ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ПОЛІТИКА
НЕКОМФОРТНІ ПАРТНЕРИ
Відтоді, як в Україні запрацювала конституційна реформа, у політиці впевнено народжується нова аксіома: непорозуміння між Президентом і Прем’єр-міністром «виходять» на публіку на другий місяць роботи вищого інституту виконавчої влади. Пригадуєте, як у вересні 2006 року після того, як тодішній глава уряду Віктор Янукович фактично проігнорував настанови глави держави, спілкуючись у Брюсселі з керівництвом НАТО, президентський Секретаріат «вистрілив» не однією гнівною заявою. Нині дискусії по лінії Президент — Кабінет Міністрів ведуться не у міжнародній, а у внутрішній площині.

Попри те, що поки вони відбуваються не від імені самих Віктора Ющенка та Юлії Тимошенко, дискусії ці не менш запеклі. Основних площин, в яких розпалюється протистояння, здатне привести до будь-яких наслідків,— дві. Перша — це питання приватизації та співпраці з інвесторами, друга — усе, що діється навколо повернення знецінених радянських заощаджень з Ощадбанку. Визначити, котра з цих двох тем гарячіша, практично неможливо. Зрозуміло одне — яким би довгим не був нинішній стан «холодної війни» між першими особами у державі, він матиме завершення. І хтось-таки вийде переможцем.

Між кількістю та якістю?
Приватизаційна колотнеча почалася відтоді, коли Кабмін вирішив визначити остаточний перелік об’єктів, що підлягають приватизації у 2008 році, на своєму засіданні. У відповідь на це Президент Віктор Ющенко почав наполягати на першочерговості ухвалення нової державної програми приватизації.
Загалом мотивація цілком логічна, адже востаннє Верховна Рада ухвалювала відповідний документ у 2002 році. Але от запитання: де був Президент, скажімо, у 2005-му, коли Юлія Тимошенко готувала не лише перелік підприємств на приватизацію, а ще мала намір задіяти зворотний процес щодо низки об’єктів? Чомусь тоді усе відбувалося без відповідної програми і це влаштовувало тих, хто перебував при владі. Власне, за такою логікою нині можна поставити під сумнів, скажімо, повторний продаж «Криворіжсталі», адже він відбувався без ухвалення відповідної програми.
Значно рішучішим був Президент торік. Адже у 2007-му уряд Віктора Януковича також планував внести до переліку підприємств, що підлягають приватизації, «Укртелеком» і Одеський припортовий завод, інші «ласі шматки» вітчизняної економіки. Однак Віктор Ющенко став на заваді тим планам, хоча про першочергове ухвалення програми тоді також якщо говорилося, то не надто наполегливо.
Нинішня рішучість Юлії Тимошенко передовсім пояснюється бажанням отримати від продажу держмайна побільше коштів. Що поробиш, соціальні обіцянки, взяті під час передвиборної кампанії (насамперед стосовно виплат знецінених вкладів) стимулюють до пошуків зайвої копійчини в бюджеті. Проте слід визнати: більшість підприємств із запропонованого переліку до приватизації поки що не готова.
Поки звернемо особливу увагу на одну із заяв Юлії Володимирівни, нещодавно озвучену. Ця заява стосується одного із найбільш ласих шматків державної власності — Одеського припортового заводу. Тимошенко запевняє, що найближчим часом відвідає це підприємство, зустрінеться з колективом і пройде «буквально по пунктах кожну позицію щодо умов проведення приватизаційного конкурсу».
Похвально, що й казати. Однак навіть за таких умов декларованої прозорості поспіх, котрий, як не крути, проглядається у діях Прем’єр-міністра, може зіграти злий жарт із якістю приватизаційного процесу. Бо хоч би як Тимошенко не хотіла провести «канонічну» приватизацію прискореними темпами, їй доведеться вибирати між кількістю і якістю.
Якщо дотримуватися вітчизняного законодавства, то тривалість конкурсу стосовно великих об’єктів становить 75 днів. Однак перш ніж оголошувати проведення конкурсу, треба належно підготувати підприємство до приватизації, створити конкурсну комісію, відібрати оцінювача, визначити вартість пакета, а потім подавати. Однієї поїздки Юлії Володимирівни до «перлини біля моря» для цього явно недостатньо.
Те саме стосується ще одного підприємства, про приватизацію якого в Україні говорять давно — «Укртелекому». Директор Міжнародного інституту приватизації, управління власністю та інвестицій Олександр Рябченко зауважує: «Якщо провести конкурс із його продажу за два місяці, то це буде друга «Криворіжсталь», котру потім відсудили тільки за те, що конкурс був проведений за тридцять днів». Експерт вважає: коли рішення про приватизацію промислового об’єкта ухвалити у січні-лютому, то воно не зможе бути виконане цього року тому, що Фонд держмайна за 10–11 місяців, що залишилися, не встигне з нуля почати підготовку до приватизації, провести реструктуризаційні процедури, продати й отримати гроші. Адже продавати державну власність потрібно не для того, щоб задовольнити чиїсь амбіції. Потрібен надійний інвестор, який би поставив підприємство на вищий рівень розвитку.
Найцікавіше, що Юлія Тимошенко говорить про те саме. У згадуваній нею заяві стосовно Одеського припортового заводу вона натякала: програма інвестування має бути прописана професійно, так, щоб дати змогу модернізувати завод, зробити його сучасним і надати можливість виробляти якіснішу продукцію. Тож навряд чи доцільно ігнорувати думкою експертів. До того ж, згадуваний Олександр Рябченко свого часу, як народний депутат, очолював парламентську контрольну комісію з питань приватизації.
Не позбавлена запитань і політика українського уряду стосовно потенційного залучення інвесторів. Скажімо, нещодавно Юлія Тимошенко проводила спеціальне зібрання з іноземними й зарубіжними інвесторами. Обіцянки, що пролунали на цій зустрічі, були багатообіцяючими. З одного боку, це не може не радувати. Однак, уважно проаналізувавши усі пропозиції Тимошенко, можна дійти висновку, що чимало з них навряд чи виконуватимуться.
Юлія Тимошенко закликала інвесторів вносити власні пропозиції до проекту урядової програми. Проте як це можна зробити, коли документ було ухвалено на засіданні Кабінету Міністрів, і нині він перебуває у Верховній Раді? Більше того, Прем’єр-міністр неодноразово висловлювала сподівання, що парламент розгляне програму Кабміну 5 лютого. Щоправда, за нинішньої парламентської блокади не відомо, чи працюватиме того дня Верховна Рада узагалі?
Не надто зрозуміло також, чому угоду про співпрацю з інвесторами було підписано з блоком Юлії Тимошенко, а не з Кабінетом Міністрів. Як не зовсім узгоджуються між собою пропозиції прем’єра щодо реформування судової гілки влади з урядовим рішенням не виконувати нелегітимні рішення судів. Звісно, нелегітимні рішення виконувати не варто, але ця сама нелегітимність мусить встановлюватися не на рівні КМ. Слід зауважити, що остання з перелічених ініціатив також не знайшла розуміння у президентському Секретаріаті. Щоправда, там не надто поспішають і з реформуванням судової системи чи не тому, що так звана «війна судів» знову може знадобитися?

Найрезонансніший банк
Проте найбільший резонанс спричинила дискусія, котра розгорілася навколо Ощадного банку. Тут перший удар наніс Президент, висловившись за зміну керівника цієї структури Анатолія Гулея. Власне, якби у цей момент не виплачували знецінені радянські вклади, на заяву такого змісту звернули б увагу лише люди, котрі працюють у фінансовому секторі. А так розголос пішов мало не по всій державі.
Частина вкладників (особливо з числа прибічників Юлії Тимошенко) миттєво зробила висновок, що Президентові не до вподоби успіхи Прем’єр-міністра і він за будь-яку ціну бажає завадити проведенню виплат. Тож першою жертвою вибрав керівника Ощадбанку, а далі, мовляв, і до Юлії Тимошенко недалеко.
До речі, подібні настрої вдало підігрівав пан Гулей, поставивши під сумнів продовження виплатної кампанії у разі його можливої відставки. Далі, що називається, пішло-поїхало. Юлія Тимошенко стала на захист Анатолія Гулея, а президентська сторона почала доводити, мовляв, виплати до нинішнього «наїзду» не мають жодного відношення.
Скажімо, заступник секретаря РНБО і водночас член Наглядової ради Ощадбанку Андрій Пишний пояснює ситуацію тим, що Віктор Ющенко дивиться на проблему далі й глибше. Він отримує інформацію про стан справ у цій сфері з різних джерел. Президентові не подобається, що банк втрачає позиції на ринку фінансових послуг. А про недоліки керівництва йдеться у висновках Нацбанку, який ще у грудні інспектував діяльність Анатолія Гулея. Тому заяву керівника Ощадбанку про те, що його можлива відставка призупинить виплату компенсаційних грошей, на Банковій називають шантажем. А ще Пишний каже, що заслуга у виплатах передовсім належить не Гулею, а місцевим керівникам відділень банку.
Президентська сторона вважає, що прем’єр оцінює роботу Анатолія Гулея лише за тим, як він виконує урядову програму з повернення вкладів. Юлія Тимошенко підтверджує, що роботою Ощадбанку задоволена і теж посилається на перевірки КРУ, НБУ та Рахункової палати. Звісно, вона сподівається переконати Віктора Ющенка саме у своїй правоті.
Після цього у Секретаріаті глави держави трохи відіграли ситуацію назад. Принаймні, заступник керівника президентської канцелярії Олександр Шлапак зазначає, що поки нікого не звільнятимуть (задля справедливості слід сказати, що Віктор Ющенко таких повноважень не має). Наразі йдеться про засідання Наглядової ради (вона компетентна зробити кадрові висновки). Коли вона знайде у діяльності Ощадбанку правопорушення, керівництво не врятує навіть героїчна робота з виплати заощаджень.
Нині компенсації отримали понад мільйон українців, ще понад три мільйони зареєструвалися. Далі можна включати в хід математику. Якщо цьогоріч вкладникам обіцяно по тисячі, зрозуміло, перший мільярд із закладених у бюджеті на повернення вкладів уже пішов у народ.
Усього ж, нагадаємо, кошторис-2008 передбачає на ці цілі шість мільярдів гривень. На переконання багатьох експертів, цього явно не вистачить. Коли люди масово не відмовлятимуться від накопичених у радянські часи коштів, до кінця року доведеться сплатити приблизно 20 мільярдів, виходячи з кількості вкладників.
Отже, де взяти ще 14 мільярдів у 2008-му (про рік наступний, коли виплати планується завершити, а отже, видавати декому доведеться не по тисячі, а значно більше, поки що не надто сміливо говорять навіть в уряді)? «Насправді Кабінету Міністрів потрібно думати про наступний крок — що робити з черговими траншами, коли на реєстрацію прийде більша кількість людей, ніж розраховували спочатку,— ділиться думками згадуваний Андрій Пишний.— Гадаю, відповідальний уряд має знайти джерела з урахуванням стратегії розвитку економіки України і непогіршення поточних фінансових показників. Вони обговорюватимуться у межах внесення змін до держбюджету. Це буде узгоджена позиція уряду, комітетів, коаліції Верховної Ради і Президента».
Утім, уже тепер фахівці не виключають, що Кабмін розраховує на можливі доходи від приватизації. Ось ми й замкнули коло нинішніх двох конфліктних тем, із яких починалася публікація.
Можна припустити, що в уряді справді щиро вірять у можливість отримання таких коштів від приватизації (згадати хоча б повторний продаж «Криворіжсталі»). У крайньому разі, якщо з приватизацією відбуватиметься затримка, можна буде на певний час призупинити повернення знецінених заощаджень. Крок за подібних обставин не надто популярний, але неминучий. Тим паче, що відновлення виплат знову може посприяти популярності (добре сміється той, хто сміється останнім).
Тож нинішнє цькування Анатолія Гулея пояснюється двома причинами. Або він справді накоїв щось екстраординарне (дехто припускає, приміром, що кошти на виплати беруться з поточних фінансових ресурсів Ощадбанку, але ця інформація нині не підтверджена), або у президентській команді збільшилася кількість людей, котрі почали підігрувати Юлії Тимошенко. Бо намір із відставкою Гулея за будь-якого результату матиме позитиви лише для неї й аж ніяк не для Віктора Ющенка.
Звісно, такий сценарій може мати актуальність за умови, що глава держави і прем’єр таки розсваряться остаточно. Поки що гарні міни за не надто вдалої гри намагаються зберігати обидва політики.

Ярослав ГАЛАТА
також у паперовій версії читайте:

назад »»»