ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
ОЛЕГ УНІВЕРСАЛ:«МУЗИКА І БАЙКЕРСТВО СПОРІДНЕНІ ВОЛЕЮ»
Уявіть собі, шановний читачу, таку картину. Під'їжджає потужний мотоцикл (ну прямо ракета на двох колесах), з нього злізає кремезний «шкіряний» красень, проходить службовим ходом до концертного залу на сцену. І ось уже численна публіка чує спів «гонщика», котрий до того ж одночасно грає на кількох інструментах. Причому напрочуд майстерно лунають суто авторські пісні. Поруч — ще один музикант-гітарист, а разом звучить ансамбль: без жодних синтезаторів, фонограм, тільки живе виконання.

Гість нашої «Вітальні» — композитор, поет, зачинатель українського шансону, мультиінструменталіст, байкер (президент клубу «Важкі мотори»), лідер дуету «Universal Pictures» Олег Універсал, творчість якого є категорично оптимістичною, винахідливою і неординарною, бо вільна від кон'юнктурних міркувань і водночас «чіпляє» більшість пересічних громадян своєю незаангажованою правдивістю.
— Олеже, спочатку дізнаємося з яких інгредієнтів складається явище під назвою «Олег Універсал».
— Домінує музичний інгредієнт. Пишу і виконую досить різностильові пісні. Колись писав тільки рок-н-рольні. Нині суттєво розширив свій творчий діапазон, створив доволі великий масив пісень, котрий я вважаю українським шансоном. До речі, коли я віддав цей альбом на радіостанцію «Шансон», радійники після прослуховування сказали: «Ви — родоначальник українського шансону». Було приємно почути.
— Про що ці пісні?
— Про село, про наше життя-буття українське, але не журливі, не кримінального змісту. І погляд не крізь призму пляшки з оковитою, як у Вєрки Сердючки: пий-заливайся — і «всё будет харашо». Зрозуміло, чим більше в країні людей «заливатимуться», тим легше ними маніпулювати.
Не полишаю також писати пісні в стилі російського шансону. Це, звісно, вплив Висоцького, творчість якого завдяки батькові я всотував з дитинства. Виходить вдало, московські й пітерські музиканти постійно просять цей матеріал.
Композитор, аранжувальник, звукорежисер Юрій Мельничук останнім часом мене і продюсує. Я йому навіть віддав половину авторських прав на чималу кількість пісень, без нього вони не набули б такого соковитого, колоритного звучання. До речі, з Мельничуком я працюю досить давно, з 1990-тих, коли ми створили разом групу «База торпедних катерів», яка грала рок-н-рол.
Що ще? Пишу вірші. До поетичних спроб вдавався здавна, а серйозно зацікавився поезією років зо чотири тому. Щось залишається просто віршем, щось стає піснею, я противник того, щоб класти «тексти» на музику. Принципово роблю навпаки: піснею стає вірш, а не притягнуті «за вуха» слова.
Торік випала нагода потрапити на Соловки в дні вшанування репресованих. Я їхав у товаристві видатних українських поетів, художників, композиторів, багато з них колись потрапили були в жорна репресій. Серед них був поет і правозахисник Олекса Різников з Одеси, з яким я скоро й щиросердно зійшовся. Почитавши з колегами мої вірші, він дав дуже добрий відгук, запропонував вступити в Національну спілку письменників України. Тепер я заповзятливо працюю над збіркою, сподіваюсь, що книжка вийде навесні і буде оптимістично-молодою за настроєм. Я розумію, що членство в Спілці нічого не дає ні матеріально, ні для кар'єри, але це знак зрілості, певного рівня.
А ще я є затятим байкером, створив клуб «Heavy motors MC». Отже, моя творчість пахне бензином.
— Олеже, ставлення людей, особливо інтелігенції, до шансону в нас досить неоднозначне. З одного боку, у цього явища французьке коріння, такі видатні метри як Едіт Піаф, Жак Брель, Шарль Азнавур творили цей щиросердний, елегантний, проникливо-витончений поетичний жанр. А в нас шансон асоціюється з тюрмами, ресторанами і криміналітетом. Отже, розстав акценти. Яким є твій шансон?
— Ну, по-перше, у Франції не було «гулагів», Сталіна і «бєспредєла». Через те шансон там оспівує любов. А в нас звичними стали війна і кров. Завжди криміналітет брав гору, і, напевно, ще довго буде верховодити. Так сталося, що наша любов — з кров'ю. Через те в країні такі пісні. Люди живуть у кримінальній атмосфері, молодь виховується в дусі насильства. Кримінальність культивується: якщо ти бритоголовий, жорсткий, нахабний, говориш на фені, це означає: ти «крутий». Фільми на зразок «Бригади» юшать з телеекранів; на шкільних зошитах — Саша Бєлий з «бригадою», Рембо і монстри. Дітей змалку готують бути бандитами, наркоманами, алкоголіками. Якось купив я морозиво, на обгортці написано «Морозиво з коноплями». І це нормальним вважається, діткам вбивають у свідомість, що коноплі — це добре. А для кого призначені слабоалкогольні напої в яскравих баночках-«заманухах»? Знову-таки на потенційних малолітніх алкоголіків-наркоманів! А що казати про антилюдяну рекламу на телебаченні і на бігбордах, з котрої випливає, що без алкоголю й тютюну нема щастя в житті. В ефірі крутиться табірний блатняк, дуже песимістичний за настроєм: про втечі і погоні, про в'язниці, вбивства, зради... Мій шансон абсолютно не про «зону», а про наш побут і буття, про те, що нині відбувається на вулицях, в сім'ях, про сучасних босяків, про дітей, які пропадають по базарах...
— До чого ти закликаєш своїх слухачів?
— До добра насамперед. Практично всі мої пісні веселі й оптимістичні, у них багато світлого, феєричного, прикольного, жартівливого. У Висоцького теж багато пісень (побутових, казкових), які викликають усмішку або й регіт.
— Але ж у Висоцького є пісні, які вражають філософськими прозріннями, переконливо вчать правди й справедливості...
— По-перше, до рівня Володимира Висоцького треба довго підніматися, набираючись досвіду і мудрості. По-друге, у мене теж є пісні-роздуми, але вони «неформат», їх складно ставити в альбоми і пропонувати радіостанціям. З іншого боку, я ніколи не був фаталістом-песимістом, а тепер не тільки ефірний шансон став песимістичним, а й молодіжна субкультура набуває песимістичних рис. Комусь вигідно культивувати песимістів, приміром, поширюють свій вплив так звані готи (готичний рок), вони відверто готують самогубців-фаталістів. Це все політика. І скінхеди — політика, і Сердючка — політика, і Поплавський — політика. В усьому цьому є якась аморфність, безхребетність, кон'юнктурність. Тому що державі (тобто маніпуляторам при владі) не потрібні сильні люди, не потрібні воїни-патріоти. Філософія чоловіка тепер знищується, її підмінили горілкою, наркотиками, тютюном, на естраді розвелося повно «голубих».
— Є думка, що в Україні превалює матріархат.
— Певно, що так. У країні, де триває незрозуміла колотнеча, нема сильних мужчин-політиків, зданих піднімати чоловіків на захист національних інтересів і цінностей. Більше того: міцні молоді особистості не потрібні. Запросили мене нещодавно відвідати юнацький гурток авторської пісні. Послухав я їхні саморобні співанки, це просто жах. Що не пісня, то «плигну з сьомого поверху», або «повішусь на струні...». Суцільна суїцидність. Я не витримав, встав під час концерту, кажу: «Ви — молодь чи якась загробна субстанція? Дайте гітару...» Я «поламав» концерт, заспівав свої пісні, і юнь, котра щойно сльозливо розповідала, як буде вішатися, почала сміятися, загорілися очі, і цвинтарна «романтика» осипалась мертвим лушпинням.
Ми живемо в атмосфері політичної нестабільності і соціальних страхіть, нема паростків культурно-освітньої політики, тому виникає відчуття, що країні не потрібна здорова інтелектуальна молодь.
— Як ти став мультиінструменталістом?
— Була така собі група «База торпедних катерів» — маячок для друзів. Наш колектив перетворився у велику сім'ю, став способом життя, бо, окрім п'яти музикантів, до нього «приросло» ще зо 25 соратників. Тепер ми розкидані по різних куточках країни і навіть планети. Для утримання групи були потрібні великі кошти, а оскільки наші пісні не вписувалися ні в контекст держави, ні в офіційні мас-медійні структури, то група, зрозуміло, припинила своє існування, хоча наші пісні дотепер дехто виконує в країнах СНД. У мене були спроби працювати з іншими музикантами, але чогось не вистачало, не той дух панував, кожен вносив щось своє, але воно було чужорідним, одразу псувало «картинку»: бракувало потрібних барв, куражу, аромату. А ми росли разом, жили поруч, тому й грали в «унісон». Тоді я в стані «завісона», душевного роздоріжжя зачинився в себе на дачі і почав експериментувати. Граючи самотньо на гітарі, звернув увагу, що відстукую ритм. Зібрав барабанну установку. Виявилось, що непросто одночасно грати на гітарі і на барабанах. Але почав вправлятися і за 6–7 років досяг того, що на концертах граю на бас- і ритм-гітарах, веду партію ударних (на робочому барабані, на бас-бочці, тамбурині, шейкерах), додаю губну гармошку, спеціальну дудочку та ще й співаю. Запросив соло-гітариста Дмитра Буглаєва, і він дивним чином «влучив» у потрібні мені аранжування і барви. Якщо заплющити очі, то здається: грає-співає ансамбль, а насправді — тільки двоє людей.
— І ансамбль називається?
— «Універсал пікчерз», англійською «Universal Pictures» (універсальні картинки). Чому так? По-перше, прізвище в мене — Універсал, а по друге... Друзі мої, які живуть в Америці, якось сказали: «Тобі треба переїжджати в Штати». «Чому?»,— питаю. «Тут судяться з усіх питань, через найменші дрібниці. А тобі сам Бог велів судитися з корпорацію «Universal Pictures» за те, що вони використовують твоє прізвище. Гадаємо, якби ти відсудив хоча б один відсоток з їхніх прибутків, його б вистачило і тобі, і дітям, і правнукам». Через те я вирішив: якщо вони використовують моє прізвище, чому б мені не використати їхній бренд, тоді ми будемо квити (сміється).
— Розкажи про байкерство. Адже для багатьох обивателів байкери — це якісь навіжені «шкіряні» хлопці на ревучих мотоциклах, які з страшенним гуркотом ганяють по вулицях і не дають нормальним людям спати.
— Уявлення про байкерів у нас доволі спотворене. Знову ж таки йдеться про політику, мовляв, байкер — це якесь п'яне, нахабне, войовниче, у шкіряній одежі створіння-озвіріння. Прикро, але молоді мотоциклісти втискають себе в цей брехливий образ, беруть на озброєння навіяні їм правила і поводяться неналежним, перекрученим чином. А насправді байкери — це просто вільні люди. Та державі не потрібні вільні люди. Знову я повертаюся до цієї проблеми. Людину намагаються тримати у вузді і шорах. А байкери сповідують філософію волі. Був у Нестора Махна дуже хороший, як на мене, лозунг, який близький байкерам: «Свобода або смерть». Це страшно, що люди бояться свободи, звикли жити під царем, під генсеком, під псевдодемократичною кримінальною бюрократією. А байкер — вільна людина, нікому не підкорюється. Ми створили клуб, що має статут, у котрому закладено правила чоловічої філософії.
— Які, приміром?
— Один за всіх і всі за одного. Ти маєш підтримувати одноклубника-байкера в будь-якій ситуації, навіть якщо він помиляється, і вже потім вдома все з'ясовувати. Якщо байкер завинив, то до нього вживають санкції (найстрашніше — зняття «кольорів» або вигнання з клубу).
Байкер не має права брехати, бути в громадських місцях чи на зібраннях у нетверезому стані, тим паче — сідати п'яним за кермо. Мусить мати всі необхідні документи на мотоцикл.
Байкер свято шанує кольори й емблему клубу. Наші «Важкі мотори» мають свій будинок (ми його купили разом із дванадцятьма сотками землі біля озера). Ключі від нього отримали всі члени клубу, це наш спільний дім. Ми там копаємо, сіємо, садимо, ремонтуємо машини і запрошуємо своїх друзів на відпочинок.
Байкерство — це за своєю суттю анархічна система. Незважаючи на те, що є президент клубу, наша організація не має начальника, авторитарності, хоча в психологію людей закладено, що мусить бути ватажок банди або пастух отари. Як президент клубу я відповідаю за вчинки своїх байкерів, тобто я «крайній». Хоча я не маю права комусь наказати лягти на підлогу і віджиматися, дати потиличника, але мушу відповідати перед органами влади і колегами з інших клубів. А для того щоб я не виправдовувався-червонів, одноклубники намагаються не коїти ганебних вчинків.
Усі важливі рішення ми ухвалюємо разом. Як президент я репрезентую клуб на байкерських зборах, зльотах, конференціях. До речі, в Києві має відбутися перша всеукраїнська байкерська конференція. А взагалі-то треба визнати, що дотепер в Україні немає повноцінного байкерського руху, він у стані зародження. Поки що відбувається експансія, захват територій закордонними клубами, які відкривають у нас свої філії. І це теж політика.
— Байкерство — спосіб життя, і музикування — спосіб життя. Вони не суперечать один одному, не заважають?
— Принаймні мені не заважають. Я репетирую по кілька годин на день, потім, коли стомлюся, йду в гараж, беру гайкові ключі і починаю «крутити» свій мотоцикл, не боячись замастити руки. Музика і байкерство — споріднені свободою. Коли граю, відчуваю себе вільним, коли вдосконалюю мотоцикл, їжджу на ньому ще й бачу, що це людям подобається, теж почуваюся вільним. До речі, важлива деталь: на мотоцикли ми не тільки заробляємо гроші власними руками, а й самі їх створюємо. Я купив раму, колесо, кермо, щось виточив, щось змайстрував, потім пофарбував,— тобто кожна деталь, гайка, кожний гвинтик помацані і встановлені моїми руками. І це дуже приємно: ти сам зробив. Люди потім прагнуть сфотографуватися на цій швидкісній «торпеді». Усе дуже добре поєднується: музика і байкерство за духом — рідня.
— Музикантові-байкерові, напевно, траплялося чимало пригод і приколів?
— Їх просто море. Розповім про нові й старі «приколятка». На один з останніх байкерських зльотів ми спочатку добиралися автострадою, потім дорога повернула і запетляла поміж сіл. Уже було темнувато, у світлі фари я помітив, що з переднього колеса на мене щось летить. Коли всі прибули на місце, то почали принюхуватися один до одного, потім роздивлятися свої ноги, гадаючи, що хтось кудись вступив. Врешті з'ясувалося, що всі ми, вибачте, в лайні, особливо один наш товариш, у якого конструктивно на мотоциклі немає переднього крила. Виявилося, що дорогою йшло стадо корів, та ще й дощик пройшов... Одне слово, в історію байкерського руху цей зліт увійшов під назвою «Великий кізяк».
А от в історії гурту «База торпедних катерів» найпопулярнішим став наступний «прикол». Сидимо якось у дворі, на столі «Українська з перцем», а от закуски — нуль, і нема можливості щось прикупити. Тим паче, що дощ пішов, у ринвах забулькотіло... Наш барабанщик Олександр Ґандзя каже: «Що це булькає?» Басист Олексій Ковальов миттєво реагує: «Що, цибулька є?» Ця гра слів викликала веселий регіт. І досі, коли ми зустрічаємося, цей каламбур — ніби пароль. Достатньо комусь сказати: «Що це булькає?», як всі відгукуються: «Що, цибулька є?»
— Про що мрієш?
— Без мрії людина вмирає. Я мрію про те, щоб політика в Україні змінилась, щоб вона стала чеснішою. Щоб культура і мистецтво піднялися з колін, філософія чоловіка відновилась. Тоді й жінки наші розквітнуть. Країна розквітне.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»