ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КУЛЬТУРА
ПРО ЛЮДИНУ НА ВІЙНІ ТА ПОЗА НЕЮ
Звістка про те, що вистава «Мій бідний Марат» на Малій сцені Київського державного академічного театру юного глядача на Липках триватиме майже чотири години, неабияк збентежила. Промайнула думка: «Невже її витримають дорослі, не кажучи вже про підлітків?» Проте перша з трьох дій розвіяла сумніви. В антракті лунали мобільні дзвінки, і юні глядачі впевнено попереджали батьків і друзів: «Вистава закінчиться о 22.40, я дивитимусь до кінця».

Тиша в залі, трепетне сприйняття п’єси, враження присутності й причетності до священнодійства є складовими аури, що панувала у камерному залі. Сцена не вражала приголомшливими світловими, звуковими та відеоефектами. Натомість вражала такою рідкісною нині ЩИРІСТЮ.
Десятиліттями ми звикали говорити про Велику Вітчизняну мовою дзвінких маршів, голосних фанфар, величезних цифр, прозового та поетичного пафосу. Авторові п’єси, одному з найпопулярніших радянських драматургів 1950–1960-х років Олексієві Арбузову вдалося уникнути казенної стилістики. Його твір став щемливо-ніжною і прадивою історією кохання, боротьби за нього, відходу від ідеалів юності й повернення до них.
Скупо освітлений сценічний простір. Мінімум декорацій — велика тахта, пісочний годинник, що відраховує хвилини й години любові, страждань, нелегкого народження рішень. Проста пічка, двоє дверей (одні відчиняються, другі — ні, на них напис: «Куди зникають дні»). Ось у такому аскетичному оточенні живуть персонажі. Вони зустрілися, може, й дивним чином, як для нас, сьогоднішніх, але тоді, взимку 1942-го, це не було дивиною. Хтось залишав власні домівки, аби перебути бомбардування, як їм видавалося, у безпечніших районах міста. А інші встигли втратити свої квартири й перебиралися у вільні. Отак і сталося, що Ліка оселилася в квартирі Марата, а невдовзі з’явився господар, та дівчині не було куди йти. Хлопець і дівчина, які змушені жити в одній кімнаті. Пікантна, здавалося б, ситуація. Між ними виникають почуття, але підлітки зберігають романтику, не переходячи межі чистоти стосунків. Спостерігаючи за реакцією сучасних підлітків, я помітила в їхніх поглядах ні, навіть не здивування, радше захоплення.
Зворушливо-безпосередні сцени коротких свят, що настають як невеликі паузи у воєнних буднях. Одне з них — святкування 16-річчя Ліки: трохи наївне, з лялькою на руці, вітання Марата. І врешті — освідчення в коханні, під час якого тахта, на якій вони стоять, раптом починає обертатися. А якою небуденною подією стає посилка з фронту від матері дівчини: тушонка, згущене молоко й банка варення перетворюються на майже ресторанний обід! Хоча довкола воєнне лихоліття з усіма його проявами, в їхньому світі життя виглядає простим і однозначним, поки в ньому не з’являється третій учасник — Леонід.
Любовний трикутник, звісно ж, тема не нова, але щоразу він якийсь специфічний. Двом товаришам — Маратові й Леоніду, об’єднаних зимою блокадного Ленінграда і фронтами війни, доводиться випробовувати долю і в коханні до Ліки, а їй — робити нелегкий вибір. Вона врешті зважується.
Людина на війні та поза нею — тема не лише вітчизняної драматургії.
Хоч усі так чекали миру, не всім удається швидко пристосуватися до нових умов. Хтось знаходить себе в мирному житті, а хтось зневірюється, пиячить, купається у фальшивій славі, когось засмоктує рутина невдалого шлюбу. Олексій Арбузов неймовірно реалістично (особливо, якщо зважити, що п’єса була написана у 1960 році) зображує кричущий контраст двох життєвих вимірів. Чому ті, хто на війні були здатні на героїзм, тепер усе більше дрібнішають душею? «Люди заборгували перед провидінням, яке залишило нас жити»,— ніби прозріваючи, каже Марат. А згодом додає: «Навіть за день до смерті не пізно почати життя спочатку».
І вони (всі троє) знову наважились на Вчинок і почали життя спочатку, сказавши одне одному, що минула сторінка є помилковою, тому її слід закреслити. Тієї миті вдруге сталося диво — велика тахта почала обертатися, а новорічна ялинка засвітилася...
Режисер-постановник вистави Максим Михайличенко належить до покоління, яке не знало війни, однак напрочуд тонко відчуває цю тематику.
— Прем’єра вистави «Мій бідний Марат» відбулася 22 червня минулого року,— розповідає він.— За цей час устигли зіграти її 25 разів. Гадаю, для того щоб актори цілковито опанували матеріал, потрібно вистав 100. Але вже й зараз бачимо, що учні 6–8-х класів, яких приводять до нас у культпохід, просто-таки не дихають під час сценічної дії. Мабуть, тому, що тема зародження першого почуття хвилює всіх. На мою думку, цей матеріал є корисним і для акторів. Олексій Арбузов — представник психологічного театру, він вважав себе послідовником А. Чехова. І справді відчувається зв’язок: у творах обох письменників, приміром, є ситуації, коли за чаюванням вирішуються долі героїв. У нашому репертуарі маємо різні вистави, присвячені молодіжній проблематиці, зокрема, постановку «Ромео і Джульєтти» здійснено як мюзикл, це осучаснена версія шекспірівського твору. Вона покликана привернути увагу молоді до класики, адже не секрет, що «комп’ютерне» покоління надто мало читає. Після комедії «Вовки та вівці» за п’єсою О. Островського, котра отримала премію «Київська пектораль», глядачі виходять веселі, жваві, повторюють жарти й каламбури, почуті зі сцени. А от після «Мого бідного Марата» навіть найжвавіші підлітки виходять мовчазні — у людей виникає потреба побути наодинці із собою, замислитись. Це є вкрай цінним, адже у виставі порушено теми, на які я хотів би говорити з глядачем. Зокрема, стосунки чоловіка й жінки — не спрощені, а справжні, повнокровні...
також у паперовій версії читайте:

• «БОЯРИНЯ» ЗАГОВОРИЛА МУЗИЧНОЮ МОВОЮ
• ВИТОНЧЕНА КОЛОРИСТКА З ПОЛТАВЩИНИ

назад »»»