ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА УКРАЇНА І СВІТ
СПОКУШЕНИЙ ШРЕДЕР
Коли Герхард Шредер очолив спостережну раду підконтрольного «Газпрому» концерну «Nord Stream» («Північний потік»), який будуватиме Балтійський газопровід, його піддали нищівній критиці. Найгостріше поведінку екс-канцлера Німеччини рік тому охарактеризував тодішній голова комісії із закордонних справ конгресу США Том Лантос: «Те, що робить Герхард Шредер, я міг би назвати політичною проституцією, якби жінки цієї професії в моєму окрузі не відчули себе ображеними».

Кілька днів тому Шредер прилетів у Брюссель і зустрівся з членами соціалістичної фракції Європарламенту. І це не була сентиментальна подорож. Шредер з’явився у своєму новому образі — газового лобіста. Він переконував євродепутатів, що будівництво німецькими фірмами BASF і E.ОN спільно з «Газпромом» Північного газопроводу потрібне Європі як повітря, а затверджену доповідь комісії, яка пропонує заблокувати цю інвестицію з екологічних мотивів, належить відкинути.
Таких лобістських візитів Шредера найближчим часом буде багато. Будівництво 1200-кілометрового трубопроводу з російського Виборга до німецького Грайфсвальда висить на волосинці. Імовірна вартість проекту зросла майже удвічі. Ніхто вже не вірить, що ручне керівництво «Газпромом» з Кремля забезпечує надійність постачання газу. Тому Шредер мусить діяти, аби рятувати проект, який він ще канцлером створив разом з Володимиром Путіним. Пожвавлення лобістської діяльності викликає дуже «незручні» питання: «Чи варто політикові такого масштабу діяти на межі політичної корупції? Хіба він не знає, що його радикальний проросійський курс зіпсував відносини Німеччини з її партнерами в Євросоюзі?».
Сам Шредер так і не дав однозначної відповіді на усі закиди на свою адресу. Незважаючи на безліч спроб журналістів, колишній канцлер ввічливо, але рішуче відмовляється від інтерв’ю. Доступу до «Герда», який колись так любив спілкуватися з представниками медіа, не мають навіть німецькі журналісти. Нині колишній лідер СДПН говорить з ними лише з власного бажання. Головним чином він пропагує свою, видану рік тому книгу «Рішення. Моє життя в політиці». Але навіть у ній він не розкриває закулісся своєї політики щодо Москви і не пояснює, чому так беззастережно повірив Володимирові Путіну.
Публіцист гамбурзького тижневика «Ді цайт» Гюнтер Гофманн, який мав певне становище й практично необмежений доступ до екс-канцлера, згадує: «Колись летів з Шредером до Москви. В аеропорту ми сіли з ним в автомобіль і поїхали у Кремль. Місто ніби вимерло. Рахую: п’ять, шість, сім смуг автостради — і всі порожні. Кожне перехрестя — заблоковане. П’ятнадцять автомобілів ескорту за нами, рівно стільки ж попереду. «Дивись, це називається імперією!» — звернувся до мене Шредер. Ніби іронічно, але було видно, що йому імпонує така форма путінського всевладдя».
«Захват і пишнота» — це, на думку Гофманна, найкраще пояснення шредерівської «путіноманії». Уже під час перших саммітів між обома керівниками виникла знаменита «чоловіча дружба». Свого розквіту вона сягнула під час іракської кризи 2002-2003 років. Німецький канцлер був тоді першим західним лідером, який відкинув лояльність до Сполучених Штатів, прямо заявивши, що «під його керівництвом Німеччина не піде на війну з Саддамом Хусейном».
Особисті симпатії та антипатії у політиці — це ще не все, але вони часто мають вирішальне значення. Так було і в цьому випадку. Інтереси і зв’язки, сформовані за півстоліття, визначають місце Німеччини в євроатлантичному світі, а Росії — за його межами. Спочатку здавалось, що «антибушівський» союз Шредера з Путіним швидко згасне. Спільні поїздки саньми, удочеріння Шредерами маленької росіянки з Санкт-Петербурга, або мовчання берлінського прем’єр-міністра у відповідь на злочини росіян у Чечні — це чарівні жести, які, проте, не могли заступити прагматичних інтересів.
І тоді з’явився газ. Власне, через війну в Іраку почали поступово підвищуватися ціни на нафту, а газ з російських родовищ одразу став реальною альтернативою «чорному золоту». У боротьбу за видобуток газу вступили енергетичні гіганти з Німеччини, Японії і США. Факт, що найвигідніші контракти підписали німецькі фірми, Шредер вважає своєю особистою заслугою.
Коли у вересні 2005-го представники німецьких фірм BASF і E.ON та російського «Газпрому» в присутності Шредера і Путіна підписали договір про будівництво газопроводу, який з 2012 року мав би стати головною трасою забезпечення Євросоюзу газом, це ще не було проблемою. Щоправда, Польща та балтійські держави протестували, вважаючи це ударом по їхніх інтересах «на зразок» пакту Ріббентроп— Молотова, але німецька громадськість хвалила уряд за «далекоглядний економічний зв’язок Росії з Євросоюзом».
«Бомба» вибухнула дев’ятого грудня, коли керівництво «Газпрому» заявило, що Шредер, який лише два місяці тому програв парламентські вибори і втратив посаду канцлера, очолив спостережну раду консорціуму, контрольний пакет якого належав російському державному концерну. «Практично ніхто не захищав Шредера. Навіть друзі хапались за голову. Спочатку як канцлер він патронував утворення консорціуму, а потім як приватна особа отримував від цього зиск. Такого в історії ще не було», — згадує Гофманн. Сум’яття охопило навіть Росію. «Опозиція лихословила: як легко можна купити собі канцлера Німеччини, аби він став пропагандистським рупором Кремля», — сказав письменник і журналіст Борис Райтшустер.
Нині, коли емоції вгамувалися, більшість спостерігачів сходиться на тому, що Шредера штовхала до подібної поведінки звичайна жадібність. Син одинокої матері, він виборсався з бідності і все життя піднімався вгору по щаблях матеріального і соціального успіху, тому прагнення матеріальних гарантій, природно, стало основою філософії його життя. До того ж на час відставки 61-річний Шредер був наймолодшим екс-канцлером в історії Федеративної Республіки Німеччини і на пенсію не збирався. «З голоду не помер би, але якщо хтось звик до сигар «Кохіба» і найкращих костюмів, то важко відмовитись. Крім того, треба сплачувати аліменти трьом покинутим жінкам», — злостиво коментують у Берліні поведінку Шредера.
Єдина особа, яка не помічає чорної тіні від «газових оборудок з Путіним», що лягла на доробок семирічного правління Шредера, є сам Герхард Шредер. «Коли з ним розмовляю, він обурюється, що всі до нього чіпляються. Він вважає, що Ангела Меркель провадить стосовно Росії ідентичну політику. Інколи, для публіки, вона згадує про Чечню або знищення Кремлем вільної преси, але проект «Північного газопроводу» підтримує, бо знає, що це вигідно Німеччині і Європі»,— каже Гофманн.
Однак Шредер помиляється. Відтоді, як він подав у відставку, у Європі багато що змінилось. Більшість урядовців і політиків у Євросоюзі нині добре розуміє, що «Газпром» — це не звичайна фірма, яка дотримується залізних правил пропозиції і попиту, а політичний інструмент Кремля. За цей час до європейського політичного словника потрапили такі слова, як «енергетична безпека» чи «спільна східна політика Євросоюзу». І до всього причетний Герхард Шредер, хоча й не свідомий цього.

Петро ПЕТРІВ

також у паперовій версії читайте:

• ЖІНКИ В ПОЛІТИЦІ
• ІНВЕСТИЦІЇ В МАЙБУТНЄ

назад »»»