальним: зі свідками, співучасниками чи речовими доказами. Бо інакше розшуковці не повірять і лупцюватимуть далі. А в тому, що затриманому є в чому зізнатися, не сумнівався ніхто. Людей певної категорії мовою фахівців того часу називали кримінально-злочинними елементами, тож кожен представник тієї верстви, напевне, мав за плечима якийсь гріх: якщо не гучний збройний напад, то хоча би тихеньку крадіжку.
Та якщо й після цього резонансний злочин, розкриття якого вимагало начальство, і далі лишався нерозкритим, починалися оперативні комбінації та маніпуляції. Серед затриманих обирали якого-небудь цапа-відбувайла, який відповідно до тяжкості раніше вчиненого цілком би міг скоїти щось подібне. Наприклад, на грабіжника «вішали» грабіж, на крадія — крадіжку, на шахрая — шахрайство.
Подібна практика могла давати стовідсоткове розкриття і цілком би влаштовувала всіх, якби не прикрі помилки, про одну з яких варто розповісти.

Уроки трагедій
Якось на початку 1970-х років у Києві на Хрещатику вбили постового міліціонера, який чергував біля споруди міськвиконкому. При цьому зник його службовий пістолет. Розкрити цей злочин було справою честі столичної міліції, тож невдовзі злодія спіймали. Описаним вище методом серед кримінально-злочинних елементів знайшли невиправного п’яницю і бешкетника, не раз судимого за хуліганство і спричинення важких тілесних ушкоджень. Зі свідчень підозрюваного випливало, що міліціонер хотів затримати його, п’яного, і він у бійці убив його ножем. Пістолет забрав із собою, але потім передумав і викинув з моста в Дніпро, де саме — пригадати не може.
Серед працівників карного розшуку Києва знайшлися чесні професіонали, які криком кричали, що всі його зізнання — вигадки: надто не узгоджуються між собою деталі. Однак «згори» на них грізно прикрикнули — не лізьте, мовляв, куди не треба!
А за декілька років у Сухумі за звичайний ресторанний скандал затримали двох молодих хлопців. Незвичним було те, що при них була надто велика сума грошей, наявність якої вони не могли пояснити ні ударною працею на заводах чи фабриках, ні бодай спекуляцією чи фарцовкою. Місцеві оперативники добряче нам’яли їм боки, і молодики невдовзі зізналися, що вони в Києві вбили міліціонера, забрали в нього зброю; потім з цього пістолета застрелили в Горькому двох інкасаторів, відтак з інкасаторськими грошима приїхали погуляти на Кавказі. А на додачу показали схованку в скелі, де лежав пістолет і решта грошей — незаперечні речові докази скоєних злочинів.
Грузинські міліціонери за свою пильність і професійність могли б сподіватися на щедру подяку з Москви, а тому негайно доповіли про цей випадок до загальносоюзного МВС. Вони ще не знали, що про обидва злочини — і київський, і горьківський — уже доповіли як про розкриті, а людей, які зізналися в скоєному, вже немає серед живих.
Якби всі ці три епізоди сталися в межах однієї області чи бодай союзної республіки, справу, можливо, тихенько «зам’яли» б, на затриманих «повісили» якесь інше резонансне вбивство і хутко відправили б під розстріл. Але оскільки події відбувалися не в одній, а аж в трьох республіках, то скандал набув загальносоюзних масштабів, і керівники київської та горьківської міліції за окозамилювання поплатилися посадами.
Коли ці та інші кричущі факти переповнили чашу терпіння, виникла нагальна потреба в певних змінах, спрямованих на вдосконалення законодавства і захист прав людини. Зокрема, у 1984 році Кримінально-процесуальний кодекс поповнився статтею 43-1 — «Підозрюваний». Цей статус був наданий особі, затриманій за підозрою в скоєнні злочину. Вона мала право знати, у чому її підозрюють; заявляти клопотання і відводи; вимагати прокурорської перевірки правомірності затримання; подавати скарги на дії і рішення слідчого і прокурора.
Це вже був другий статус людини, яка ще не визнана злочинцем, але вже визнана не цілком повноправним громадянином. Третій статус, про який ідеться, вигадали у жовтні 1995 року.

Ще один статус — ще одні проблеми
Порядок порушення кримінальної справи регламентувала стаття 98 КПК,— за фактом скоєння злочину. У 1995 році вона була доповнена одним реченням такого змісту: «Якщо встановлено особу, яка вчинила злочин, кримінальна справа має бути порушена щодо цієї особи». Тоді ж додалася ще одна стаття в Кримінально-процесуальному кодексі — 98-1, у якій ішлося про запобіжні заходи щодо особи, проти якої порушено справу. Прокурор або судді могли заборонити такій людині виїздити за межі України до закінчення досудового слідства.
Здавалося б, що за нісенітниця? Якщо з’ясовано особу злочинця, слід висунути обвинувачення й обрати один із запобіжних заходів. У законі це ясно зазначено. Якщо наявних доказів бракує, людину можна затримати на короткий термін як підозрювану, щоб вона не втекла чи не знищила докази. Законом це теж дозволено. Навіщо ж вигадувати ще один статус і запобіжне обмеження для нього?
Одне слово, ми нічого не зрозуміємо, якщо не згадаємо, через що вносилися поправки до КПК у жовтні 1995 року. А вносилися вони у зв’язку з дуже цікавою подією в житті тогочасного суспільства — ухвалення закону «Про боротьбу з корупцією». І тоді будь-якому фахівцеві, та навіть і не фахівцеві, стане зрозумілим, що це за дивна ситуація: проти людини порушують кримінальну справу, але обвинувачення не висувають.
Секрет у тому, що будь-який посадовий злочин дуже легко обернути на звичайнісіньке порушення виконавчої дисципліни, яке під Кримінальний кодекс не підпадає. Скажімо, повернути гроші, які були викрадені внаслідок зловживання службовим становищем, і тоді до зловмисника не буде ніяких претензій, окрім догани за порушення правил зберігання матеріальних цінностей. Зате в подальшому людина може успішно просуватися кар’єрними щаблями, а в анкетах з чистою совістю писати, що до кримінальної відповідальності її ніколи не притягали.
Через десяток років законодавці ще більш полегшили життя зловмисникам і тим самим ускладнили роботу правоохоронців. 14 грудня 2006 року вони запровадили в практику таке: постанова про порушення будь-якої кримінальної справи може бути оскаржена особою, проти якої вона порушена. Так у КПК з’явилися ще дві статті — 236-7 та 236-8. Відповідно до них, скарга подається до місцевого суду, який на період її розгляду може зупинити будь-які слідчі дії, а за результатами розгляду — взагалі скасувати постанову про порушення кримінальної справи.
Цікава деталь: згідно зі ст. 236-7, скаргу має розглядати місцевий суд за місцем роботи посадової особи, яка ухвалила постанову про порушення кримінальної справи, з дотриманням правил підсудності. Ці правила розтлумачені в ст. 38 КПК. Вони означають, що таку скаргу може розглядати будь-який місцевий суд, який вибере голова апеляційного суду, аби лишень він був у межах його області.
Як це відбувається на практиці, можна було спостерігати зовсім недавно, коли Генеральна прокуратура України порушила кримінальну справу проти одного з чиновників досить високого рангу. Він скоїв не дуже тяжкий злочин: всього-на-всього спричинив легкі тілесні ушкодження іншому чиновникові, теж досить високого рангу, але користуючись своїм законним правом, подав скаргу на дії слідчого. Генеральна прокуратура, як відомо, розміщена на території Печерського району Києва, тож розглядати скаргу мав би Печерський районний суд. Але її передали на розгляд до Подільського суду, і той слідство припинив, і постанову про її порушення скасував.
Утім, легкі тілесні ушкодження — то дрібниця. А уявіть собі, що буде, якщо звичайний районний суд припинить слідство в кримінальній справі, коли йдеться про багатомільйонне розкрадання державних коштів і необхідно терміново провести десятки обшуків, надіслати сотні запитів, накласти арешт на тисячі банківських рахунків. Не обов’язково бути фахівцем, аби зрозуміти, що теперішня практика може повністю паралізувати боротьбу правоохоронних органів з корупцією.
Саме через те поправкам до Кримінально-процесуального кодексу пропонується дещо обмежити права судді. Зокрема, не повністю зупиняти слідство, а лише заборонити проведення окремих слідчих дій у кримінальній справі. Приміром, таких, які стосуються особистого життя підслідного.
Хоча б на таку невеличку «люб’язність» з боку депутатського корпусу правоохоронці мають право сподіватися.

Юрій КОТНЮК
також у паперовій версії читайте:

• ХРОНІКА ПРИГОД

назад »»»