ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА СПОРТ
ВАЛЕНТИН ЩЕРБАЧОВ:«СПОРТИВНИХ ЖУРНАЛІСТІВ У НАС НЕ ГОТУЮТЬ»
Важко знайти людину в українській спортивній журналістиці, яка б за роки своєї діяльності встигла зробити хоча б десяту частину того, що встиг заслужений журналіст України Валентин Щербачов.

Він встановив рекорди, які мали б бути занесені в Книгу рекордів Гіннесса: провів в прямому ефірі спочатку 25 годин, а через кілька років — 30 годин без жодної хвилини сну. Крім того, Валентин Щербачов є організатором і учасником 20 експедицій до Гімалаїв. Він грав у футбол на Північному полюсі, брав участь у кемел-трофі. Його не так часто можна застати не тільки вдома, а й узагалі в Києві. Ось і цього разу, як виявилося, пан Валентин щойно повернувся з Луганська.
— Що ж цікавого сталося в спортивному житті цього міста, що до нього завітав Валентин Щербачов?
— Луганськ — спортивне місто. Шкода лише, що деякі місцеві чиновники забувають про це і не приділяють спорту та фізичній культурі належної уваги. Ми ж з нашою телегрупою вирішили показати співвітчизникам в програмі «Олімпійські меридіани України» людей цього краю, яким не байдужий принцип здорового способу життя. Крім того, захопливу екскурсію (починаючи зі стадіону, де робив перші кроки в спорті) провів нам по Луганську «спортсмен № 1», легенда світового спорту, президент Національного олімпійського комітету України Сергій Бубка.
— Яка головна мета телепрограми «Олімпійські меридіани України»?
— Ми прагнемо, аби завдяки цьому проекту громадяни нашої держави нарешті побачили справжню спортивну Україну. Як приємно дізнаватися, що не тільки в столиці, а передусім у регіонах працюють небайдужі професіонали, пропагуючи олімпійські ідеї та здоровий спосіб життя, дбаючи про здоров’я нації, виховуючи зірок вітчизняного спорту. Для себе особисто я зробив чимало відкриттів. Як приклад наведу центр розвитку хокею на траві у провінційному Літині на Вінниччині, або ж оновленої школи та бази біатлоністів у стародавньому Чернігові. Вражає своєю охайністю легкоатлетичний манеж у Гребінці на Полтавщині. А які азартні поєдинки 10–16-річних борців з усієї України репрезентував нам маленький Богуслав — околиця столичної області! До речі, ця програма втілюється за підтримки Національного олімпійського комітету і безпосередньо президента цієї організації Сергія Бубки. Власне, НОК і фінансує проект.
— Телевізійні проекти тепер реалізують за рахунок рекламодавців. Але чи не здається Вам абсурдним, коли трансляція спортивних передач, яка має на меті пропаганду здорового способу життя, переривається задля реклами алкогольних виробів чи, скажімо, цигарок?
— У нашій програмі цього немає. Те, що в спортивних передачах, які дивиться молодь, з’являється реклама, у якій гарні дівчата і хлопці, спортивні на вигляд, п’ють пиво або, ще гірше, горілку, я вважаю неприпустимим. Я, звісно, розумію власників телеканалів, їхнє прагнення заробити гроші, проте, як мені здається, треба працювати насамперед для глядача. Я домігся, аби на телеканалах, на яких виходять «Олімпійські меридіани України» — під час програми реклами алкоголю та тютюну не було. Натомість щосуботи о 7.30 ранку на ТРК «Ера» або щовівторка о 22.30 на державному міжнародному каналі УТР ви побачите зовсім інше — спортсменів, тренерів, функціонерів НОКУ на місцях. Хотілося б побільше за хронометражем — скажімо, не 30 хвилин, як тепер, а хоча б 45...
— Що, на Вашу думку, заважає виробництву власного телепродукту на нашому телебаченні?
— Я взагалі не розумію, чому ми завжди прагнемо використовувати взяте від когось у себе, вважаючи, що це щось краще за те, що ми можемо зробити самі. Цього комплексу меншовартості треба позбуватися. Ми вкладаємо гроші в іноземний продукт, хоча можемо заробляти гроші самі й, крім того, пропагувати здоровий спосіб життя. Національний спорт має бути на телеекрані на чільному місці. Ми не виховаємо патріотів, якщо не покажемо наших чемпіонів, не розповімо, скільки зусиль, волі й характеру знадобилося нашим спортсменам для перемог. Ось, наприклад, Іван Гешко з Чернівецької області, семиразовий чемпіон Європи,— йому нині немає рівних на континенті. На жаль, багатьох наших чемпіонів ми не просто не знаємо в обличчя, навіть їхніх імен не пам’ятаємо. Саме ми, журналісти, маємо якомога більше розповідати про них, про їхній шлях до перемог, а не зосереджуватися лише на моменті тріумфу. Адже йдеться про живих людей, їхню працю, процес самовдосконалення. Маємо показувати спортсмена як особистість, висвітлювати долю, життя, шлях до цієї тріумфальної миті, аби молоде покоління розуміло, що за бажання можна багато чого досягти в житті. Те саме стосується тих людей, котрі допомагають нашим спортсменам ставати чемпіонами. Як вони виживають, на якому ентузіазмі виконують свою роботу (тренери олімпійських чемпіонів живуть на таку ж саму зарплатню, як ми з вами, а то й меншу). Оце — патріоти, саме про таких людей треба розповідати, щоб на них рівнялася молодь.
— Можна, напевне, говорити про помітну втрату кваліфікації тими, хто опікується питаннями спортивної журналістики. У Вас є пояснення, у чому причина?
— Упав загальний рівень того, що ми називаємо вищою освітою. Будьмо відвертими, тепер так не вчаться, як за «совка» вчилися. Це не ностальгія, це — констатація фактів. Вузівська комерціалізація перейшла всі межі. Колись вважали (не знаю, заради престижу чи з інших міркувань), щоб майстри спорту, особливо заслужені, коментували спортивні змагання. З них було не так просто підготувати коментаторів. Гадаю, треба знати той вид спорту, про який розповідаєш, хоча б так: футбол — на рівні дворового футболу. Ставлю перед коментатором футбольний м’яч, а він по ньому тричі промахується, хоча колись кричав: «Шево, як же ти не влучив у ворота з семи метрів!» До того ж перестали читати книжки — досить Інтернету, це я вважаю великою помилкою. І ще хочу додати: те, що називається в нас спеціалізацією зі спортивної журналістики, обмежується читанням якихось правил, конспектів викладацьких, яким по 40 років уже, а свіжого немає нічого. Припускаю, що практично ніде тепер серйозно не цікавляться підготовкою спортивних журналістів.
— У Вас була ідея створити повноцінний професійний спортивний телевізійний канал, який би працював щонайменше вісім годин на добу. Що завадило реалізувати її?
— Надія ще не вмерла. Заважає те, що немає фінансування. Треба, щоб держава зацікавилася цим, це має бути державний проект.
— І ще про один проект хотілося б почути кілька слів. Нещодавно було офіційно оголошено про появу нової структури — «Народного комітету Євро-2012». Ви є одним з ініціаторів створення цієї інституції. До того ж, не раз говорили про те, що ризик пропустити нагоду приймати чемпіонат Європи є доволі високим. Наскільки це ймовірно?
— Якщо ми не зробимо певних кроків, то справді залишимось без найменшої можливості отримати європейські інвестиції. Якщо ми, журналісти, не будемо про це наполегливо говорити, якщо громадськість не порушуватиме питання, чому чиновники нічого не роблять, взагалі нічого не буде.
— Фахівці з тривогою кажуть, що український спорт опинився в скрутному становищі. Причому йдеться про абсолютно різні види спорту. Я вже не кажу про футбол, тому що цей рік був, напевно, одним з найгірших за останній час. У вас є пояснення, чому так сталося?
— Головна помилка в тому, що у нас до Міністерства в справах молоді, сім’ї залучили ще й спорт. Спорт, зокрема великий спорт, фізична культура мають бути окремо. От є Міністерство культури, чому ж немає міністерства спорту?
— А, може, спорт потрібно віддати на відкуп приватному капіталу, який залюбки його візьме, аби тільки була така можливість законодавчо врегульована.
— Це якби був цивілізований капіталізм, а в нас він схожий на бої без правил. Держава має контролювати спорт і відповідальніше до нього ставитися.
— Найбагатша людина в Україні, яка належить до провідної десятки багатіїв Східної Європи, Ринат Ахметов вкладає шалені гроші в клуб, а результатів немає. Чому?
— Я б сказав, він в імідж свій вкладає. На жаль, немає прагнення заглянути в історію українського футболу, подумати про майбутнє. А сьогодення — так, воно хвилює. Нині треба досягти якогось успіху на європейській арені, якого, проте, не буде, доки ми братимемо з-за кордону ненайякісніший продукт (я маю на увазі футболістів). Мене найбільше вразило те, що державну нагороду нашої країни одержав тренер Луческу, який, чесно кажучи, не відрізняється чимось в кращий бік від наших тренерів. Поки що «Шахтар» не є взірцем для українського спорту.
— Ми говорили про проблеми й українського спорту, і української журналістики. На Вашу думку, ці проблеми пов’язані між собою?
— Думаю, що так. Не можна вирвати з контексту повсякденного життя країни спорт і великий, і масовий. За часів Радянського Союзу влада реагувала на те, що написано в газеті чи мовлено з телеекрана. А тепер, коли ми критикуємо, люди, яких це стосується, тільки сміються. Ніякого впливу, чесно кажучи, ЗМІ на стан справ, зокрема в спорті, не мають. Хочеться всім: і функціонерам, і, звісно ж, спортсменам, тренерам бачити українських спортсменів на телеекранах, пропагувати види спорту. На це теж немає грошей. І ще: в українській спортивній журналістиці, у журналістиці загалом далеко не кожен розуміє, що таке імідж, справжній імідж спортивного журналіста. Продаються наші колеги. І продаються тим, хто може заплатити. І порушують часто не ті проблеми, які треба, вихваляють людей, у яких є гроші. І от вони такими доброчинцями, про яких ми щойно говорили, і здаються в очах суспільства. Це справді болісне питання. Та ентузіастів у спорті ще досить. Це найчесніша, на мою думку, сфера нашого життя, хай би як його не намагалися загнати в кут, спорт проривається. І хоч би як наші спортсмени виступили на Олімпійських іграх в Пекіні — ми все одно будемо вболівати за них. У нас спорт тримається на тому, що ми називаємо патріотизмом.
— Справді, якщо щось і єднає Україну, то це вболівання за національну збірну. У Донецьку на стадіоні перестали свистіти, коли виконується державний гімн. Здається, дрібничка, а приємно. Мушу визнати, що ентузіастів і спортивних, і в журналістських колах дедалі меншає. Дійсність є доволі сумною. У мене таке враження, що Ваші експедиції до Гімалаїв — це прагнення на якийсь час втекти від реальності, подихати іншим повітрям і в прямому, і переносному значенні слова.
— Мабуть, Ви помиляєтесь. Мені хочеться відчути себе вільною людиною. Там — абсолютна свобода. Такого у горах не відчуєш деінде. Мені це потрібно для того, щоб повернутися із свіжими силами, аби знову пірнути в проблеми. Сил після такої експедиції не бракує. Не спиш, буває, ночами взагалі, тому що дуже багато роботи, по півроку — як заведений, а потім треба знову йти в Гімалаї, туди, де справжня свобода. Повірте, абсолютно вільною людиною людина може бути тільки там. Тут ми залежні, багаті чи бідні, ми однаково не вільні люди. Будь-хто може про себе це сказати. Так що я заради свободи ходжу в гори. А найбільша насолода для мене, коли ті, хто йде поруч зі мною, вперше потрапляють в гори і теж відчувають свободу. Вони стають щасливими людьми.
— Горам належить лише незначна частинка Вашого життя, однак, мушу визнати, Ви в чудовій спортивній формі. Чи не поділитесь таємницею з читачами «ДУ»?
— Жодних таємниць. Уранці — 15 хвилин зарядки. Якщо випадає можливість, я залюбки разом зі збірною з важкої атлетики відвідую зал. Люблю м’яч ганяти на вулиці з молодшими за мене. Можливо, хтось скаже, що це несолідно, а мені подобається. До того ж у мене є вже три онучки, а це тренінг, скажу я вам, ще той. Гірські лижі страшенно люблю. У мене багато захоплень, тож якщо випадає кілька вільних годин, обов’язково приділяю їх спортивним заняттям, раджу й читачам вашої газети не цуратися спорту.

Розмовляв Михайло ГЕРАСИМЕНКО
також у паперовій версії читайте:

назад »»»