ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КУЛЬТУРА
З ПРЕТЕНЗІЄЮ НА ГРОТЕСКОВІСТЬ
Драматургія Олександра Островського продовжує надихати українських режисерів на нові вистави. В цьому немає нічого дивного: класик виписав напрочуд колоритні й завжди сучасні образи. Серед них — святенники, що зробили богоугодні справи джерелом прибутку; артистки, котрі відкинувши романтичну закоханість, віддають руку й серце надійному меценатові, спритні молодики, наділені вмінням закохувати в себе й таким чином робити кар’єру.

Проте дати сценічне життя творам Островського є непростою справою. Як зробити ці п’єси не нудною архаїкою й не осучаснити до невпізнаваного вигляду? Адже вистава має бути прочитанням оригіналу, а не пародією на нього або блідою копією. З таким завданням, як свідчить практика, може впоратись далеко не кожен постановник.
Нову версію п’єси Олександра Островського «Не все котові Масляна» створив відомий режисер Олексій Лісовець на сцені Київського академічного театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра. Цікаво, що автор, опублікувавши цей твір у журналі «Отечественные записки» за 1871 рік, писав: «Це скоріше етюд, аніж п’єса, у ній немає ніяких сценічних ефектів, ця річ написана для знавців, тут головне — московський побут і купецька мова, доведена до крапки».
Застерігаю знавців, кого наведена цитата спонукає до перегляду вистави, що саме московського побуту вони в ній майже не побачать, а купецьку мову сяк-так почують. Олексій Лісовець зробив сцени з московського життя (за Островським) комедією з претензією на гротесковість. Проте якби мені не пояснили цього обізнані з режисерським задумом люди, ніколи б не здогадалась (наскільки мені відомо, не лише я). Те, що відбувалось на сцені, нагадувало все, що завгодно, але не гротеск. Що саме? Нервову метушню, істерики, біганину, висмоктані з пальця пристрасті й конфлікти. Все це дивувало й дратувало ще й тому, що текст, який вимовляли актори, сильно контрастував зі сценічною дією.
Аби мої слова не видавалися негативним узагальненням, наведу конкретні приклади. 20-річна Агнія (Анастасія Карпенко) — у п’єсі вольова й дещо лукава дівчина — у виставі показана як примхлива, істерична панночка з різкими змінами настрою. Ніби вона донька не бідної купецької вдови, а «новоукраїнця». Ще більш неврівноваженим є 27-літній Іполіт (Олексій Тритенко), котрого Агнія нібито кохає, але хоче перевиховати. Він теж кричить до нестями, нервується. Коли його характер набуває довгооочікуваної рішучості й з’являється намір, нарешті, зажадати в господаря-родича зароблені гроші, Іполіт заходиться так надувати щоки, що аж моторошно стає. Спадає на думку порівняння з Котом Леопольдом, який ковтнув піґулку озвірину.
Спокійніший вигляд має Дар’я Федосіївна Круглова, мати Агнії (Ірина Мак). Можна було б назвати більш-менш вдалою роботу Олесі Жураківської, та все ж надто вона молода для Феони, ключниці Ахова — літньої жінки, судячи з тексту першоджерела. Тут навіть посилене гримування не зарадить.
Найорганічнішим і, як не дивно, привабливим (хоч і негативний герой) був заслужений артист України Володимир Ільєнко в ролі заможного купця Єрміла Ахова. Він дуже глибоко передав внутрішній зміст цієї людини. Ставлення до багатства як до всевладності й спричинена ним тиранія — з одного боку й відчуття цілковитої самотності — з іншого. За поведінкою, душевним станом цей герой є набагато жвавішим і молодшим від інших, незважаючи на 60-річний вік. Здається, в нього й справді не завадило б закохатися навіть 20-літній дівчині. Все-таки солідний чоловік, а не екзальтований хлопчисько.
Про відсутність зображення московського побуту я вже згадувала. Декорацій на сцені фактично немає, за винятком ліжка чи то колиски для Агнії й сейфа, які то опускаються, то піднімаються. Вбоге життя Дарії Федосіївни та Агнії Круглових покликана проілюструвати облуплена стіна їхнього помешкання. Як музичний супровід, використовуються російські романси в сучасній обробці, фрагменти церковної служби та ще якась музика, схожа на скрипіння.
Зовсім нелогічним, як на мене, є фінал вистави. Нагадаю, в п’єсі героїням таки вдалося до кінця зберегти гідність й відмовитись від принизливої церемонії весілля, запропонованої Аховим. У виставі ж чомусь погоджуються в обмін на придане, яке Єрміл Зотович обіцяє придбати для нареченої й законний розрахунок за роботу з женихом — племінником Ахова. От уже це меркантильне ХХІ століття — нікуди від нього не сховаєшся! Впродовж вистави мені здавалося, що її ідеєю є неможливість купити щастя за гроші. Виходить, помилилася...
також у паперовій версії читайте:

• ЖИВОПИСНИЙ ПОРТРЕТ СЛОВАЧЧИНИ
• СПІЛКУЙМОСЯ В ОНОВЛЕНІЙ ВІТАЛЬНІ

назад »»»