ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КУЛЬТУРА
«КОЖЕН ВІРШ ШЕПОЧЕШ НА ВУХО БОГОВІ»
У квітні творчим вечором письменника-сатирика, публіциста й телеведучого Віктора Шендеровича в столичному Будинку офіцерів стартувала серія творчих зустрічей з видатними, унікальними і цікавими в усі часи людьми культури й мистецтва. Успіх першого заходу переконав організаторів: у новому мистецькому сезоні варто пропонувати публіці подібні зустрічі щомісяця, а може, й частіше. А гідно завершить нинішній сезон довгоочікувана багатьма киянами зустріч з неперевершеним артистом, режисером та письменником Михайлом Козаковим.

Нині митцеві сімдесят три. Він знявся у більш ніж півсотні фільмів. Здійснив режисерські постановки кількох картин, зокрема улюблені багатьма поколіннями «Покровські ворота». Одна з останніх його режисерських робіт — фільм «Принадність зла».
«...Я виступаю з концертами в усьому світі,— розповідає актор про поточний період свого життя.— Намагаюсь працювати над новим сценарієм, новою програмою за Бродським, щось пишу. Живу своїм звичним життям. Якось у Мартина Лютера Кінга запитали: «Якщо завтра настане апокаліпсис, що ти робитимеш (у той час він саджав дерево)?» І Кінг відповів: «Я буду й далі саджати дерево».
Дванадцятого червня народний артист Росії Михайло Козаков виступить у київському Будинку офіцерів з прем'єрою літературно-театральної програми «Про театр, про поезію і про себе». Ми почуємо спогади та вірші митця в його неповторному виконанні.
Усе, що робить у житті Михайло Козаков, підпорядковане кільком принциповим вимогам — не зупинятися на досягнутому, експериментувати, змінюватись і в кожній задуманій справі доходити, як писав Пастернак, «до самой сути». Чи може мріяти випускник театрального ВНЗ про такий феєричний початок кар'єри, як одночасні запрошення до двох московських труп — МХАТу й Театру імені В. Маяковського? Саме такий дарунок (цілком заслужений) доля піднесла Михайлові Козакову, щойно він закінчив Школу-студію МХАТ. Віктор обрав Театр імені В. Маяковського, адже туди М. Охлопков запросив його на роль Гамлета. Молодий актор вважав цю фантастичну можливість сном, який ось-ось справдиться.
Того самого року Козакова ввели ще в три вистави, і практично кожного сезону він грав дві-три нові ролі. Здавалося, його долю визначено. Однак настав час змін. У надрах школи-студії МХАТ з ініціативи Олега Єфремова виник новий театр — «Современник». Там зібралися молоді артисти, переконані в тому, що мистецтво театру є надто класичним і погано пристосованим до вимог сучасності. Михайло Козаков наважується круто змінити долю, перейшовши до театру «Современник», де працює зі своїми ровесниками. Але однодумцями вони стануть лише через деякий час, коли він опанує нову для себе манеру гри.
Театр «Современник», як і Театр на Таганці, відіграв важливу роль у духовному оновленні країни в перехідний період від одіозного сталінізму до суспільства більш відкритого типу. Козаков тоді багато й успішно грав у п'єсах сучасників — В. Розова, В. Аксьонова, Л. Зоріна, М. Шатрова, Е. Хемінгуея, російській та зарубіжній класиці (інсценівках творів О. Пушкіна, М. Горького, Е. Ростана).
У 1960-х роках актор виконав кілька яскравих ролей у кіно. Серед них — Педро Зуріта у фільмі «Людина-амфібія». Козаков створив образ сильного, не обтяженого моральними принципами лиходія. У цій стрічці партнеркою Михайла Козакова була Анастасія Вертинська. Їхній дует мав продовження у «Безіменній зірці», і Козаков зізнається пізніше, що був закоханий в актрису. Не менш цікавою є й інша робота актора — Сильвіо в екранізації повісті О. Пушкіна «Постріл». Та найбільшим творчим успіхом того часу став для молодого Михайла Козакова дует з таким блискучим артистом, як Євген Євстигнеєв, у фільмі «Дев'ять днів одного року» режисера Михайла Ромма (саме в його картині «Вбивство на вулиці Данте» Козаков дебютував у кіно).
Однак жоден тріумф не може змусити митця довго залишатись на одному місці. Він шукає нового застосування своїм творчим силам, тому йде з «Современника» в театр на Малій Бронній, де головним режисером був Анатолій Ефрос.
З'являються нові роботи в кіно, у яких актор буває абсолютно непередбачуваним: щойно сформувався його імідж негативного героя, як бачимо Михайла Козакова в комедіях — у ролі графа Зефірова («Лев Гурыч Синичкин») чи полковника Чеснея («Здравствуйте, я ваша тетя!»). У 1977 році Козаков зіграв Бессонова в екранізації роману О. Толстого «Ходіння по муках», а 1985-го актор знову втілив класичний образ — цього разу Арбеніна в картині «Маскарад» за однойменною драмою М. Лермонтова. Режисери, які знаходили зовнішню подібність артиста до грізного керівника ВЧК Фелікса Дзержинського, нарешті змогли її реалізувати й донести до багатомільйонної телеаудиторії у таких, зокрема, фільмах, як «Синдикат-2», «Державний кордон», «20-те грудня».
Виступаючи з концертами, програваючи в них свої кіноролі, Козаков якось непомітно для себе на зустрічах з глядачами почав читати вірші улюблених поетів — Ахматової, Пастернака, Тютчева. Очевидною стала ще одна грань його таланту — майстерність читця і вміння створювати мінівиставу. Пізніше деякі композиції були записані на платівки: «Поэты — Пушкину» (1978), «Я входил вместо дикого зверя в клетку» (за віршами Й. Бродського, 1990).
«Читання поезії — це немовби ти служиш мессу, наче ти священик,— визначає Михайло Козаков.— Слід тільки прагнути цілковитої гармонії, щоб за час концерту й у публіки, й у тебе в душі щось відбувалося, гармонізувалося у струнку будівлю, яку ти зводиш, читаючи ці вірші... Йосип Бродський якось сказав, що в ідеалі кожен вірш ти шепочеш на вухо Богові».
також у паперовій версії читайте:

• КОЩІЙ ВИЯВИВСЯ САМОТНІМ...
• СІЛЬВА Й ЕДВІН СПІВАЛИ... РІЗНИМИ МОВАМИ

назад »»»