ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ЛЮДИНА І ПРАВО
БЕЗ БАР’ЄРІВ
ПРИЄДНАННЯ ДО КОНВЕНЦІЇ ПРО ЗАХИСТ ПРАВ ІНВАЛІДІВ ПОВ’ЯЗАНЕ НЕ ТІЛЬКИ З ПОЛІПШЕННЯМ СТАНДАРТІВ ЇХНЬОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

В Україні налічується 2,5 мільйона інвалідів (понад 5% населення), з них 80% — працездатного віку. У світі неповносправними є 650 мільйонів (10% населення планети). 80% з них живуть у розвинутих країнах. Про стан із захистом прав наших співвітчизників з особливими потребами йшлося під час засідання за «круглим столом», організованого Міжнародною лігою захисту прав громадян України.

«Законодавчий комунізм»
Коли на Землі з’явилася людина? Історики і філософи дають різну відповідь. Останні пропонують вважати людьми одноплемінників чоловіка, котрий, втративши за молодих років руку, дожив до старості (скелет того нашого давнього предка знайшли під час археологічних розкопок). Адже оточуючі, керуючись певними правилами (прообразом сучасних законів), піклуючись про інваліда, забезпечивши йому право на гідне існування, виявили справжній гуманізм.
Існує кілька міжнародно-правових документів, спрямованих на захист прав людей з особливими потребами: Декларації ООН про права розумово відсталих осіб (1971), про права інвалідів (1975), Всесвітня програма дій із захисту інвалідів (1982), Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів (1993). Однак вони не мають обов’язкової юридичної сили для держав — членів ООН. З огляду на це, 13 грудня 2006 року Генеральна асамблея ООН ухвалила Конвенцію про права інвалідів та факультативний протокол до неї. До неї приєдналися понад сто країн світу. Підписання Конвенції нашою державою підтримують усі: Президент, правозахисні та інвалідні організації. Запланована ця подія на вересень.
Водночас, проаналізувавши українське законодавство, представники Національної асамблеї інвалідів дійшли висновку: по багатьох позиціях воно випереджає Конвенцію, тобто держава гарантує особам із обмеженими фізичними й розумовими можливостями значно більше прав, ніж того потребує цей міжнародно-правовий документ. Проте нинішню ситуацію з їх дотриманням влучно назвали законодавчим комунізмом: усе обіцяно, але мало що виконується.
Наприклад, про успіхи у створенні безбар’єрного середовища для інвалідів неодноразово рапортували чиновники усіх рангів. Однак неповносправні від задекларованої доступності громадських будівель не в захваті й називають її швелерною, тому що пандусом (саме ними мають бути оснащені всі входи-виходи) у нас вважають нехитру конструкцію з двох швелерів. Піднятися чи спуститися в інвалідному візку за допомогою такого пристосування неможливо навіть тим, хто пройшов табори активної реабілітації.
Хоча, здавалося, у формуванні безбар’єрності враховано все до дрібниць: будь-який будинок не повинні приймати в експлуатацію, поки разом з іншими уповноваженими на те особами акт не підпише представник інвалідної організації. Однак на цьому етапі неможливо виправити те, що закладено в проекті. Рік тому набрали чинності будівельні норми, якими визначається доступність будинків для так званих маломобільних груп населення. Всі архітектори мали б ураховувати ці стандарти. Наступним кроком став спільний наказ Мінпраці й Мінбуду про створення в кожній області комітетів доступності (ці структури очолюють заступники голів держадміністрацій). Проте за наявності такого потужного законодавчого забезпечення справа пробуксовує, адже потрібен ефективний контроль.

Скільки коштує брайлівська табличка?
Ще одним прикладом того, що, вносячи зміни, спрямовані на кардинальне поліпшення ситуації, не можна спинятися на півдорозі, є індивідуальна карта інваліда, яку торік затвердив своєю постановою Кабінет Міністрів. Вона складається не з однієї сторінки, як усі до того звикли, а з 14-ти. Правозахисники беруться стверджувати, що жоден неповносправний громадянин не має такої заповненої карти. Причина криється в тому, що реабілітолог МСЕКу (медико-соціальної експертної комісії) працює зазвичай на чверть ставки. Отже, наступним кроком має стати внесення змін до штатного розпису МСЕКів, щоб там була достатня кількість фахівців для заповнення карти. Адже все законодавство орієнтоване на індивідуальні програми реабілітації, саме з розрахунку на них виділяють бюджетні кошти.
Для реалізації законодавчо гарантованих прав інвалідам по зору потрібні невеликі витрати. Скажімо, біля дверей установ поруч зі звичайними табличками розмістити написані шрифтом Брайля, на вокзалах — додатково облаштувати звукове табло. Зовсім не вимагає коштів елементарне наведення ладу на дорогах. Адже людина з особливими потребами не може сісти в тролейбус чи маршрутку тому, що вони зупиняються, де заманеться. Окрема мова про автомобілі, що перетворили тротуар на проїжджу частину. Хто краще за інваліда знає, який саме візок чи яка тростина їм потрібна? Фахівці, котрі виписують їм ці засоби, мали б обов’язково радитися з неповносправними, і для цього теж не потрібні додаткові фінансові вкладення.

Опікун для трьохсот дітей
Підтримуючи підписання нашою країною Конвенції, правозахисники закликають усвідомити зобов’язання, які вона накладає, а їх не так легко виконувати. Приміром, нагальною є вимога змінити систему опіки над інвалідами з психічними розладами та інтелектуальною недостатністю. Нині, згідно із Сімейним кодексом України, відповідальність за опіку над такими особами покладена на керівника органу місцевого самоврядування — людину, котра несе відповідальність за все, і десь, може, на передостанньому місці — за опіку. А директор інтернату зазвичай є опікуном для 300-400 дітей, займається питаннями спадщини, інших майнових інтересів. Такий стан речей можна назвати законодавчо закріпленими грубими зловживаннями.
Конвенція закликає уряди сприяти впровадженню замість інституту опіки «підтриманого ухвалення рішення» самими недієздатними особами. Подібна модель діє у Швеції. Там психічно неповносправній людині надають індивідуального асистента, який перебуває поруч із нею протягом 24 годин на добу, бо вона може в будь-який момент підписати, скажімо, договір продажу квартири. Тож перед тим, як брати на себе таке зобов’язання, слід порахувати, скільки коштує запровадження такого заходу. Таких самих величезних витрат потребує і відкриття ринку праці — в європейських країнах і Сполучених Штатах людина з обмеженими інтелектуальними можливостями повинна мати асистента на робочому місці. Польща пішла своїм шляхом, у результаті там зараз проблема в тому, щоб знайти інваліда, який бажає працювати, а не роботу для нього. Вочевидь, там вищий рівень соціального забезпечення.
Правозахисні та інвалідні організації зійшлись на тому, що Конвенція стане інструментом, спрямованим на ліквідацію дискримінації щодо неповносправних осіб, забезпечення їхніх прав, доступу до правосуддя, свободи від експлуатації та зловживань.

Ніна КЛИМКОВСЬКА
також у паперовій версії читайте:

• ПОКАРАННЯ ПОЗА В’ЯЗНИЦЕЮ
• ЗАПИТУВАЛИ — ВІДПОВІДАЄМО

назад »»»