ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
МЕДОНОСНА ТВОРЧІСТЬ ІГОРЯ БОРКА
Митець все життя, як бджола, збирає без відпочинку нектар для свого меду — з квітів дитинства, юності, зрілості, всотуючи настанови і поради батьків, учителів, акумулюючи події, враження, колізії, успіхи, поразки, досягнення, розчарування і захоплення, що замішані на головному компоненті — любові й надії. Справжній мед завжди з незбагненною гірчинкою, віддає букетом ароматів вітру й сонця, він лікує того, хто ним ласує. Щасливий митець, котрому вдається найбільше віддати. Бути потрібним — ось заповітна мета.

Медоносна творчість співака Ігоря Борка — це Божий дар і працелюбність, це антипод патоки й поверховості, це квітка і плід водночас. До Борка точно підходять визначення «унікальний тенор-бельканто» й «золотий голос». Він безоглядно справжній, хоча справжнє нині губиться в мішурі-миготінні псевдозірок і піар-акцій.
Заслужений артист України, лауреат міжнародних конкурсів, прима Національної опери, він чарує всіх шедеврами світової класики та української музики з майстерністю, притаманною лише великим оперним співакам.
Драматична життєва доля стала запорукою того, що спів Борка набув глибинної чистоти-щиросердності. Людина, в якої немає власного багатого внутрішнього досвіду переживань, розчарувань і просвітлень, так не заспіває. Тут жодна уява не допоможе. Цей спів — через серце, від серця. І до серця. Він здатний зацікавити навіть тих, хто оперу не слухає і не любить, бо справжнє мистецтво існує поза жанровими умовностями і особистими вподобаннями.
Перед тим як вступити (з другої спроби) до Київської консерваторії, Ігор Борко співав у Національній капелі бандуристів, чоловічому квартеті «Явір», у військових ансамблях, закінчив музичний факультет педінституту імені М. Драгоманова. У консерваторії Ігор став останнім — улюбленим і блискучим — учнем незабутнього Костянтина Огнєвого.
Перш ніж почати оперну кар’єру, Ігор Борко з дивовижною стабільністю перемагає у престижних конкурсах вокалістів: на другому Міжнародному конкурсі імені М. Дестінової (вона співала разом із Карузо) у Чехії, на 34-му Міжнародному конкурсі оперних співаків імені Франциско Віньяса в іспанській Барселоні (знаменитий італійський тенор Луїджі Альва здивовано констатував: «Я не знав, що в Україні можуть бути співаки такого високого класу»), на 8-му Міжнародному конкурсі оперних співаків імені Вінченцо Белліні в Італії (президент конкурсу Марчелло Аббадо порівняв голос Ігоря Борка з голосом видатного італійського співака Беньяміно Джільї). У Франції на 9-му Міжнародному конкурсі співаків в Аквітанії його акомпаніатором у другому і третьому турах була дружина славнозвісного Ніколая Гедди — Надія, котру захопив голос українського співака.
Соліст Будинку органної та камерної музики України Борко успішно гастролює в Австрії, Швейцарії, Румунії, Угорщині, Китаї, Нідерландах, Німеччині, Канаді, з’являється чимало цікавих пропозицій і це, безумовно, додає йому наснаги, але співати на оперній сцені в Україні залишається найбільшим бажанням. Та в цій справі є певний парадокс. На прослуховуванні в Національній опері в Києві Ігорю «дали відкоша», як, до речі, під час першої спроби вступити до консерваторії (поважний педагог сказав, що оперного співака з нього не вийде!). Співати оперу в Україні йому запропонував після відвідин тріумфального концерту у Франції (!) художній керівник Одеського державного оперного театру Гліб Дранов. Незбагненні шляхи Господні!
Ігор Борко, уже як соліст Національної опери України імені Т. Шевченка, виграв
5-й Великий турнір тенорів у польському приморському місті Щецин. У замку Поморських князів співаки різних країн виконують популярні оперні арії, зокрема Верді, Пуччіні, Доніцетті. Свого улюбленця обирає публіка (вона голосує квітами) і оркестр. Український співак став беззаперечним героєм конкурсу, фаворитом меломанів і оркестрантів. «Газета Виборча» написала: «Ігор Борко осяяв блиском свого оксамитного голосу й зворушив глядачів». Тритисячна публіка вручила українцю 894 троянди і обрала Першим тенором, а музиканти оркестру вручили йому жовту майку лідера з написом «Улюбленець оркестру».
Та в дивній державі Україні шлях творчої людини встелений не квітами, а шипами. Останнім часом йому розкривала обійми Америка, Росія, Чехія, а от Батьківщина в особі функціонерів від мистецтва виявляє незрозумілу байдужість. Ігор Борко блискуче виконує тенорові партії в «Шукачах перлин» Бізе, у «Фаусті» Гуно, у «Лючії ді Ламмермур» Доніцетті, у «Богемі» Пуччіні, «Травіаті» й «Ріґолетто» Верді. В його репертуарі чимало творів, які практично не виконують інші його колеги, приміром, такі арії: італійського гостя з опери «Кавалер троянд» Ріхарда Штрауса; Фернандо з опери Доніцетті «Фаворитка»; Артура з опери Белліні «Пуритани», які є нездоланними для багатьох тенорів. За його участі знято два музичних фільми. У фондах Національного радіо зберігається багато творів, записаних співаком. Однак на сцену Національної опери «національне надбання» допускають, м’яко кажучи, дозовано.
— Пане Ігорю, що цікавого було у Вашому артистичному житті останнім часом?
— Вистави в Національній опері, гастролі, фестивалі, записи нових творів. Ця праця приносить задоволення і наснагу: я потрібний, мене запрошують. У великому турне по Америці виконував партії Альфреда у «Травіаті» Верді та Рудольфа у «Богемі» Пуччіні. Моїми сценічними партнерками були солістки Маріїнського та Софійського оперних театрів. Я співав на сценах Флориди і Каліфорнії у містах Савана, Джексонвілл, Тампа, Панама, Маямі, Портленд, Нейплс. На мою адресу пролунало чимало схвальних відгуків, але найбільше вразив вчинок директора Бостонського оперного театру, він підбіг до мене і сказав: «Боже мій, я працюю тут стільки років, але тенора такого рівня не чув давно». Звісно, такі слова приємно чути, бо за ними — визнання того, що ти гідно презентуєш українську вокальну школу й Україну.
Пригадую, як у Портленді (це близько до Канади) я розхвилювався з двох причин: по-перше, через сильний мороз не був цілком здоровий; по-друге, коли побачив на співанці величезний зал на три тисячі місць, то подумав: «Невже публіка його заповнить?». Та коли ввечері вийшов на сцену, був вражений не тільки переповненим ущерть залом, а й захопленою публікою.
Запам’ятався виступ у місті Нейплс. Мені розповіли, що тамтешній велетенський зал збудували мільйонери, щоб не їздити до Вашингтона чи Атланти. «Napels Phyilharmonic Center» вважають «Метрополітен-оперою» в мініатюрі, хоча за величиною, технічним обладнанням і навіть архітектурою він кращий, ніж театр у Нью-Йорку. Одна із його принад — палац збудовано на острові. Люди, котрі вклали у це диво гроші, тепер мають змогу чути найкращих співаків. Цікаво, що у другій виставі мав співати легендарний італійський тенор Роберто Аланья. Та він чи то захворів, чи в нього виникли проблеми в «Ла Скала», одне слово, за три години до вистави імпресаріо каже: «Ігорю, ти сьогодні маєш урятувати ситуацію, доведеться співати». Це, звісно, мене збентежило.
— Сприйняли насторожено?
— Авжеж, але після балади, арії й особливо пісеньки Герцога, коли я взяв високу ноту і тримав її, публіка була в захваті. До речі, цю виставу я співав у супроводі оркестру під орудою знаменитого диригента Юджина Кона, угорця, який живе і працює в Америці, зробив багато прем’єрних вистав із видатними оперними трупами. Працюючи з ним, відчув, як має бути по-справжньому, після виступу мій голос був абсолютно не втомлений, свіжий. Це через те, що диригент розуміє і любить співака, плекає вокал оркестром.
— Яким чином Ви потрапили у Празьку оперу?
— Мене запросили на прослуховування у берлінську «Коміше опер», де зібрались керівники європейських театрів. У результаті мною зацікавилась Празька опера, я заспівав там партію Едгара в «Лючії ді Ламмермур». Згодом почалась співпраця: я отримав запрошення заспівати ще кілька разів на тамтешній сцені. Дещо раніше були гастролі до Росії в місто Казань, де народився великий Шаляпін. З тією оперною трупою співпрацюю майже сім років, почалося це після міжнародного оперного фестивалю, де я вперше заспівав партію Рудольфа («Богема» Пуччіні).
— Як складаються справи в Україні?
— На Батьківщині співаю не так часто, як хотілося б, це також стосується багатьох наших оперних солістів. І залежить не лише від економічних чинників, а й уподобань керівництва театру. Репертуарна політика складається так, що немає ліричних постановок і навіть не заплановано. Публіці пропонують складну для сприйняття музику. Є, скажімо, непогані постановки «Турандот» і «Манон Леско» Пуччіні, «Джоконди» Понкіеллі, але це, я б сказав, важкий оперний пласт. У репертуарі відсутні святкові, іскристі, світлі, ліричні опери Моцарта, Россіні, Доніцетті, Белліні, Бізе... Формування репертуару — питання серйозне, бо від цього залежить творча реалізація і доля співаків.
Мене неприємно шокувало, що я залишився осторонь постановки опери «Фауст» Гуно. Досі не розумію причин, чому мені не дали можливості заспівати партію, котру ніби спеціально написано для мого голосу. Зізнаюсь, була не одна безсонна ніч у пошуках відповіді. Потім на одній з радіопередач навіть сказав: «Дорогі мої слухачі, прошу вас, не ставте мені запитання, чому я не співав Фауста».
— Можна тільки дивуватись: Ви «видали на-гора» всі можливі аргументи, Вашим співом захоплюється Європа, Америка, Азія, але в Україні байдужі до цього. Тривожним також є те, що наші чудові оперні співаки мають мізерну дискографію. Хоча, на думку численних шанувальників, такі голоси як Ваш потрібно за найменшої можливості увічнювати. Куди дивляться рекордингові компанії, радіо, телебачення?
— Вони дивляться на розпіарених, а я не вмію себе рекламувати. Хоча у мене справді є багато шанувальників-друзів, та, напевно, ще більше шанувальників за кордоном, де до мистецтва інше ставлення. Тому і від’їжджають туди наші співаки світового рівня. Назавжди. Були запрошення і у мене, і не один раз. Але я українець, і це диктує мені, що я маю жити в Україні й працювати для неї. Я співаю, щоб люди не забували своє рідне коріння — українську пісню, культуру, бо, на жаль, у нас відбувається зовсім інша історія.
Перші свої записи я зробив 11–12 років тому завдяки диригентові оркестру народних інструментів Національної радіокомпанії України Святославу Литвиненку. Він повірив у мене, поступово вів у міру мого зростання як співака, це позначалось у доборі репертуару, в його насиченості й складності. Народний артист України Святослав Литвиненко — тонкий музикант, ми могли лишень обсудити «схему» якогось твору, а він вже це чув і відчував у мелодиці, оркестровій палітрі, дивовижно знаходив тембральні барви, робив неординарні аранжування. За сприяння цієї талановитої людини я зробив чимало записів арій, романсів на Національному радіо. За відгуками слухачів, навіть відомі пісні зазвучали по-новому, я намагався вкласти в них своє бачення, ставив за мету, щоб кожен твір був не схожий на записи інших виконавців. Додати-донести своє — це моє кредо.
Я випустив у світ лише два диски — «З голосу землі моєї» й «Арії та неаполітанські пісні». З виданням компактів в Україні сутужно, вони виходять зазвичай власним коштом.
Попри всі труднощі вважаю, що перебуваю в потрібному відрізку часу і роблю потрібні речі. Мої оперні oбрази відбивають час, як, приміром, шляхетний Альфред з «Травіати», котрий дарує квіти своїй коханій, або підступний Герцог із «Ріголетто»... В характерах і діях персонажів є те, що відбувається нині в нашому житті, коли всім бракує щирого почуття до жінки, взаємоповаги, порядності, доброти...
— Часом чуємо, що опера — це архаїка, ретро, а виявляється, вона актуально перегукується із сьогоденням.
— Боже борони, це — не архаїка. Так кажуть примітивні люди. Опера, звісно, не дарує якихось фінансових рецептів, вона виховує почуття, лікує. Людина в театрі водночас забуває про свої негаразди і знаходить відповіді на нагальні питання, опера — це очисне переживання, вона торкає наше єство-сутність. Момент істини пронизує людей різних за характерами, професіями, соціальним станом, багатих і бідних. Перед її Величністю Музикою всі рівні. Вона об’єднує, захоплює і обдаровує прозріннями. Щоб там не казали, а вище за музику нічого немає: від перших днів життя людина чує мамину колискову, а коли помирає, лунає прощальний марш.
Усе наше життя віддзеркалюється в операх — прізвища інші, а герої ті самі, вони живуть поряд із нами, просто одні помічають це, інші — ні.
— Тобто оперних персонажів можна побачити і на майданах, і в парламенті, й на вулицях, і в установах?
— Безперечно. Опера — це збільшувальне скло внутрішнього світу людини.
— Яких змін воліє Ваше серце?
— Насамперед я хотів би, щоб змінилося ставлення до класики. Одна із ознак нормальної країни — це популяризація, реклама класичної музики. В Україні цього немає, хоча рекламують будь-що. Класична музика була до нас і буде після нас, але в країні більшає людей, котрі про неї нічого не знають, не здогадуються, що в опері, філармонії відкривається незбагненний світ.
Влада має відректися від політики антикультури і кардинально змінити ставлення до класичного мистецтва.
— Класика — це чорнозем, на якому все росте, а у нас цей чорнозем заливають асфальтом і будують казино чи банки.
— Нині це набуло епідемічного характеру. Наша невихована політична еліта відвідує естрадні гала-концерти в палаці «Україна», а в оперний театр не знає дороги. Це — нонсенс. На гастролях за кордоном я чую від імпресаріо: «Це мер міста, а це міністр, а це — конгресмен», або це «Наш головний пожежник, а це — головний поліцейський». Розумієте, їм опера потрібна, цікава. А хто бачив нашого головного пожежника або мера в опері? Коли прийде той час і наша еліта не шарахатиметься від мистецтва? Може тоді, коли припинить бійки в парламенті й в інших відповідальних місцях?
— Тим часом «смердючкізм» засмоктує культурний простір.
— Оскільки політикум зловісно відмежувався від культури, митцям треба єднатися. Людей треба виховувати, вони мають розуміти пріоритети. Це лихо — топити в естраді й попсі класику, вона має йти поруч з іншими жанрами з гордо піднятою головою, в мистецтві не повинно бути антагоністів, кожен жанр має право на повноцінне існування.
Україна нині тішить світ чарівністю наших жінок і культурно-мистецькими надбаннями (епізодично-спортивними досягненнями), решта — в повному загоні. Тож давайте леліяти-берегти наших жінок і розвивати-пропагувати нашу культуру. Мені хотілося б, аби відвідування опери стало для кожної людини престижною, насущною потребою, яка б сколихнула в ній всі найкращі людські якості.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»