ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ОСВІТА
УРОК ЯК ТЕАТР ОДНОГО АКТОРА
Згадаймо слова відомого педагога Віктора Шаталова, навколо якого у 70-х–90-х роках минулого століття кипіли пристрасті — захват, заздрощі, зневага: «Думка, образ, слово здатні приходити до нас несподіваними комбінаціями. При цьому одні з них можуть переважати, інші виконувати допоміжні ролі, але взаємопов’язані, відокремитися вони вже не можуть ніколи. Це — природні властивості нашої пам’яті, які залишаються в основі і наукового, і літературного, і всякого іншого сприймання навколишнього світу».

Кожного, хто доторкнувся до скарбниці педагогічної майстерності цієї особистості, не міг не вразити його акторський талант. Справді, останнім часом ця риса, яка має бути притаманна всім педагогам, якось відійшла на манівці, забулася. Що зостається в нашій пам’яті, коли згадуємо незабутні уроки своїх учителів? Мабуть, це все таки уміння привернути увагу аудиторії, зачарувати словом... Талант, який ми називаємо особливою аурою, потужною енергетикою... Тому й викликав Шаталов опір з боку офіційної педагогіки, що не вписувався у звичну систему. До речі, зневаги і переслідування зазнали і послідовники талановитого педагога, зокрема, М. Щетинін на Кіровоградщині, М. Гузик на Одещині. Ці вчителі прагнули перетворити свої уроки на незабутнє театральне дійство, щоб залишити слід у душах вихованців. Справді, перетворити урок на театральне дійство — річ складна. Без сумніву, не кожному вчителеві це під силу.
Сучасна ситуація в освіті не додає оптимізму: навряд чи більшість учителів «гратимуть» в акторів на своїх уроках. Тим більше, що для цього повинне бути бажання усього педагогічного колективу, де головним режисером є директор. Це можна пояснити словами співака Федора Шаляпіна: «Справжній театр — не лише індивідуальна творчість, а й колективна дія, що потребує цілковитої гармонії всіх її складників». А як же втілити це на практиці? Як зробити учнів діяльними, небайдужими до теми уроку, до вчителя? Більше того, як зробити їх щасливими (здається дивним, чи не так? — Авт.) від перебування на уроці, у школі взагалі? Тому таким важливим є опанування сучасним педагогом основи риторики, умінням заволодіти увагою аудиторії.

«Фізики» і «лірики»
«Саме цього мені і не вистачало, коли я працювала в школі,— ділиться роздумами Ірина, колишня вчителька.— Фізику я викладала майже п’ятнадцять років, і весь час мене не полишало почуття, що моя робота нікому не потрібна. Предмет я знала, пояснити його могла, але мої учні по-справжньому ніколи ним не цікавилися. Пізніше, аналізуючи власні невдачі, дійшла до висновку, що просто не вміла зацікавити учнів. У мене вистачило мужності це визнати (а скільки моїх колег вперто не хочуть «помічати» своєї профнепридатності!) Зрештою, я пішла зі школи. Вважаю, що сучасному вчителеві не досить просто «відчитати» урок. Слід бути актором, оратором, декламатором... Бути обізнаним не лише з власним предметом, а й опанувати так звані міждисциплінарні зв’язки. І нехай не ерудитом, але освіченою людиною ти мусиш бути обов’язково... Такий собі конгломерат «фізика» і «лірика»... Адже в класі перед тобою тридцятеро дітей. Усі різні за темпераментом, рівнем знань, підготовки. Взялася до репетиторства. Дивовижно, але моє невміння «тримати» увагу і тут зіграло зі мною злий жарт. Мені було важко сконцентрувати увагу учня на матеріалі. Від того, що я повторювала правила по кілька разів, ефекту було малувато. Слід було чимось вразити, здивувати. Так я вигадала власну методику, і «суха» наука фізика раптом перетворилася на захопливе дійство».
То ж з чого починати майбутньому вчителеві, який теоретично опановує курс педагогічного мистецтва? Безумовно, з практики.
Або — з «осмислення педагогічної дії», як пише педагог Галина Сагач. Це характерно і для театральної школи. Класик театру Костянтин Станіславський пропонував різні варіанти початку роботи з учнями: організація самодіяльного спектаклю, у якому б учні самостійно виконували ролі чи імпровізації, відвідували й обговорювали вистави різних театрів, дискутували. Але в усіх випадках він демонстрував певну мету, допомагаючи усвідомити сутність того мистецтва, якому вони прийшли навчатися, усвідомити особливості сценічної дії. Чи не ті ж завдання постають і перед учителем? Про це писав свого часу й Віктор Шаталов: «У молодого вчителя немає досвіду, і йому ні з чим порівнювати кожну нову педагогічну ситуацію. Він навчається бути і врівноваженим, і суворим, і поступливим, і вимогливим, і незворушним, і життєрадісним... Якщо ці риси йому допомогли виробити педагоги ще у вищому навчальному закладі, то тоді йому необхідно бути самим собою, але це трапляється, на жаль, не часто. А діти не чекають. У них свої критерії і судження...» Пошуки Шаталова — звільнити учня від обов’язку навчатися і перетворити його в інтерес, у цікаве заняття,— були свого часу оголошені ледь не крамольними. Отак і тупцюємо на місці, а зі школи випурхують покоління за поколіннями люди, для яких навчання перетворилося на сумне виконання обов’язків. Інакше вони не вміють, не навчилися. Відтак — передають набуті знання дітям, і... усе йде по колу, і ми вкотре розводимо руками: немає своїх пророків. А вони ж таки є! Варто лише захотіти навчитися того, що, зокрема, давно написано і припадає пилом на бібліотечних полицях.

Увага учня — половина успіху вчителя
Виклад матеріалу з фізики, на думку Шаталова, стає значно продуктивнішим, коли подається цілісно (усі, хто бодай побіжно знайомий з його методикою, знає блокову систему, опорні сигнали.— Авт.). Адже це дає учням змогу краще осмислити матеріал, усвідомити логічні взаємозв’язки там, де раніше були окремі правила, параграфи, закони. Але Шаталов не був би новатором, якби прагнув лише теоретичного засвоєння матеріалу. Його педагогічна дія направлена на те, щоб викликати зворотну реакцію класу (так відбувається обмін інформацією між актором і глядачем). Суть в тому, що глибоке розуміння теоретичних питань породжує бажання випробувати власні сили в діяльності. Сам Шаталов так обґрунтовував цей процес: «Виробляється важливе уміння — знаходити незвичайне у явищах і предметах буденних, надокучливих, а це вже риса таланту. Талант, і про це слід пам’ятати, завжди розвивається з почуття любові до справи. Можливо навіть, що талант, власне, і є лише любов до справи, до процесу праці...Але кому ж, як не вчителеві, прищеплювати дітям цю любов до справи, цю постійну націленість на пошук, на внутрішню потребу відкривати прекрасне, незалежно від його місцезнаходження: чи то в математичних формулах, літературних композиціях, чи у філософських суперечностях?»
У роботі вчителя немає випадкових дрібниць; тут усе важливо. Як посміхнувся, з яким настроєм зайшов до класу, як привітався з дітьми. Іноді діти й самі до пуття не можуть пояснити, чому їм не подобається той чи інший учитель. Із тими, хто зривається на крик або вдається до рукоприкладства, все зрозуміло. Людина відверто ігнорує правила, поводиться агресивно, отже, не має права обіймати посаду. Втім, агресія може мати прихований характер. Поміркуймо: як почуватимемося, якщо над нами глузуватимуть, насміхатимуться, щохвилини демонструватимуть зверхність (або «хто в домі господар»)? Навряд чи знайдуться люди, яким це буде до вподоби. Так само може поводитися й учитель. Він і справді може не підвищувати голосу; у нього знайдуться інші «методи впливу». Психологи твердять: якщо хочете встановити контакт з дитиною, навіть бешкетником, ніколи не вивищуйтесь над нею. Як варіант: учитель стоїть за кафедрою, а десь на рівні його ніг «бовваніє» дитяча постать. Зауваження можна робити, коли дорослий дивиться в очі дитини. Ліпше, коли школяр сидітиме за столом, а вихователь — поруч. Категорично не допускаються критика і сарказм. Так само, як фрази на зразок: «Я знав, що ти так зробиш...», «Як можна взагалі до такого додуматися?». Якщо школяр у відповідь намагається заперечити, вислухайте, хоч би як цього не хотілося. Та коли дорослий обірве його монолог на півслові («Я наперед знаю, що ти можеш сказати»), про довірливі стосунки можна забути. Взагалі, увага до співрозмовника є показником професійності учителя й одним із секретів педагогічної майстерності, про який чомусь не розповідають на інститутських лекціях. Одна молода вчителька зізналася, що так хвилювалася перед першим уроком, що повністю зосередилася на своїх почуттях. Її непокоїло лише те, як її сприймають.
Так що ж, запитає початківець, хвилювання — це ознака непрофесійності? Аж ніяк. Хвилюються і досвідчені вчителі, особливо ті, які по-справжньому вболівають за свою справу. Хвилюються на сцені актори. Це є нормальним проявом людського єства. Важливо лише, щоб ця природна реакція не поглинала всі сили, духовну і фізичну енергію. Як же навчитися опановувати власні почуття? Щоб рухи були граційними, а хода — стрімкою й упевненою. Вихід лише один — працювати над собою. Створити у своїй психіці, свідомості осередок збудження, достатньо потужний, щоб притягати до себе енергію негативних переживань.
«Таким збудженням, такою новою, сприятливою для творчості домінантою є активна зосередженість,— пише Галина Сагач у книзі «Краса педагогічної дії».— За допомогою психофізіологічної установки вчитель спроможний тримати безперервну лінію уваги учнів й об’єднувати їх позитивним естетичним почуттям». Чи легко втримати увагу учнів, цю своєрідну «нитку Аріадни»? Звісно, що завдання не з легких, надто з огляду на те, що там, де тонко, там і рветься... Та суть у тому, що людина, захоплена своєю справою, стає з часом справжнім віртуозом. Мов той диригент, який помахом палички концентрує увагу музикантів, так і захоплений учитель заворожує дітей. Чи під силу це зробити вчителеві, який прийшов формально «відчитати» урок? Відповідь очевидна. Клас, мов чутливий барометр, реагує на будь-яку фальшиву ноту.
«Зверніть увагу, що справді глибока людина завжди максимально коректна і до свого підлеглого, і до вихованця»,— зазначає кандидат психологічних наук Олександр Кочерга.

«Чужий» серед «своїх»
Нерідко батьки, добираючи школу і вчителя, розгублюються: теоретично вони розуміють, якого педагога хотіли б для дитини, але життя не лише підносить безліч несподіванок, а й може поставити пастку. Так сталося із Галиною, яка записала сина-першокласника до молодої вчительки. Ззовні все було пристойно: вона була чемною, привітною, не підвищувала голосу на малечу. Та минуло небагато часу, і Галина помітила, що Стасик постійно пригнічений, похмурий. До школи чомусь не хоче ходити, тож мама вирішила порадитися з вчителькою. У короткій розмові все і з’ясувалося.
У класі вчителька поділила дітей на «своїх» і «чужих». Причому, до «своїх» потрапляли діти, які вже... «вміли жити». Знали, коли підлеститися, а в разі необхідності — і про товариша на вушко повідомити. Звісно, що з такими школяриками не було проблем. Зате вони були із Стасиком, який ще не був обізнаним з «премудрощами» життя. Щось учительці одразу в ньому не сподобалося. То він повільно викладав на парту книжки, і при цьому не міг знайти олівця. То задумливо дивився у вікно, змушуючи вчительку по кілька разів голосно повторювати його прізвище.
«Що ж, таким дітям справді важко,— пояснює Олександр Кочерга.— У нашій свідомості закарбувалося негативне ставлення до людей, «не таких», як ми. Що ж, це не дивно, адже тривалий час «під замком» тримали інвалідів, людей із фізичними вадами. На жаль, особливо це проявляється в педагогічних колективах, де відбувається поділ дітей «на таких» і «не таких». От вчителеві «щось» не сподобалося у дитині. Повільно виконує завдання, розгублений, хвилюється. Уся увага переноситься на нього. Тепер, щоб не зробив «піддослідний», йому не сховатися від пильного вчительського ока. Будь-які вчинки одразу «беруться на олівець», фіксуються у пам’яті. Вчитель ніби дає собі установку: слід ретельно за ним спостерігати, а ну як знадобиться. Що маємо? Дитина весь час перебуває в нервовому напруженні, боючись нових провалів, прорахунків. Додайте моральний тиск з боку однолітків. Діти, як відомо, тонко зауважують ставлення дорослого і починають йому «підігрувати». Так у «невдахи» підсвідомо формується комплекс жертви, якого дуже непросто позбутися».
Цікава деталь: згадана вчителька ніколи не виходила за рамки шкільної програми. До речі, Стасик чудово малював, писав вірші, захоплювався читанням. Усе це лишилося «за кадром» учительської уваги. Як тут не погодитися з висловом: у творчої людини і вихованці творчі. І навпаки...
У сучасній школі безліч проблем. Але будь які «реформи» так і лишаться бюрократичною вигадкою, якщо «освіта не стане сферою самореалізації, саморозвитку, самосвідомості людини-особистості»,— вважає педагог Галина Сагач. І справедливо зазначає: «Тоталітарна система передовсім нищила людей з тонкою духовно-інтелектуальною організацією, насаджуючи страх, зневіру, розчарування, апатію, пасивність, агресивність... Роль учителя ускладнюється через наявність «дистрофії почуттів», «емоційного голоду» сучасної прагматичної людини».

Наталія ОСИПЧУК
також у паперовій версії читайте:

назад »»»