ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ДУХОВНІСТЬ

САД, ЩО КВІТНЕ В ГРУДНІ
КІНОЕКСПЕДИЦІЯ «ДЕМОКРАТИЧНОЇ УКРАЇНИ»: НЕВЛОВИМИЙ СКОВОРОДА

До знайомства з Григорієм Сковородою режисер Володимир Артеменко не сумнівався в тому, що людська пам’ять вертає в минуле, в задавнений і дорогий час. У своїх талановитих, щемних документальних фільмах він вивищив пам’ять про своїх земляків-селян до висоти кінореквієму — трагічного і величного.

Спогадувальну стрічку «Солдатські вдови» Володимир Артеменко відкриває своїм словом: «Це моє село Мельники на Черкащині. Тут я народився. Цією дорогою в 1941 році пішов на фронт мій батько і не повернувся. 482 чоловіки пішли на війну із нашого села, 362 з них не повернулись. А це моя мама Улита Пилипівна Артеменко...» Далі, кадр за кадром, йдеться про страдницьке післявоєнне життя солдатських удів, про їхній навічний відхід до загиблих на війні чоловіків. Насамкінець фільму на повний екран апофеоз пам’яті — 262 обличчя солдатських удів Мельників, що висвітлились фотознімком на всю стіну у Музеї історії Великої Вітчизняної війни. Ніхто не проходив повз нього, не спинившись у задумі...
Пам’ять ще раз відроджувала той час і людей. Це засвідчують назви фільмів Володимира Артеменка — «Мене вбито в Сталінграді», «Зійшов солдат на п’єдестал», «Слово після страти», «Нескорений Спартак», «Разом із солдатами» й особистісна стрічка «Сільський оркестр» — про свого батька, його довоєнний духовий оркестр.
І ось несподівана зміна проекції пам’яті з минулого в сучасність, більше того, в майбутнє. Наслухавшись у читанні добірного слова Григорія Сковороди, особливо духовно близького йому «Наркіса», напившись його «божественних пісень», Володимир Артеменко відважується на новий документальний фільм, але не просто про народного улюбленця «старчика Григорія», а про нашого сучасника Сковороду, європейського філософа, думки й ідеї якого живодайно «надихають» початок ХХІ віку, очищають людину, якщо вона того прагне, від закостенілих ідеологем і душевної скверни минулого. Або, як влучно сказав поет Євген Євтушенко у вірші «Великий європейський полтавчанин»:

Кто у меня? Гость из села
Чернухи,
И с чоботов, на слякоть
разъярясь,
Не сдавшись нашей
нравственной разрухе,
Счищает он сегодняшнюю
грязь.

Володимир теж розмірковував над тим, де означити першу зустріч із героєм майбутньої стрічки. Вибрав отчину Григорія — полтавські Чорнухи.

Непростим він хлопцем був...
Нікого не розпитуйте, де в Чорнухах стоїть садиба козака Сави Сковороди. Перед в’їздом у містечко спішіться з кінного візка чи зі стареньких «Жигулів», перейдіть місток через річку Многа, зверніть праворуч на узгірок, підніміться на плаский вигін — і перед вами, поміж могутніми дубами, висвітиться маленькими віконцями біла хатина, отинена вербовим галуззям. Тут живе родина чорнявого непосиди Гриця — батьки Сава і Пелагея Сковороди та старший брат Степан.
Володимир Артеменко не застав господарів удома. Батьки поїхали волами на недільний ярмарок: мати — купити квітчасту хустину, батько, навпаки, продати домашнього вина, зробленого з доброго врожаю вишень. Чи не про те ярмаркування нагадує запис у ревізькій книзі Чорнух від 29 серпня 1734 року: прийнято за «вишинковане вино» «від Сави Сковороди чорнуського із п’яти відер п’ятдесят копійок». Грицько, меткий підліток, побіг до ближньої церкви — на хорові співи на криласі. Старший Степан більше року як подався до Петербурга, де й «розчинився» у людях на довгі роки.
Микола Соляник, завідувач Чорнухинським літературно-меморіальним музеєм Григорія Сковороди відчинив двері сковородинської хати перед гостем із Києва. Натренованим оком кінодокументаліста Володимир ураз охопив світлицю на чотири віконця: на покуті срібляться образи під розшитими рушниками, обіч вхідних дверей мисник із полив’яними горнятами, і так пахнуть луговими травами ліжники з горою подушок у кутку! Погляд затримався на липовій колисці, що звисала зі стелі, доторкнувся рукою, тихенько погойдав. Несподівано вразило: це ж ясельця маленького Гриця, це — колиска великої душі, нашого першого розуму.
Тепер Володимир Артеменко знав точно: шукатиме, ловитиме ще незнаного Сковороду, випромінюватиме його на плівку в сучасному світі, в нашому житті. Вийшов із батьківської хати й попрямував зеленим моріжком до музею...
І ТУТ ПІДІЙШОВ СКОВОРОДА. Гінкий, мов тополька, юнак, але вже міцніючої постави. Певно, вперше у батьків на вакаціях. З ним і прояснились деякі знаки чорнухинських дитячих літ. За батьком Савою Леонтійовичем наміцно закріпився соціальний стан «малоґрунтовного» козака-поселенця. А от пізніший біограф Гесс де Кальве стверджує, що Сава Сковорода був сільським священиком. Могло так бути. В ті часи чин священика був виборним: простий козак міг стати батюшкою, якщо знав грамоту, мав довіру людей. Далебі, це підтверджує і сам син, коли в трактаті «Розмова, названа Алфавіт, або Буквар миру» під своїм же іменем Григорій говорить: «Коли трилітня дитина, самохітно слухаючи, переймає божественні пісні, любить заглядати у священні книги, перекидати сторінки, дивитися на картини таємних образів або на літери — чи не це виявляє таємну іскру природи, що зробила й покликала її до богословських справ?» Цілком правдива картинка дитячих літ Сковороди.
Мати Пелагея Степанівна теж не тільки в звичному сільському побуті ростила сина, а могла навчати його шляхетної поведінки, зазнайомити із відомою козацькою старшиною. У списку альтів Петербурзької капели від 2 лютого 1743 року зазначено: «Григорій, син Сковороди, Лубенського полку, містечка Чорнух, а утримує його мати Пелагея Степанівна, дочка Шенгіреївна».
Було їх три сестри Степанівни, з роду Шенгірея, за цим прізвищем знали в Україні корсунського полковника. Чорнухинську сім’ю Пелагеї Степанівни, на дівоче прізвище Шенгіреївна, ми вже знаємо. Друга сестра віддалася у заміжжя за Гната Кириловича Полтавцова, «двору її імператорської величності камер-фур’єра» (он як високо злетів дядько Григорія Сковороди — із Чорнух аж у Петербург!) Третю сестру тримав за собою батько Івана Звіряки, випускника Києво-Могилянської академії, який був під чернечим ім’ям Іустина, зробив велику церковну кар’єру і з яким Григорій підтримував родинні зв’язки протягом життя.*
Тож було кому повідати Григорію і про Київ, академію на Подолі й про далекий загадковий Петербург. Безперечно, вийшов Сковорода з українського народного середовища, але й таким собі простолюдином, тим більше сіромою, не був. Родоначальна визначеність, національна елітність заформувалися в ньому ще з юнацьких років і стали осердям видатної української особистості — філософа, поета, музиканта. З такими думками, з настроєнням на ще невідомого, «свого» Сковороду переступив поріг літературно-меморіального музею Григорія Сковороди режисер Володимир Артеменко.
Наш добрий друг і гід Микола Соляник веде неспішну розповідь про Сковороду, привертає увагу до кожного музейного експонату. А Володимир Артеменко, не гублячи нитки оповіді, у кожному залі назирає свої режисерські прикмети майбутнього кінообразу. Ще й ще раз оглянувся, аби всотати риси обличчя Сковороди, погруддя якого встановлено у присінках музею: високе чоло, кружком, на козацький манір, підстрижене смоляне волосся, ніс із огурною горбовинкою. Добре знав, кого ліпив Іван Кавалерідзе. «Я прагнув,— пише в спогадах скульптор,— передати в ньому насамперед мудрість Сковороди, його гуманізм».
Якраз перед мудрими, проникливими очима вдруге спинився, мов вкопаний, Володимир Артеменко. Надовго. В затіненому кутку залу встановлена скульптура Сковороди, але вона випромінює таке світло, таку жагу життя, такий сучасний роздум над нашим часом, над майбутнім, що не помітити, пройти мимо повз прекрасний витвір Макса Гельмана неможливо. Тепер режисер знав: він зніматиме фільм мудрими, добрими, пронизуючими очима Сковороди.

«Душа моя есть верба...»
Наша пам’ять про минуле звично приземлена, уречевлена меморіальними дошками, обелісками, старовинними будівлями. Так і в колишньому козацькому сотенному містечку Чорнухах у 1972 році, до 250-ліття від дня народження Григорія Сковороди, поставили його батьківську хату під солом’яною стріхою. Не забули й витворити все повновиддя садиби — клуню для реманенту і паші, рублену комору для хліба, сала та меду і, звичайно ж, криницю з журавлем.
Проте лише п’ятдесят років, уже в наші часи, усіх пронизало, що батьківська садиба видатного українця не може красуватися ще й без духовного омофору, квітучого саду сковородинівської поезії. Як добре, що саме «Сад божественних пісень» став заголовним пунктом проекту історико-культурного заповідника «Батьківщина Григорія Сковороди», розробленого Чорнухинською районною радою і держадміністрацією за участю обласних культурологічних організацій і закладів.
Здавалося б, «Батьківщина Григорія Сковороди» має свої координати та межі. Це передовсім родинне гніздо Сковородів, музей філософа, історико-культурна спадщина Чорнухинщини: скіфські городища біля сіл Сухоносівки, Поставмуки і Піски-Удайські, середньовічне місто Многа біля села Городище, поселення доби Київської Русі та українського козацтва окрай Чорнух, курган Турова Могила, жайворонкові степи та «краснозрачні» ліси в заплаві річки Удай, нарешті, манливі туристичні маршрути «Стежками Григорія Сковороди». Мені видається, що батьківщина Сковороди — це духовний первень всієї України. А велелюдний вхід до батьківщини Григорія Сковороди якраз проляже через «сад божественних пісень». Яким же має бути цей небачений парк?
І ТУТ ПІДІЙШОВ СКОВОРОДА. Збігли роки — написано всі пісні, завершено трактати. Залишилась мрія: зростити із пісенних зерен «божественний сад». Спочатку в рідних Чорнухах, далі по всій Україні. Природа для Григорія, мов свята трійця: Бог, душа, серце. У дванадцятому вірші він на повні груди проспіває:

О дубрава! О зелена!
О мати моя родна!
В тебе жизнь увеселенна,
в тебе покой, тишина!
.........
О дубрава! О свобода!
В тебе начал я мудреть,
До тебе моя природа,
в тебе хощу и умреть.

Чудовий сад йому вже ясниться: яблуні в білому весняному кипінні, густе вишення, що так рясно родить лише на Чорнухинщині. Він посадить довкруж саду й інші дерева, які полюбив змалку, і буде, як у його пісні: «Стоит явор над горою, все кивает головою..., а вербочки шумят низко.., тут течет поточок близко, видно воду аж до дна». Недаремно душу свою Сковорода порівняв із закосиченою, ламкою, преніжною вербою...
У найчарівнішому куточку саду вас привітає постать (ще не знає, з чого буде витворена: з білого мармуру, пташиних крилець чи квіткових верхівок) Людини з найдорожчим для Сковороди ім’ям Христос — «новый мой Адаме!» Божественне і Людське для Сковороди поєднується в одне ціле, коли Бог у всьому плекає Людину, а Людина прагне Божої досконалості.
Сковородинівський сад ушляхетнює, вивищує людину, але водночас застерігає від пороків і зваб, засуджених поетом у знаменитій пісні «Всякому городу нрав и права». Бачиться в саду й повчальна алея — галерея сковородинівських сатиричних образів. Тут і лакуза Петро, який «для чинов углы панскіи трет», і Федько-купець, що аршином робить оборудки, і невситимий скоробагатько, котрий «строит дом свой на новый манер» (знайома нинішня картина!), і земельний магнат, який «непрестанно стягает ґрунта» (хіба не про наш час?), і спритний юрист, що «строит на свой тон... права», і ще добрий десяток сучасних сатиричних типів і типчиків.
Тут я і спинюся. Читач теж має право на своє бачення сковородинівського саду.
Проект історико-культурного заповідника «Батьківщина Григорія Сковороди» Чорнухинська районна рада та держадміністрація подали на Всеукраїнський конкурс проектів і програм розвитку місцевого самоврядування. Колесо нашої, ще не відлагодженої державної машини крутиться поволеньки, і є зневіра в тому, чи стане проект узагалі реальністю, а якщо й стане, то чи в оглядовому майбутньому. Проте вся Чорнухинська громада, рада й адміністрація, її представники-подвижники: керівник проекту, начальник відділу культури й туризму райдержадміністрації Лідія Лець, завідувач літературно-меморіальним музеєм Григорія Сковороди — Микола Соляник, завідувач районною бібліотекою Микола Булда, ветеран-краєзнавець Трохим Сергійович Зуб і сотні самовідданих волонтерів не пошкодують зусиль, аби здійснити задумане, щоб духовно ожила батьківщина видатного земляка, аби сковородинівський сад був закладений цього року — до народин філософа і поета. І квітуватиме, лунатиме сад божественних пісень цілий рік, навіть у грудні, коли відзначаємо день народження великого українця Григорія Сковороди. Тож поможіть подвижникам Бог, Сковорода і Президент!

Володимир СТАДНИЧЕНКО,
лауреат журналістської премії «Лицарське перо»
Р. S. Разом із кінорежисером Володимиром Артеменком у Чорнухах побував відомий пропагандист сковородинівської справи, автор Великого проекту «Григорій Сковорода-300» харків’янин Іван Гришин. Він детально вивчав, розмірковував, як органічно поєднати два сковородинівські проекти — Чорнухинський і Всеукраїнський. Про це — наша наступна розповідь.
також у паперовій версії читайте:

назад »»»