ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ОСОБИСТІСТЬ
ДЗВЕНИТЬ У ЗОРЯХ НЕБО ЧИСТЕ
75 років тому у селі Терни, що у Недригайлівському районі на Сумщині, народився Анатолій Мокренко. У репертуарі співака — понад 40 провідних партій для баритона, сотні пісень і романсів, записи на радіо й телебаченні. Гастролював у США, Франції, Німеччині, Англії, Іспанії, Швеції, Канаді. Знімався в кіно, народний артист України, лауреат Державної премії імені Тараса Шевченка.

— Анатолію Юрійовичу, чим нині живе Ваша душа, що найбільше болить?
— Мені завжди боліла рідна Україна. Можливо, це звучить пафосно, але це так. Є історія подій, а є ще історія душі народної — це народна пісня. Історія фіксувала дати, а пісня летіла у віки. Пісня всотувала настрій, світогляд, думи, все те, аби донести живу душу наших предків. Вважаю, що передовсім треба знати долю свого народу, його історію. Людина, байдужа до історичного шляху предків, байдужа й до народної пісні.
У нашій історії ще чимало «білих плям». Узяти хоча б нашу родину. У нас було п'ятеро дітей, довелося пережити окупації, голодомори. Я, скажімо, від народження зростав на дідових гарбузах. Моє село за час голодомору втратило п'ять тисяч осіб! Колись то був районний центр. Мені бабуся розповідала про страшні роки голодомору, як помирали люди. А вигляд за часів радянської влади робили такий, ніби нічого й не було. Важко згадувати часи, коли батько був на фронті, а мати нас чотирьох утримувала. Згодом із полону повернувся дядько Олександр, німці відпустили. Як?! Та прийшли наші й відправили його на шахти у Кизил. Певно, все це змусило мене впродовж життя шукати відповіді на ці питання і написати книгу спогадів «Знайти себе».
— Ви пройшли тернистий шлях, аби зійти на сцену. Та душа Ваша, наповнена по вінця маминою піснею, не зміліла. Цей стан Ви несете крізь усе життя і творчість.
— Справді, шлях до сцени був тернистим. Важко було «виходити» з війни, розрухи, ходили голі й босі, але співали. Співати я почав зі своїм другом Володькою. Спочатку у шкільному хорі, але, оскільки сім'ї були багатодітні, треба було влаштуватися на навчання, і то, бажано, на «казенний» кошт. Тоді масово йшли до військових училищ. Отак і ми у 15 років поїхали з Володькою до Харкова вступати до авіаційної школи. Мене зарахували, а друга — ні: забракувала медкомісія. Із солідарності я також забрав документи. Подалися до Харківського артилерійського училища і знову мій друг не пройшов. Він поїхав додому, а мені довелося два місяці відмучитися. Не моє то було, з училища я втік. Мати отримала «депешу», що син зник. Знайшла вона мене у двоюрідного брата і знову повезла у село. Мене мало не судили за той вчинок. То був добрий урок: не треба зраджувати мріям.
Продовжував відмінно навчатися у школі. На той час працювала комісія з відбирання народних талантів. До нашої школи завітали спеціалісти. Я вже був співак на все село, але про консерваторію не думав. Насамперед треба було здобути професію, а співати можна завжди. На прослуховуванні мене вирішили взяти на навчання. Ось так був зарахований до Харківської консерваторії. Пригадую, з яким захопленням дивився на членів журі — Зою Гайдай, Івана Паторжинського. Я до цього не бачив живих артистів. Ураховуючи, що школу закінчив із золотою медаллю, то мав право без іспитів подати документи ще до одного обраного мною вищого навчального закладу.
Я вважав, що голос завжди буде при мені. Тож вступив до Київської політехніки. В інституті була чудова хорова капела. А ось що робити з консерваторією? Вдалося з Харківської перевестися до Київської. Та водночас у таких закладах неможливо навчатися. Тому із відзнакою закінчив політехнічний, працював інженером-геологом, співав. Працював в Інституті надтвердих матеріалів, у експедиціях на Кавказі, Північному Уралі, у Криму та Карпатах. Мав наукові праці, працював над дисертацією.
— Та все ж доля вивела на мистецьку ниву?
— Так, сцена перемогла. Після закінчення Київської державної консерваторії імені П. І. Чайковського (по класу вокалу О. Гродзинського) п'ять років працював солістом оперної студії при консерваторії, набував професійного досвіду, потоваришував з відомими діячами оперного мистецтва. За всю історію оперної студії першим отримав звання заслуженого артиста.
З 1985-го й донині — професор кафедри вокального співу Київської державної консерваторії імені П. І. Чайковського (нині — Національна музична академія). Особливим був період роботи у Державному академічному театрі опери та балету УРСР ім. Т. Г. Шевченка. З 1968 року працював як соліст, а з 1991-го до 1999 рр.— генеральний директор і художній керівник (тепер — Національна опера України).
— Здається у Вас були проблеми із КДБ?
— Це ще коли жив у гуртожитку політехнічного інституту. Я організував рукописний журнал «Зелений шум». Чому така назва? Тому, що то були перші зелені проби пера. У нас було багато обдарованої молоді. Я був переконаний, що роблю добру справу, навіть встиг випустити п'ять номерів. Ми тоді нічого не знали про дисидентство. А ще я написав рецензію на виставу театру імені Івана Франка. Йшлось про те, що, коли раптом у сім'ї неполадки, жінки зверталися до парторганізації. Мене це обурило, до чого тут парторганізація, коли справа стосується двох людей. Власне кажучи, моє вільнодумство було покаране тим, що всю мою літературну творчість знищили і порадили займатися співом.
— Нині, Анатолію Юрійовичу, Ви багато пишете про історію, на мистецькі й українознавчі теми.
— Історія — це особистості. Народ гуртується навколо національної ідеї, але її носієм є завжди особистість, ось тому багато пишу про історію. Мене завжди дивує історична безграмотність. Вона робить нас нещасними, позбавляє волі.
— Ви є одним із фундаторів Товариства української мови імені Шевченка, членом ради товариства «Просвіта».
— Я почав із руху в «Просвіті». Разом з Дмитром Павличком були фундаторами Товариства української мови. Мова — найголовніша духовна цінність нації, власне, це її душа. І найогидніше — зречення свого українства. Це мовна зрада батька-матері, свого роду, предків. Така людина духовно обмежена. Нині я дійшов до висновку, що питання руйнування мови — це державне питання.
— У Вас чудова родина: прекрасна дружина, дві доньки, які завжди і в усьому Вас підтримують.
— До речі, зараз мої земляки готують диск моїх вибраних пісень. Він називається «Марія», на честь моєї дружини. Ми зустрілися з нею, коли я закінчував політехнічний інститут. Дочекався, коли вона закінчить інститут, коли облаштуюсь. Здобула спеціальність інженера-технолога. У нас дві доньки, двоє онуків і правнук. Шкода, що онуків лише двоє. Ось у моєї мами одинадцятеро було.
— Ви продовжуєте займатися прилученням дітей та юнацтва до співу?
— Я очолюю конкурси вокалістів у Донецьку, Хмельницькому, Криму, Шостці, Лебедині, рідному селі. Шість років тому ініціював конкурс хорових колективів сільських шкіл «Співаймо разом». Мене непокоїть те, що нинішній стан української естради просто жахливий. Шокують безликі виконавці, примітивна музика і тексти, безбарвне аранжування. Щодень на наші голови з радіо- і телеефіру падають естрадні «зірки», в яких таланту — ні катма. Своїми «шедеврами» вони псують смаки слухачів, ганьблять не лише себе, а й традиції української естрадної пісні, які створили до них попередні покоління. В усі часи важливою була трійця: поет-пісняр, композитор і виконавець. Саме виконавець надає життя пісенному твору, подаючи його на поцінування слухачам.
Анатолій Мокренко. Його душа — в полях, тополях, черешнях. Його душа — в піснях.

Розмову вела Людмила ЧЕЧЕЛЬ
також у паперовій версії читайте:

• НОМІНАНТИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
• «ПУСТЕЛЬНИК АМЕРИКИ, ЧЕРНЕЦЬ ЛІТЕРАТУРИ»

назад »»»