ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ОСОБИСТІСТЬ
18-РІЧНИЙ ПРЕЗИДЕНТ АКАДЕМІЇ НАУК
Кирило Розумовський (1728–1803) знаний в Україні як останній гетьман Лівобережної України. За його гетьманства були здійснені судова та військова реформи, зроблено перепис населення, відстоювалися давні українські права й привілеї. Менше відомо, що він у вісімнадцять років став і майже 52 роки очолював молоду тоді Російську Академію наук.

Витоки кар’єри
У дитячі та юнацькі роки суспільний статус майбутнього правителя визначався значно скромніше — пастух батьківської й громадської череди на хуторі Лемеші (нині село Козелецького району Чернігівської області). Своїм стрімким злетом Кирило зобов’язаний старшому братові Олексію. Той став обранцем щасливої долі завдяки чудовому голосу. Його взяли до придворної хорової капели в Петербурзі, де згодом він став фаворитом, зумів отримати шляхетне прізвище «Розумовський» (від народження брати носили козацьке — Розум), стати графом й взяти таємний шлюб із донькою Петра І — імператрицею Єлизаветою. На Козелецькій землі донині стоїть хата матері братів Розумовських. Саме тут вона зустрічала невістку-царицю. Садиба називається «Покорщина» — на згадку про часи, коли звичайний пастух покорив серце цариці. А та, у свою чергу, покорилася свекрусі, погостювавши в неї кілька днів.
Готуючи молодшого брата до успішної служби при дворі, Олексій спочатку виховував його за опіки поетів О. Сумарокова та І. Єлагіна. Потім відправив на два роки для оволодіння науками до Німеччини й Франції. Юнака супроводжував ад’юнкт академії, письменник і філософ Г. Теплов (учень Феофана Прокоповича — відомого реформатора православної церкви і колишнього ректора Києво-Могилянської академії). У Німеччині (Кенігсберзі, Берліні, Геттінгені) Кирило вивчав географію і всесвітню історію, юриспруденцію і математику, німецьку, французьку та латинську мови, інші науки. Після повернення К. Розумовського до Петербурга придворні помітили разючі зміни в його освіті та вихованні. Він добре розмовляв німецькою і французькою. За словами імператриці, «він був гарним на вроду, приємним у спілкуванні й мав оригінальний розум. Я не знаю іншої сім’ї, котра, перебуваючи в такій найвищій милості при дворі, була б так усіма шанована, як ці два брати».

Кінець вакансії
Через рік після повернення з-за кордону, 21 травня 1746 року, графа Кирила Розумовського з урахуванням його «особливих здібностей і набутої в науках майстерності» призначили президентом Академії наук і мистецтв (тоді так називалася Російська Академія наук) за умов непростої ситуації в країні.
Зі вступом 1741-го на престол Єлизавети в Росії закінчився безмежний вплив німців. Звісно, що загальний настрій не обминув і Академію, де все більше говорили про сваволю іноземців. На чолі її багато хто бажав бачити співвітчизника. «Російську академію — із синів російських»,— наполягав М. Ломоносов. Але у середовищі «корінної національності» не виявилося людини, гідної обійняти цю посаду. Тому перші п’ять років царювання Єлизавети Академія залишалася без президента. Попередні президенти — німці Блюментрост, Кайзерлінг, Корф і Бреверн — перетворили її на свою вотчину). Стан її був жалюгідний. Усі найкращі професори полишили Росію.
Новопризначений президент усвідомлював екстравагантність ситуації. Петро І не встиг підписати положення про створену ним Академію. Тому Розумовський відразу доручив впливовому представникові академічної канцелярії Г. Теплову та її радникові І. Шумахеру скласти проект регламенту (тобто статуту) Академії, залишивши за собою загальне керівництво. 4 липня 1747 р. «Регламент Імператорської Академії наук і мистецтв» було розглянуто й затверджено колегією іноземних справ, а 24 липня — імператрицею Єлизаветою. Відтоді Петербурзька АН почала іменуватись «Імператорською».
Це був прогресивний статут свого часу, який діяв 56 років. По-перше, він регламентував діяльність Академії як наукового підрозділу в системі урядових закладів Росії. З огляду на це, академічні установи одержали державну підтримку. Відповідно до регламенту, дійсні члени іменувалися академіками, а викладачі академічного університету — професорами та одержували державну платню. Передбачалося проведення щорічних загальних зборів. На них кожен академік мав звітувати про свою роботу, доповідати про винаходи і наукові здобутки. Організаційні питання проведення цих зборів покладалися на конференц-секретаря Академії. За розпорядженням К. Розумовського, наприкінці 1758 року в Академії вперше запроваджується інституція члена-кореспондента. Звернімо увагу на те, що в ті часи високі академічні звання «член-кореспондент» і «академік» були рівними, включно й за платнею. Академік обов’язково мав працювати в Петербурзі. Член-кореспондент з іншого міста про свої наукові здобутки повідомляв до Академії письмово, тож, образно кажучи, був її кореспондентом.
Розумовський домігся подвійного збільшення асигнувань на академічні потреби. Уперше почали з’являтися члени Академії з росіян. Пожвавилося вітчизняне книговидання. Почав виходити перший в Росії журнал «Ежемесячные сочинения, к пользе и увеселению служащие». Тут друкувалися новини, хроніка, результати наукових досліджень.
Широкі повноваження регламентом надавалися і президентові АН. Він керував усіма департаментами, вирішував питання про призначення та звільнення членів академії й ад’юнктів, вів засідання академічних зборів, стежив за витрачанням коштів, доповідав імператриці про роботу Академії. Та все ж Розумовський не був науковцем. Обіймаючи посаду президента АН, він так і не став академіком — був на цій посаді адміністратором. Не маючи належного досвіду, від початку свого президентства Розумовський зіткнувся з чималими труднощами. Не обминули його і традиційні «академічні тяганини», які часом переростали в скандали.

Перший академічний скандал
На третьому році президентства в Академії не на жарт розгорівся затяжний скандал. Певно, що з того часу початок бере те саме, на яке нині навішують ярлик «антинаукової норманської теорії» щодо походження Київської Русі. Початок цьому поклав академік Михайло Ломоносов.
Вогонь розпалився, коли перший російський історіограф академік Ф. Міллер (виходець із Пруссії) мав виступити на урочистому засіданні Академії з промовою «Про походження народу та ім’я Російського». Як і належало, текст промови заздалегідь розглянула спеціальна комісія на чолі з Ломоносовим. І «світоч багатьох наук» категорично виступив проти положень Міллера. Знайшов його доповідь, образно кажучи, «до темної ночі подібної». Отже, дощенту розносить бідолаху Міллера. Під кінець вирішує долю його наукової кар’єри без найменшого жалю: «Коли навіть припустити, що Рюрик і його нащадки, які мали володіння в Росії, були шведського роду, то чи не будуть із того виводити якийсь небезпечний наслідок?». Виправити доповідь, щоб можна було її виголошувати і публікувати, не є доцільним, резюмує Ломоносов. Ще й додав: «Усі вчені тому дивуватися будуть, що стародавність, яку приписують російському народу та його ім’я, спростовує людина, котра живе в Росії й від неї великі благодіяння має». Отож, мовляв, одержуєш платню, то і танцюй під хазяйську дудку. З Ломоносовим погодився президент. Як підсумок, доповідь не тільки заборонили виголошувати, а й вирішили відібрати її в автора. Міллер поскаржився імператриці на необ’єктивність. На це президент Академії звелів розглянути справу на генеральних зборах. Тяганина тривала майже шість місяців! Остаточний вердикт був таким: доповідь Міллера знищити (її спалили). Автора розжалували з академіків у ад’юнкти, втричі знизили платню. Однак невдовзі Міллер був прощений Розумовським. Проте педантичний Міллер усе ж зберіг копію доповіді й потай надрукував її під іншою назвою — «Походження росичів». Нині ми маємо можливість дізнатись, що ж такого жахливого прагнув виголосити Міллер? Виявляється, все було просто: начитавшись давньоруських літописів, він дійшов висновку, що Київську Русь заснували нормани. Це ті самі вікінги, котрих Нестор Літописець називав «варягами». Звідки Міллерові було знати, яку чутливу струну загадкової слов’янської душі він зачепив!? А підтримані Розумовським висновки Ломоносова відкинули історичну науку в Росії та Україні років на двісті назад. Ще й освятили в них принципи подальшої політичної цензури.

«Щоб час і ім’я гетьманів зникли...»
За повелінням імператриці в 1750 р. Кирила Розумовського було обрано на козацькій раді у Глухові гетьманом Лівобережної України. Перед від’їздом до резиденції він звернувся до цариці з листом, в якому висловлював щире занепокоєння долею АН на час своєї відсутності у Петербурзі. Розумовський ставив питання про введення в Академії посади віце-президента, який безпосередньо вирішував би поточні справи, узгоджуючи найважливіші з них через листування з президентом. Та Єлизавета не погодилася. На період відсутності Кирила Григоровича у Петербурзі Академія не залишалася без керівництва. президентові у цьому допомагали директори Академії. Попри чималі труднощі, Імператорська Академія наук і мистецтв за президентства К. Розумовського посіла помітне місце з-поміж наукових установ Європи. Проведені тут М. Ломоносовим піонерські наукові дослідження, багато в чому випередили час. Академія поповнилася талановитими російськими науковцями.
Працюючи для розвитку науки і культури Росії, Кирило Розумовський не забував і про Україну. До своєї резиденції у Глухові він привіз мистецьку трупу і влаштував перший в Лівобережній Україні професійний театр. Потім захопився ідеєю створення Малоросійського університету в Батурині, куди намагався перенести з Глухова гетьманську резиденцію. Проте ці плани не вдалося втілити у життя через ліквідацію 1764 р. наступною імператрицею Катериною ІІ гетьманства і козацької автономії. Здійснилася одна з настанов цариці: «Коли в Малоросії гетьмана не буде, то треба намагатися, щоб час й ім’я гетьманів зникли. А не те щоб персона якась була піднесена в це достоїнство».
Розумовський чимало сприяв своїм землякам у налагодженні зв’язків з Імператорською Академією. Так, за його підтримки було обрано членом-кореспондентом Академії уродженця Глухова Ф. Туманського, котрий активно займався науковою і літературною діяльністю.
Помер К. Розумовський 1803 року. Похований у трапезній церкві Воскресіння Христового в Батурині, що була споруджена його коштом. Понад сто років лаконічний і строгий пам’ятник з білого італійського мармуру свідчив про місце вічного спочинку президента Російської АН і останнього гетьмана України. Однак і могилу, і надгробок К. Розумовського, як й інших українських гетьманів, не обійшли лихоліття. В 1920-х роках вони були розграбовані й знищені.

«Славу примножувати діяннями»
У подружжя Розумовських було 11 дітей — п’ять дочок і шість синів. Їм доля дала чудовий шанс «славу примножувати діяннями». Таке гасло написане на гербі Кирила Розумовського.
У різних країнах жили й живуть його численні родичі. Син, Олексій Кирилович, був міністром освіти, ініціатором створення Царськосельського ліцею, сприяв відкриттю нових навчальних закладів. Онука, Софія Перовська, революціонерка, брала участь у замаху на царя Олександра ІІ, страчена разом із М. Кібальчичем та іншими народниками. Другий син — Григорій Кирилович — один із перших вітчизняних геологів, почесний член РАН. Ще син, Андрій Кирилович, став дипломатом. Любов до музики, дружба з Гайдном, Моцартом, Бетховеном дали змогу зібрати найбільшу в світі музичну колекцію, що налічує 2300 творів оперно-симфонічної й камерної музики. Нині безцінне, світового значення нотне зібрання знаходиться в Національній науковій бібліотеці імені В. Вернадського.
Не забули нащадки, звідки коріння їхнього роду. Першими 1911 року в Україну приїхали з Австро-Угорщини праправнук Кирила — Каміл Розумовський із сином. На їхні гроші було збудовано школу в українському стилі на місці, де колись стояла хата батька Григорія Розума. До Козельця приїздив у 2004-му молодий граф Андрій Розумовський, нащадок Кирила Розумовського, вінчатись зі своєю судженою Урсулою, жителькою Аргентини. Андрія та його наречену зустрічали з короваєм, квітами, сердечними вітаннями жителі Козельця та родинного села Лемеші. Граф вільно спілкувався добірною українською мовою із земляками. Як і їхні попередники, молоді приїхали до рідного краю не з порожніми руками, побувавши в родинному селі Лемеші, передали на його благоустрій значну суму грошей. Батько Андрія — граф Олександр Розумовський, котрий прибув на урочисте вінчання сина, назвав цю подію знаковою і висловив сподівання, що плекає надію охрестити майбутню дитину подружжя у святій родинній обітниці — Козелецькому соборі Різдва Богородиці.
Отже, рід Кирила Григоровича Розумовського не канув у Лету. Він розвивається. Щоправда, за межами України, але не пориваючи зв’язків із землею предків. І не тільки розвивається, а й збільшує славу діяннями, пам’ятаючи горде гасло першого представника роду.

Григорій КОВТУН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»